Серед товарів, які Київська Русь поставляла на експорт, особливе місце займало хутро. Шкурки білок, лисиць, куниць, соболів високо цінувалися не тільки в Західній Європі, але і в країнах Сходу. Про ціни на хутро повідомляв перський учений Ібн Русте, що жив у Х столітті. За його словами, в ті часи шкурка куниці на Русі коштувала один дирхем. В Хазарії за цю ж шкурку давали вже два з половиною дирхеми, а в Персії ціна на хутро була ще вищою. Таким чином, торгівля хутром приносила дуже хороший дохід.
Можна припустити, що й Абу Хамід аль-Гарнаті успішно торгував хутровим товаром, а однією з цілей його поїздки на Русь була можливість недорого скупити хутра, а потім їх перепродати в Європі.
«Коли я поїхав у країну слов’ян, то виїхав з Булгара і плив на кораблі річкою слов’ян. А вода її чорна, як вода моря Мороку, вона ніби чорнило, але притому вона солодка, гарна, чиста… Коли я прибув до їхньої країни, то побачив, що ця країна велика, багата медом і пшеницею, ячменем і великими яблуками, краще яких нічого немає. Життя у них дешеве», — так описує свої перші враження про землі Русі аль-Гарнаті.
Багато дослідників тексту арабського мандрівника нарікали на те, що він занадто мало уваги приділив власне слов’янам, зосередившись на описанні тюрків, які жили на Русі. Але це далеко не так. Уважне вивчення книги аль-Гарнаті дозволяє зрозуміти, що за скупими рядками ховається досить багато важливої та пізнавальної інформації, що характеризує русичів більше, ніж пишні, але порожні фрази деяких західноєвропейських сучасників андалузця.
«У слов’ян суворі порядки. Якщо хто-небудь завдасть шкоди невільниці іншого, або його синові, або його худобі або порушить законність якимось чином, то беруть з порушника деяку суму грошей. А якщо у нього їх немає, то продають його синів, і дочок, і його дружину за цей злочин. А якщо немає у нього сім’ї та дітей, то продають його. І залишається він рабом, служачи тому, у кого він перебуває, поки не помре або не віддасть те, що заплатили за нього. І зовсім не зараховують йому в його ціну нічого за служіння панові. А країна їх надійна. Коли мусульманин співпрацює з ким-небудь із них і слов’янин збанкрутував, то продає він і дітей своїх, і будинок свій і віддає цьому купцеві борг. Слов’яни хоробрі. Вони дотримуються візантійського штибу несторіанського християнства».
В цьому уривку можна побачити, що аль-Гарнаті цікавився не тільки цінами на товари, але і тим, на яких правових підставах відбуваються торгові угоди і які передбачені санкції за невиконання договірних зобов’язань. Описані їм порядки були елементами традиційного права, яке законодавчим чином було врегульовано київським князем Ярославом Мудрим в його збірнику законів «Руська Правда».
Нарешті, після тривалої подорожі аль-Гарнаті прибув до Києва. Збереглося не так багато описів міста до монгольської навали, але як раз цього у книзі андалузця і немає. Тяжко пояснити, чому Київ, одне з найбільших міст Європи, не привернув уваги дослідника. Ймовірно, місіонерські справи виявилися на той момент набагато більш важливими, ніж проста цікавість або торговий інтерес.
У Києві аль-Гарнаті знайшов цілу колонію тюрків-печенігів, які сповідували Іслам. Однак їх знання про релігію виявилися недостатніми, саме тому весь свій час він присвятив навчанню київських мусульман. Ось як він про це писав: «І прибув я у місто [країни] слов’ян, який називають „Гор[од] Куяв“. А в ньому тисячі „магрібінців“, з вигляду тюрків, що розмовляють тюркською мовою і стріли мечуть, як тюрки. І відомі вони у тій країні під ім’ям беджн[ак]. І зустрів я людину з багдадців, якого звуть Карім ібн Фай-Руз ал-Джаухарі, він був одружений з [дочкою] одного з цих мусульман. Я влаштував цим мусульманам п’ятничне моління і навчив їх хутбі, а вони не знали п’ятничної молитви. І залишилися у них деякі з моїх супутників, які навчалися у мене, а я поїхав до [народу] башкірд».
Присутність великої тюркської громади в Києві завжди викликало деякі сумніви в істориків. Однак відомості аль-Гарнаті не єдині подібного роду. Арабський історик Мухаммад аль-Ідрісі у своїй книзі «Нузгат ал-муштак фі гтірак ал-афак» (Розвага того, що пристрасно бажає подорожувати землями) писав: «Кукіяна (Київ) — місто тюрків, іменованих Руса. Русів (ар-Рус) три види (аснаф). Один вид їх називається рус, і цар їх проживає в місті Кукіяна. Інший їх вид називається ас-Славійя, а цар їх — у місті Слав; це місто на вершині гори. Третій вид називається аль-Арсанійя, і цар його перебуває у місті Арсані. Купці-мусульмани з Вірменії доходять до Кукіяни, а що стосується міста Арсан[і], то шейх аль-Хаукалі повідомляє, що ніхто з чужинців туди не входить, оскільки вони обов’язково вбивають будь-якого чужинця, що входить до них, і ніхто не наважується увійти на їх землю».
З повідомлення аль-Ідрісі зрозуміло, що Київ є загалом містом тюрків, званих русами. Це, безумовно, перебільшення. Але немає сумніву в іншому: в ХI–XII століттях присутність тюркського елементу в Києві і в цілому на землях південної Русі була значною. Справа в тому, що крім купців, у місті і на прилеглих до нього територіях жили численні племена конфедератів, що складалися з тюрків, берендеїв, чорних клобуків і печенігів. Ці племена мали союзні відносини з Києвом, відбували військову службу, захищаючи землі Русі від вторгнення половецьких орд, що були на той момент серйозною загрозою для держави.
Примітно, що аль-Гарнаті, взявшись за навчання київських мусульман, не кинув цю справу на півдорозі. Їдучи «до народу башкірд» (в Угорщину), він залишив у Києві своїх учнів, які продовжили його місіонерську роботу. Перебуваючи у місті, мандрівник дуже коротко поінформував про те, чому саме і як він вчив місцевих мусульман, а в Угорщині вже повідомив деякі подробиці.
«Я наставляв їх у дечому з науки, і навчив деяких з них розмовляти арабською, і, не шкодуючи сил, займався з ними повторенням і заучуванням обов’язкових приписів щодо молитви та інших проявів поклоніння Аллагу. Коротко розповів їм про хадж і правила успадкування, тож вони почали ділити спадщину [по-мусульманськи]».
Побувавши в Київській Русі, а потім в Угорщині, аль-Гарнаті, очевидно, вважав свою місію виконаною. Після цього він повернувся на Близький Схід і вирішив у хадж, у Мекку, а потім оселився в Багдаді, де користувався заступництвом візира Аун ад-Даула.
Книги подорожей аль-Гарнаті мали величезний успіх в мусульманських країнах. Існувало безліч списків, деякі з яких дійшли до наших днів, ставши одним із найважливіших свідчень про життя середньовічної Русі, Волзької Булгарії та Угорщини.
З іншими матеріалами з серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.
Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»
