Частина перша Частина друга Частина третя
У серпні 1914 року розпочалася Перша світова війна. 28 листопада Михайла Грушевського заарештували представники російської поліції за звинуваченням у шпигунстві на користь Австро-Угорщини. Кілька місяців видатний учений перебував у камері Лук’янівській в’язниці в Києві.
У лютому 1915-го Грушевського вислали до міста Симбірськ під нагляд поліції. Після повалення монархії в Росії в 1917 році він повернувся до Києва, де його обрали головою Української Центральної Ради.
Менше ніж за рік Центральна Рада пройшла шлях від вимог національно-культурної автономії до повної незалежности, проголошеної 22 січня 1918 року. Будівництво самостійної України відбувалось в умовах війни з Радянською Росією. Михайло Грушевський як голова Центральної Ради багато робив для того, щоб Україна змогла вийти на один рівень із провідними країнами Європи. Завдяки прагматичній політиці молода держава в умовах наступу більшовиків досягла компромісної угоди з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Османською імперією. Вперше з XVIII ст., від часів гетьмана Мазепи, Україна встановила дипломатичні відносини з мусульманською державою, Туреччиною (Османською імперією) — це був серйозний успіх дипломатії.
Не вважаючи на зайнятість, Грушевський знаходив час для роботи над «Історією України-Руси», збираючи потрібні матеріали для нових томів. Перші сім томів вийшли друком за 10 років, а на останні три книги історикові знадобилося ще 25 років. Це пов’язано не тільки зі складною політичною ситуацією в Україні, але передусім із тим, що Грушевський багато працював над іншими історичними та культурницькими проєктами: «Історією української літератури» (шеститомник), «Середні віки Європи», «Всесвітня історія» тощо.
Але він ніколи не забував про головну працю свого життя. Чотири останні томи «Історії України-Руси» присвячені козацтву та відносинам з мусульманськими державами півдня: Османською імперією та Кримським ханством. На початку XVI ст. видатним діячем українського козацтва був черкаський намісник Остафій Дашкович. Грушевський змалював дуже яскравий образ цього козацького отамана:
«В сім періоді його спеціальністю стають справи татарські: охорона України (вся східно-полуднева Україна поднїпрянська належала до його уряду як канївського й черкаського старости), зносини й дипльоматичні переговори з Татарами. В польсько-литовській державі вважали його незрівняним спеціалістом на сім полі. В сучасній записці про похід під Очаків так росписуєть ся репутація Дашковича. Він мав велику славу у своїх і у Татар, „бо багато мав побід над Татарами, не раз також був провідником Татар в походах на Москву, пустошив московські землі на великі простори і татарське військо щасливо приводив назад додому обтяжене величезною здобичею… Під його опікою, в сусідстві Черкас, шукав захисту при кінці 1520-х рр. претендент Іслам-ґерай, і се стягнуло на Дашковича похід хана Сеадат-ґерая: він приходив в 1532 р. на Черкаси, з яничарським військом і великою артилєрією, щоб поконати невгомонного сусіда, але міста не здобув, і по тринадцяти днях безуспішних зусиль, як оповідав польський хроніст, запросив Дашковича на з`їзд і запив з ним союз і братерство“».
Як бачимо, Дашкович боровся не тільки проти татар, але разом з татарами йшов на споконвічного ворога козацтва, Москву. Це важливий момент і він свідчить, що українці вже на початку XVI ст. вели боротьбу з експансією Московії, яка в ті часи лише набирала обертів. Попереду були походи Івана Грозного на Казань та Астрахань, спроби захопити Лівонію та постійні конфлікти з Великим князівством Литовським та Річчю Посполитою.
Досліджуючи історію козацтва, Грушевський стверджував, що до середини XVI ст. козаки були майже винятково елементом прикордонним, який ще не створив потужної організації та не мав постійного осередка, що ним пізніше стала Запорізька Січ. Але й так козацька стихія чимало дошкуляла Кримському ханству.
