У 1972 році ім'я кримськотатарського борця Рустема Казакова прогриміло на весь світ. На Олімпійських іграх у Мюнхені йому знадобилося 2 хвилини 58 секунд, щоб покласти на лопатки німця Ганса–Юргена Вайля і завоювати почесне олімпійське золото. Зараз Рустему Казакову 65 років, він живе в Криму, продовжує тренерську роботу і є почесним президентом Кримської федерації національної боротьби куреш. Вашій увазі ми пропонуємо інтерв’ю з Рустемом Абдулаевичем.
– Розкажіть трохи про себе. Як ваша сім'я опинилася в Узбекистані?
– Історія нашої родини схожа на історії багатьох кримськотатарських родин. Під час німецької окупації Криму маму відвезли в Німеччину. Після війни вона приїхала в Ташкент, оскільки Крим вже був закритий для кримських татар. Влаштувалася контролером на інструментальний завод. Там мої батьки і познайомилися, оскільки батько працював слюсарем на цьому ж підприємстві. Одружилися, а в 1947 році народився я. Так і жили: батьки працювали на заводі, а я займався спортом.
– Як ви зайнялися боротьбою?
З шести років я вже почав займатися футболом. Грали, звичайно, і в інші ігри: баскетбол, волейбол. Пізніше я захопився легкою атлетикою, боксом. Якось до нас у клуб з показовими виступами приїхали борці. Показали, як виконувати кидки, різні вправи з гирями. Ось так в 12 років і вирішив записатися на боротьбу. Я продовжував грати у футбол, навіть був капітаном нашої заводської команди, але паралельно займався боротьбою. Потім вже боротьба вийшла на перше місце, і я практично весь вільний час став віддавати саме цьому виду спорту.
Тренувався під керівництвом Рефата Аблаєва. У 1963 році вперше став чемпіоном Радянського Союзу серед юнаків. У 1964 повторив свій успіх, і мене помітили. Викликали в Москву на перегляд у дорослу збірну СРСР з боротьби, і в результаті відразу ж зарахували в команду, хоча на той момент мені було всього вісімнадцять років.
– Як далі розвивалася ваша спортивна кар'єра?
– У 1965 році в Болгарії я виграв свій перший міжнародний турнір серед дорослих. Тоді у мене якраз виникла перша проблема з виїздом за кордон. Я був кримським татарином, а отже «ненадійним». За радянських часів таких не випускали. Керівництву збірної довелося звернутися в ЦК партії в Москві, щоб поручитися за мене. Тільки так вдалося отримати необхідні документи на виїзд, і це при тому, що Болгарію називали «16-й республікою» Союзу.
Після цього я виграв бронзову медаль на чемпіонаті Європи.
У 1968 році я повинен був брати участь в Олімпійських іграх в Мехіко. Але буквально за тиждень до їх початку зламав ребро, і Олімпіаду довелося пропустити. Знову чекав чотири роки. За цей час став дворазовим чемпіоном світу – в 1969 і 1971 році. Коли виграв чемпіонат світу в перший раз, отримав премію (тисячу рублів) і двокімнатну квартиру. Потім вже були Олімпійські ігри 1972 року в Мюнхені. Там виграв золоту медаль у своїй ваговій категорії – те, про що мріє, напевно, будь-який спортсмен.
Виступати продовжував до 1976 року, а з 1977-го вже був тренером збірної СРСР.
– Рустем-ага, яке було ставлення за радянських часів до олімпійського чемпіона - кримського татарина?
– Ви знаєте, особливих утисків чи обмежень не було. Може тому що вже мав високі титули. Як вони могли намагатися обмежувати або пред'являти претензії олімпійському чемпіонові? Що вони могли сказати, якщо я своїми результатами, поведінкою і ставленням до роботи доводив свій спортивний та професійний рівень? Ну і кожна людина сама собі життя робить. Потрібно вміти розмовляти з тренерами, ладити з товаришами по команді, бути дипломатичним. Та й жили ми, спортсмени, однаково.
– Як ви важаєте, що сприяло вашим успіхам у спорті?
– Це, мабуть, спадкове. Мама у мене була спортивною людиною, батько теж був міцним, витривалим. Ось я і ріс фізично дуже міцним хлопчиком. До того ж у нас в роду багато довгожителів. Бабуся, наприклад, прожила 97 років. Крім того, безумовно, наш національний дух. У нашого народу він дуже сильний, а це немаловажно в боротьбі. Ми часто воювали в минулому. Напевно, в генах ще збереглась ця войовничість.
Коли виходиш на килим і чуєш, як кричать тисячі глядачів, потрібно мати велике самовладання, щоб зберегти спокій і впевненість у власних силах. Я завжди собі казав: «Рустем, вперед! Це ж тобі кричать, бісміллях і вперед!» Крім того, обов'язково потрібно розуміти, для чого тренуєшся, навіщо, і окрім того величезне бажання, любов до цього виду спорту.
– Чому боротьба так популярна і престижна серед мусульманських народів?
– Пригадайте, адже мусульманам за свою історію доводилося багато воювати, практично постійно були якісь війни, битви. Виживали тільки сильні люди. А як можна було добитися того, щоб людину помітили, довести, що ти сильний? Через боротьбу. Так і вибирали кращих.
– Наскільки важливо для мусульманської молоді пропагувати здоровий спосіб життя і популяризувати куреш як частину народної спадщини?
– Куреш – дуже цікавий вид спорту і авжеж він потрібен нам. Дуже добре, що зараз відродилася традиція проводити змагання по куреш під час свят. Добре, що проходять різні турніри по нашому національному виду боротьби. Це дуже важливо для відродження того національного духу, про який я говорив, для пропаганди здорового способу життя серед нашої молоді. Однак разом з тим нам потрібно виходить на міжнародний рівень, щоб і там показати, хто ми такі.
Якщо наші хлопці, підлітки будуть займатися боротьбою куреш просто навіть в якомусь селі, де немає спеціального залу і особливих умов, вони вже не будуть пити і курити. З'явиться хоч якесь поняття дисципліни, світогляд буде формуватися вже зовсім по-іншому. Молодь буде розуміти, як потрібно поводитися в суспільстві, яке значення має самоконтроль і самодисципліна, зрозуміє, що потрібно багато працювати і постійно докладати зусилля, щоб чогось досягти. А адже це важливо не тільки в спорті, але у всіх сферах. Краще вже бути чемпіоном в куреш, ніж чемпіоном в курінні і випивці. Якщо ми про це не подбаємо, то за нас ніхто не стане це робити. Наше завдання – зробити так, щоб підлітки взагалі не пили. Якщо ми зможемо врятувати їхні душі, відвести їх на якийсь час від усього цього зла і утримати в спорті ... Зрозуміло, не всі будуть спортсменами, але те, чого вони можуть навчитися у боротьбі, завжди допоможе їм у житті.
Інтерв'ю провів Делявер Саідахметов
Джерело: Газета "Арраид" №2 (161) 2013
