Засновник сучасної української літератури Іван Петрович Котляревський народився на стародавній полтавській землі, що не тільки ввібрала українські традиції та культуру, а й сотнями невидимих ниточок пов’язана з історією тюркських народів. Археологічні пам’ятки свідчать, що вже в VIII столітті на Полтавщині жили грізні хозари — засновники могутньої держави, що в період розквіту займало понад половину території сучасної України.
У X столітті хозар змінили печеніги, а потім половці. Довгий час полтавська земля входила до складу тюркської мусульманської держави — Золотої Орди. Наприкінці XIV століття, після загибелі золотоординського володаря Мамая, його син Мансур заснував на берегах ріки Ворскли напівнезалежне князівство зі столицею в Глинську. Згодом це державне утворення ввійшло як автономія до складу Великого князівства Литовського. Проіснувало воно аж до початку XVI століття, коли нащадок Мамая князь Михайло Глинський очолив заколот місцевих феодалів проти центрального уряду. Унаслідок цього виступу Глинське князівство втратило автономний статус.
Разом з Мансуром на полтавській землі оселилися його численні прихильники з тюркського племені кият. У XV–XVI ст. Їх згадують у документах як севрюків. Це були воєнізовані загони місцевого посполитого рушення, що згодом стали однією з основ українського козацтва. Особливо видатну роль зіграли нащадки вояків Мамая у Визвольній війні Богдана Хмельницького (1648–1657).
Ось на такій землі 1769 року довелося народитися Іванові Котляревському, що ввійшов в історію української літератури своїм безсмертним твором «Енеїда». Але не тільки «Енеїдою» відомий Котляревський. 1796 року він став на службу в Сіверський драгунський полк.
У перший період російсько-турецької війни 1806–1812 рр. Котляревський служив як ад’ютант командира 2-го корпусу Російської імператорської армії барона К. Меєндорфа.
Котляревському довелося брати участь у мирних переговорах із буджацькими татарами. Свої спогади про ці події він виклав у «Журналі воєнних дій 2-го Корпусу військ під орудою пана генерала кавалерії та кавалера Барона Меєндорфа» — невеликому щоденнику, що почав його вести одразу після оголошення війни.
Військові записки Котляревського цікаві тим, що в них викладено унікальні статистичні дані про людність Буджаку й південній Басарабії, його чисельність і релігійний склад. До всього щоденник розповідає про характер військових дій і методи психологічної обробки мусульманської людности Російською військово-колоніальною адміністрацією.
Записи в «Журналі воєнних дій» починаються від 16 листопада 1806 року. Цього дня командування російської армії, що стояла на берегах Дністра, віддає наказ про початок воєнних дій. Не мавши коштів і можливостей для організації швидкого й раптового нападу, росіяни розсилають Басарабією своїх агентів, що ширять серед людей панічні чутки та намагаються залякати османських урядовців.
«Бригадир Катаржи был послан в Бендеры к тамошнему паше Гассану о переговоре с ним для занятия российскими войсками крепости без кровопролития; в случае же сопротивления жители Бендер и военные люди будут приняты за неприятелей и поступлено с ними будет по праву войны», — записав Котляревський у щоденнику.
Варто сказати, що Гассан-паша не одразу погодився здати фортецю. Він почав переговори, намагався затягнути час, щоб одержати зі Стамбула конкретні розпорядження щодо оборони дороученого йому міста Бендери. Гассан-паша добре розумів, що невеликий гарнізон старої, погано укріпленої фортеці не здатний протистояти численному війську, озброєному важкою артилерією.
Росіяни швидко розгадали маневр турецького урядовця. В ультимативному тоні Гассанові-паші сказано, що від нього чекають відповіді до 22 листопада, у противному разі російські почнуть штурм міста. Одночасно з цим окупаційні війська почали переправу через Дністер у районі Дубоссар. Гассан-паша так і не дав позитивної відповіді на ультиматум, все тягнув час, сподівався на прибуття підмоги. Але допомога так і не прийшла.
