Наприкінці XIV століття на території Євразії сформувалися три могутні імперії: держава еміра Тимура, Османська імперія та Золота Орда. Ці держави створила тюркська військово-політична еліта. Їх людність здебільшого сповідувала Іслам.
Емір Тимур (Тамерлан) — розумний, освічений, але й жорстокий володар — створив у Центральній Азії з уламків Монгольської імперії сильну державу з дисциплінованою армією. Протягом багатьох років ця армія не знала поразок. У його плани було завоювання Індії та Китаю, а ще просування на Захід, до Європи.
Повелитель Османської імперії султан Баязид I, прозваний Блискавичним за вміння швидко маневрувати військами, провадив успішні завойовничі походи на Балканах проти болгар, сербів та Візантії. Він планував підкорити Константинополь і взяти під повний контроль протоки Босфор і Дарданелли.
Ще одне тюркська держава, Золота Орда, до середини XIV століття завдавала жаху своїм християнським сусідам, але період нестабільності, відомий як «велика зам’ятня», спричинив тривалу внутрішню війну та економічний занепад. Нове піднесення Золотої Орди почалося за хана Тохтамиша (1380–1395).
На початку свого шляху до влади Тохтамиш покладався на підтримку Тимура, але потім, коли позиції хана в Золотій Орді зміцніли, він став суперником центральноазіатського владики.
1382 року Тохтамиш захопив і пограбував Москву, змусивши Русь знову тремтіти перед ординською потугою. Після цього хан удерся до Закавказзя та Ірану. Таким чином він кинув прямий виклик Тимурові, що вважав цей регіон за свій. Тривале протистояння скінчилося грандіозним боєм двох тюркських армій на річці Кондурчі (приплив Волги. — Ред.) 1391 року.
Це була одна з найбільших баталій Середньовіччя. Загальна кількість вояків, що брали в ній участь, доходило до чотирьохсот тисяч. Ось що повідомляє перський історик про підготову до бою:
«У понеділок, 15 раджаба 793 року (18 червня 1391 року), в рік Барана, коли після 6 днів вияснилося, Тимур-завойовник у місцевості Кундузча особисто зайнявся злагодженням війська та шикуванням... На поле бою прийшло стільки ворожих сил, що не мога й в уяві злічити його приблизно. Тимур-завойовник під упливом висоти свого значення та величі титулу, з крайньої хоробрості й відваги своєї наказав війську стати на спочинок і втаборитися. Побачивши це, Тохтамиш був уражений повним самовладанням і надзвичайною відвагою переможного війська та повною байдужістю їхньою до ворожого війська».
Золотоординська армія значно переважала числом армію Тимура, але була менш навчена й дисциплінована. До того ж Тимур мав не тільки кавалерію, а й піхоту, що використала під час оборонних боїв земляні укріплення. Саме завдяки вмілому поєднанню цих двох родів військ Тимурові вдалося завдати Тохтамишеві нищівної поразки. Сам Тохтамиш утік з поля бою та сховався далеко на півночі, в булгарських улусах.
Тимур здобув велику перемогу, але вона виявилася зовсім не повна. Золота Орда ще мала величезні економічні та людські ресурси. Нова війна була неминуча. Розуміючи це, Тимур вирішив знайти сильного союзника. Таким союзником міг стати тільки османський султан Баязид I.
У лютому 1395 року Тимур надіслав із Ширвана лист Баязидові. У ньому він пишномовно звеличує османського султана, називаючи його «найсправедливішим володарем неарабів, мечем Аллага проти ворогів Його та милістю Його, пролиту на наближених рабів його, охоронець земель Всевишнього, захисником рабів Аллага, що борються з ворогами й недругами Аллага».
У листі Тимур виклав план спільної наступальної операції. Згідно з планом, Баязид мав би виступити з боку Балканського півострова, переправиться через Дунай і вийти в район Дніпра. Рівночасно з Баязидом війська Тимура мали би наступати з боку Кавказу:
«Він мав справу з невірними франками (тобто з литвинами й поляками. — Авт.) і підтримує з ними таємний зв’язок — через це треба почати священну війну. Ми рушимо з цього боку (тобто від Кавказу. — Авт.), і Ви, мій дорогий, з Вашого боку (з Балкан. — Авт.), і потім ми розіб’ємо спільно цих тупоголових (невірних. — Авт.). Виконання цього плану залежить від Нього (Аллага. — Авт.), і доля народів — у Його сильній руці».
Причина, з якої Тимур закликав Баязида до походу на береги Дніпра, була на поверхні. Річ у тім, що на початку 90-х років володарі Польщі та Великого князівства Литовського взяли під повний контроль територію Київського князівства та вийшли до узбережжя Чорного моря. Великий князь литовський Вітовт почав активно будувати на нових землях замки й фортеці. Зокрема, за короткий час у регіоні з’явилися такі замки: Каравул, Маяк, Чорногород, Хаджибей (Качибей, Коцюбіїв). Таким чином Вітовт зміг контролювати стратегічно важливий торговельний шлях Львів-Крим. Це сталося незабаром після поразки Тохтамиша на Кондурчі. Очевидно, Вітовт уважав, що військова міць Золотої Орди підірвана так, що вона вже неспроможна протистояти експансії Литви.
Тимур, що був причиною розгрому військ Золотої Орди, в листі до султана Баязида дорікав Тохтамишеві, що той не дав відсіч «невірним». Крім того Тимур попереджав Баязида, що союз Тохтамиша з франками може мати негативні наслідки й для османів. Напевно, Тимур знав, що папа римський видав польському королеві Владиславові Ягайлові, союзникові князя Вітовта, буллу, що дозволяв хрестовий похід проти мусульман.
Однак османського султана мало хвилювали плани Тимура. Він був погано обізнаний з ситуацією на берегах далекого Дніпра й відхилив пропозицію еміра про спільну військову експедицію на землі України.
Тоді Тимур вирішив діяти сам. Два війська зустрілися в баталії на річці Терек 15 квітня 1395 року. За свідченням істориків, у бою з обох боків узяли участь до мільйона вояків. Тохтамиш зазнав поразки і знову ганебно втік. Цього раз Тимур вирішив не просто знищити військо Золотої Орди, а й цілу державу чингізидів обернути на руїни. Його армія вогнем і мечем перейшла величезною територією від Кавказу до Криму, Волги та Дніпра.
У цей час землі на схід від Києва перебували під контролем споборника Тохтамиша, Бек-Ярика. Тимур справив своє військо до Дніпра. Бек-Ярик був розбитий та з рештками армії пішов у московські землі. Не дійшовши трохи до Москви, пізньої осені 1395 року Тимур повернув свою армію назад. Причиною цього, очевидно, була близька зима.
Похід Тимура став справжньою катастрофою для Золотої Орди, що після цього так і не змогла цілком відновити свою силу. Тохтамиш, утікши з поля бою, зберіг своє життя, але втратив контроль над державою.
Баязид I, відповівши відмовою на пропозицію еміра про союз мусульманських імперій, прирік себе та свою державу на неминуче зіткнення з Тимуром. 1402 року в бою під Анкарою військо османів було знищене, а самого султана Баязида полонили.
Великий завойовник посадив суперника в клітку та возив його скрізь за собою. За рік гонористий султан помер бранцем еміра. А за два роки, готуючи похід на Китай, помер і сам Тимур. Але й після цього Османська імперія ще протягом сорока років мусила платити данину спадкоємцям Тимура.
Олександр Степанченко
