Про роль суфійських братств в ісламізації Північного Причорномор’я (XIII–XIV ст.). Частина друга

Південна частина Бессарабії ще з часів половців, які жили в цих краях, носить назву Буджак (тюрк. кут). Цей край, починаючи з VII ст., був зоною розселення булгар, які створили разом з хозарами могутній каганат. Археологічні розкопки в Кілійському, Ренійському та Ізмаїльському районах Одеської області свідчать про наявність в Придунав’ї осередків салтово-маяцької культури, яку вже традиційно ідентифікують як культуру Хозарії.

Тюркські народи залишили на півдні України численні сліди свого перебування, насамперед у топоніміці. З виникненням Золотої Орди і початком ісламізації вплив тюрків в регіоні ще більше посилився. Переселення мусульманських місіонерів в улус Ногая в кінці 70-х років XIII ст. призвело до виникнення численних суфійських обителей.

Главою суфіїв, що переселилися на землі на захід від Дністра, був шейх Сеййід Сари Салтук. Про нього існує безліч оповідань, деякі з яких схожі на легенди. Відомо, що він був хоробрим воїном-газієм, брав участь у боях в Анатолії та на Балканах. У Криму він був одним з найвпливовіших діячів суфійського ордена.

У Добруджі Сеййід Сари Салтук оселився в селі, яке нині носить назву Баба Даг, але ще в XIV ст. було відоме під назвою Баба Салтук. Про це пише арабський мандрівник Ібн Баттута, який відвідав Добруджу в 1330 році: «Нарешті добралися до невеликого міста, відомого на ім’я Баба Салтука, де закінчувалася земля тюрків… Між Баба Салтуком і першим візантійським вілаєтом простягається абсолютно пустий степ, подолання якого займає 18 днів пішого шляху».

Сеййід Сари Салтук помер в Добруджі в 1293 році (за іншими відомостями, в 1296 році). Hа його могилі був побудований мавзолей, що зберігся до нашого часу та є одним з місць паломництва мусульман Румунії.

Збереглася пам’ять і про інших мусульманських місіонерів краю. Назви деяких міст і селищ Добруджі носять імена своїх засновників — суфійських шейхів: Ісакча (Баба Ісхак), Мачин (Баба Мачин), Тулча (Баба Тулчі). Крім Добруджі, суфії жили і у Дніпровсько-Дунайському межиріччі. Османський мандрівник Евлія Челебі записав легенду, пов’язану з життям одного такого місіонера — Міяке-Баба султана, який жив на березі Дністра, недалеко від місця, де він впадає у лиман.

«Татари називають це місце Міяк-гечіт. Це — страшна переправа на березі Дністра, тому що річка тут подібна морю… І [саме] тут знаходиться місце поклоніння під назвою Міяк-Баба-султан. У перекладі з татарської мови це означає — „Масляний Баба“. [Кажуть, що] одного разу населення [тутешніх] областей попросило одного святого [зробити] чудо. І тоді він сказав: „У мене нічого немає, і я подібний до порожньої торби. Адже для святих показати диво так само тяжко, як жінкам показати що-небудь таємне або кому-небудь перенестися у загробний світ. Ідіть, ягнята, — попросив він, — нічого чудесного у мене немає“.

Зрештою, не зумівши позбутися їх, він у той же момент звернувся до Дністра і промовив: „О, велика ріка! За велінням Всевишнього Аллага нехай тече тут чисте жовте масло і сало“. І в ту ж мить з волі Аллага Дністром почало текти жовте масло. Три дні і три ночі текло масло, і поверхня Чорного моря вкрилася маслом, і воно досягло аж Середземного моря. Населення Бендер, що знаходилося на березі моря, зібрало стільки масла, що неможливо ні описати, ні розповісти. І коли всі дізналися про це чудо, святий був уже мертвий. Його поховали на цьому самому місці. Згодом, тут хани колишніх часів побудували над кам’яною будівлею високий купол, який і понині зберігся там. Поруч поховано багато тисяч мучеників і праведників».

Селище, де жив Міяк-Баба, зберігся до цих пір і носить назву Маяки (видозмінене від Міяк). Відомо, що руїни мавзолею суфійського святого були в Маяках ще і на початку ХХ століття.

Про те, що, крім Міяк-Баби, в межиріччі Дунаю і Дніпра жили й інші дервіші, свідчить документ з польського архіву Замойських. «Від Тягині півдня (йти) на Кучурган, нижче Тягині — мечеть. На Карагаші після дня ходу від того Кучургана, мечеть. Ще після дня ходу від Карагаша до Куяльника, мечеть. Від Куяльника два дні ходу до Бугу, Піщаному Броду, там дві мечеті. На річці Сухий Чарталі, там, де вона впадає в Буг, мечеть. Від Піщаного Броду до Вітовтому мосту, шість миль, там мечеть».

Варто врахувати, що польський автор документа міг і не відрізнити мечеть від мавзолею, де як правило, ховали відомих мусульман. Про це ж писав і османський султан Сулейман Пишний в листі до польського короля Сигізмунда Старого: «У тих межах (Дністровсько-Дніпровське межиріччя) багато мусульманських могил і мечетей… знаки ще не зникли».

Діяльність мусульманських місіонерів в Північному Причорномор’ї принесла свої плоди. З кінця XIII ст. і аж до початку XIX ст. весь нинішній південь України був територією Ісламу.

З іншими матеріалами з серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.

Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»