24 листопада під захистом переговорів, російські війська підійшли до міста. Домовилися, що росіяни займуть тільки форштат і прилеглі села. Але цю угоду одразу ж порушено. Скориставшись тим, що брама була відчинена, кілька полків без бою захопили вал та артилерійські батареї. «Таким образом Бендерская крепость занята без всякого кровопролития. Паша о занятии оной тогда узнал, когда российские войска мгновенно заняли вал, батареи, улицы и ворота и везде, где нужно, учредили посты и караулы», — повідомляє Котляревський.
Зайнявши місто й фортецю, військове командування тут же провело перепис населення: «Командующий, хотя и не входил в настоятельное требование, чтобы взять крепость Бендерскую в совершенное овладение, однако ж за нужное сочтено, чтобы всех жителей и воинских людей, в крепости и на форштате живущих, переписать и арсенал обревизовав по поверхности, приставить к нему свой караул, что сего числа исполнено, жителей в крепости и на форштате найдено магометанского исповедания — 5981, да других наций и исповеданий — 1900».
З проведеного перепису видно, що понад 70% тодішніх жителів Бендер визнавали Іслам. Численні карти південної Бессарабії та Буджаку також свідчать про те, що на початку XIX століття людність краю була здебільшого мусульманська. Про це кажуть і тюркські назви сіл і міст Буджаку, що їх у «Журналі воєнних дій» не раз наводить Котляревський. Після здобуття Бендер місцевому населенню окупаційна адміністрація обіцяла спокійне та мирне життя. Воякам заборонено брати продукти без оплати й будь-яким чином ображати містян. Цю інформацію російські агенти швидко рознесли по всій Басарабії як демонстрацію своєї гуманности й миролюбства.
Здобуття Бендер без бою спонукало командування російських військ послати на переговори з буджацькими татарами делегацію у складі бригадира Катаржі та ад’ютанта Котляревського. Зі щоденника дізнаємося, що Іван Петрович добровільно зголосився в цю ризиковану для життя подорож селами буджацьких татар. Важко сказати, які мотиви він мав. Можливо, був щиро переконаний, що вмовивши місцевих жителів не чинити опору, він допоможе встановленню миру і спокою в Буджаку.
«Странствуя несколько дней... и переходя из деревни в деревню к старшинам и начальникам их, находили везде толпы вооруженных татар, собирающихся для советов насчет российского войска; татары, хотя знали по разнесшимся слухам, с какою добротою и приязнью обращаются войска российские в Бендерах, и что, будучи властителями города, не входят ни в какое распоряжение противу обычая турков, а между тем от посланных услышав обещание дружелюбия, даже выгод тех, что войска за все взымаемое у татар будут платить наличными деньгами, согласились мало-помалу к преклонению на российскую сторону и первый уезд Орум-бет-оглу, в коем 76 деревень, послал к командующему чиновников с уверением от стороны начальников доброго к русским расположения и оставили аманата (заложника). После сего уезд Оран-оглу, в котором 36 деревень, преклонился на нашу сторону и прислал аманата; за сим уезд Етьисин, кой с 61-ю деревнею, прислали чиновников в засвидетельствование преклонности своей к России и дали двух аманатов», — читаємо в «Журналі».
Результатом подорожі Катаржі та Котляревського стала безумовна капітуляція військ Буджацької Орди, що сподівалися зберегти своє життя, майно та землю. Але відмова від опору загарбникам ще ніколи не давала позитивного результату. Лише за кілька місяців після капітуляції всіх мусульман з Буджаку вигнано, а їхня власність перейшла російській державі. Десятки тисяч татар і турків фактично депортовано до Добруджі та Анатолії. Усі мечеті в Буджаку зруйновані або перетворено на православні храми.
Невдовзі після цих подій, не вважаючи на війну, що тривала, штабскапітан Котляревський подав у відставку. «Журнал воєнних дій» лишився незакінчений. Письменник безумовно знав про трагічну долю тюркських народів Буджаку й про те, як царська влада обдурила людей, що довірилися їй. Можливо, це якимось чином уплинуло на його рішення піти з військової служби, що стала для нього важким тягарем.
Пішовши з армії, Котляревський вернувся на Полтавщину та присвятив дальше життя літературній творчості й театрові.
Олександр Степанченко