Зберігся лист, ймовірно хана Сахіба Ґерая, що в ньому останній скаржиться литовським можновладцям на козаків, наприкінці навіть переходячи до прямих погроз:
«Приходять козаки черкаські й канівські, стають на Дніпрі під нашими улусами й чинять шкоди нашим людям. Я до вас багато посилав за тих козаків, аби їх приборкати, і в. м. не схотів приборкати. Тепер отсе йшов я на московського в(еликого) князя і як наближив ся до Дніпра, з нашого війська вернуло ся чоловіка з тридцять немічних, а козаки ваші — Солтанець, Вороча і Масло з товаришами їх покалічили й коней забрали. Коли хочеш мати приязнь з нами, будь ласкав прислати до нас тих, що чинили шкоди; інакше не май того за зле: я не хочу зломити приязни братської й присяги, але на ті замки — Черкаси й Канів пошлемо нашу рать».
Але кримські хани не тільки скаржилися й погрожували. Ціле XVI ст. походи кримців на українські землі майже не припинялися. У відповідь козаки робили напади не тільки на Крим. Іноді козацькі загони доходили до Дністра, а часом і до Дунаю. У боях з обох боків гинули тисячі найкращих воїнів. Лише у другій чверті XVII ст. ситуація потроху починає змінюватися.
1624 року у Криму почалася громадянська війна між претендентами на ханський престол, Мехмедом III Ґераем и Джанібеком Ґераем. Одну з головних ролей у цьому протистоянні відіграв калга Шахін Ґерай, рідний брат Мехмеда III Ґерая. Не мавши досить сил, щоб утримати владу у Криму, Шахін Ґерай прислав на Запоріжжя свояків — вони успішно провели переговори щодо підтримки козаками хана Мехмеда III. Ось що писав про це Грушевський:
«Обставини були того рода, що не лишали місця до довгих міркувань. Дорошенко (гетьман) рішив ся йти на заклик Шагіна з тим військом, яке було при нім. „Хоч і не мали ми позволення вашої королївської милости і реґіментарів ваших, але видячи добру нагоду до поріжнення їх (Татар) і притоку до усобиці, а з такої усобиці кождий неприятель безсумнївно слабне”, — толкували потім козаки королеві, — „сподівали ся, що то не стягне на нас неласки королівської, і хоч з нерівними силами, — бо не було нас і повних чотири тисячі, відважили ся ми на них іти, сподіваючи ся якогось поратунку під теперішній наш недостаток”».
Противником козаків в Криму був очільник Буджацької Орди мурза Кантемір. На момент приходу козацького війська Кантемір контролював майже весь півострів. Становище братів Ґераїв було практично безнадійне.
«Козацьке військо пройшло свобідно Перекоп, — продовжує Грушевський, — і тоді аж Кантемір, побачивши свою помилку, кинув ся з головними силами на козацьке військо, лишивши невеличкий відділ під Бахчісараєм. Сили його були значно більші від козацьких, але козаки сміло вдарили на них і шість день оружною рукою, пробиваючи собі дорогу серед неустанних битв ішли табором від Перекопу до Бахчісараю. Удало ся їм пробити ся, розбивши Кантемірове військо так, що він, понісши великі страти, сам зранений утік до Кафи, під охорону турецької фльоти. Але й козаки мали великі утрати, — близько тисяча полягло їх, а в тім втратили й Дорошенка, і старого гетьмана Олифера, що теж був в поході. Впали вони на чолі свого війська від куль турецьких вояків-сейменів, що прибули на кораблях з-над Дунаю в поміч Кантемірови і через гори прийшли під Бахчісарай.
Се був тяжкий удар для козацького війська, і ним поясняли козаки, що похід не удав ся вповні. „Удало б ся наше діло, як би не перешкодила смерть славної пам’яти небіжчика Дорошенка, гетьмана нашого; та трудно охоронити ся від найвищого декрету, особливо коли приходило ся майже шість день іти ручним боєм, ведучи битву з військами Кантеміра через увесь Крим”. Але великі втрати не відобрали козакам відваги. На місце Дорошенка вибрали вони нового гетьмана».
Події 1624 року у Криму вперше наявно довели можливість українсько-кримського союзу. Виявилось, що українці та кримські татари можуть мати спільні інтереси, що було найкращим чином продемонстровано в період Визвольної війни 1648–1654 років.
