Початок Визвольної війни 1648–1654 років був несподіваний для всіх учасників конфлікту. Поляки вже звикли до частих козацьких бунтів і не сподівалися, що українці знайдуть собі союзника в особі кримського хана. Навіть сам Богдан Хмельницькій навряд чи очікував, якого розмаху набере війна проти Речі Посполитої. Звичайно, Кримське ханство мало свої резони, беручи участь у воєнних діях проти польських військ. Уже багато десятирічь Польща була головним противником кримців, отже повстання Хмельницького давало ханові можливість значно послабити свого ворога або взагалі його знищити.
На відміну від своїх попередників Михайло Грушевський запропонував новий підхід до вивчення доби Хмельниччини. Він робив акцент на боротьбі за національне та релігійне визволення українського народу, що привело до створення першої незалежної держави з часів Руси. Але за Хмельниччини все сприймалося сучасниками набагато простіше.
У листі польському королеві Владиславу, що його наводить Грушевський,
«описуючи ті кривди і утиски, які мусіли козаки зносити на волости від державців і своєї шляхетської старшини, Хмельницький представляє діло так, що певна частина козаків, не можучи далі жити на волости під таким безправєм, рішила шукати прибіжища „бодай головам своїм з самими душами” — „не де инде як на звичайних місцях наших на Запорожу”, що служило одвіку таким прибіжищем… Без усякої причини з їх сторони гетьман Потоцкий наступив на них навіть і на Запорожу. Заразом і Україну став нищити, „мабуть, задумуючи саме наше імя козацьке викоріняти або з землі зігнати”. Тоді козаки рішили боротися з ним, маючи те переконаннє, що все се діється против волі короля („против волі і наказу вашої кор. милости на здоровє наше з великими військами наступили”), — що козаки терплять взагалї від панів за свою вірність і прихильність королеви, і гетьман Потоцкий не поступає в інтересах короля. Через те, против свого бажання, щоб тільки оборонитися від Потоцкого, мусіли козаки ужити собі помочи хана кримського — „дав він нам поміч, пам’ятаючи, що ми також помагали їм кілька разів против їх ворогів, в таких ж пригодах”».
З цього листа можна зрозуміти, що Хмельницький був добре обізнаний в історії українсько-кримських відносин, і що вони мали не тільки темні сторінки.
На початку 1648 року відбулися переговори між кримським ханом Іслямом III Ґераєм і керівником антипольських сил Богданом Хмельницьким. Поміж небагатьох письмових згадок про переговори одна з найцікавіших — розповідь кримського історика Наїма-Челебі. У своїй праці «Історія України-Руси» Грушевський наводить уривок з роботи Наїма-Челебі:
«При кінці квітня 1648 р. від кримського хана прибув посланець до султанського двору і оповів, що козацька громада загнізджена в місцевости званій „Жовтим Очеретом”, відвернула ся від Ляхів і відмовивши їм послуху, прислала до кримського хана одного чи двох головнійших своїх достойників з такими словами: „Бажаючи вашої опіки на будуче, ми душею і тілом будемо в союзі з вами служити на користь ісламу в будучих війнах; з Ляхами ми розірвали зовсім; просимо вас: візьміть від нас закладнів (заручників. — Авт.) і згодьтеся на союз з нами”. Хан показав всяку почесть тим послам і згодився уложити союз на всіх умовах, ними предложених; обіцяв післати їм поміч в поході на Ляхів, вчинити великий набіг з ордою і взагалі обіцяв помогати їм».
Завдяки кримській кінноті всі важливі битви 1648 року закінчувалися перемогою союзників. Але попри величезні успіхи іноді між союзниками виникали непорозуміння, й тоді вдавалися до дипломатії. Ще на початку походу між Хмельницьким та очільниками кримського війська була угода, щоб «православного люду» в полон не брати, та цю угоду дуже часто порушували окремі кримські командири. Грушевський з цього приводу наводить історичний анекдот, поширений у середовищі польської шляхти:
«З одного міста з-під Хмельника татар прийняли процесією як освободителів України. Піп вийшов їм на зустріч з хрестом і церковними корогвами, і поспільства до трьохсот (чоловік), приймаючи татар хлібом і пирогами; але ті кинулися рубати сих своїх союзників і брати в ясир, так що тільки три (людини) утікли до міста».
Звичайно, ця вигадана історія втішала шляхетський гонор, та насправді було чимало неприємних випадків, що псували відносини між союзниками.
Утім, найбільшим ворогом на початковому етапі війни був канцлер Речі Посполітої Єжи Оссолінський. За його планом, треба було «розвести» козаків з татарами, організувавши похід на Крим. Під час цього походу козаки, згідно з Оссолінським, мали приєднатися до польського війська. З іншого боку, канцлер намагався заручитися підтримкою Османської імперії — турки мали б натиснути на хана, щоб він покинув Хмельницького. Одночасно Оссолінський відрядив послів до Москви, пропонуючи скористатися нагодою та вдарити на Крим, що «стоїть пустий». Але всі заходи виявилися марними: хан Іслям III Ґерай уважав союз з козаками за надзвичайно важливий. І до всього спільними зусиллями України і Криму Річь Посполита була поставлена на межу військової катастрофи.
У кожному томі «Історії України-Руси» Грушевський вміщує багато «живого» матеріалу, доповнюючи історичну хроніку цікавими розповідями реальних дійових осіб часу. У VIII томі український історик наводить розмову коронного гетьмана Потоцького з кримськотатарським воєначальником і соратником Хмельницького Тугай-беєм:
«Спитав ся Тугай-бей Потоцкого, чи не могло б прийти до угоди Ляхів з козаками. Потоцкий в відповідь сказав, що се залежало б правдоподібно від тих умов, які козаки поставили б Річи-Посполитій. На се Тугай-бей виложив такі бажання козаків: насамперед аби по Білу Церкву мали своє удільне і окремішне володіннє , друге — аби вернено їм давнї вольности, третє — аби до міст, замків і держав (на тій козацькій території — по Білу Церкву) ані старости ані воєводи не мали ніякого права. Коли Потоцкий відрік, що се умови не можливі, Тугай-бей сказав, що як Польща тих умов не прийме, матиме великий клопіт з козаками, „бо ми їм присягли братерство на сто літ і навзаєм пообіцяли собі ставати спільно против своїх неприятелів, — не тільки що против короля польського, але і против цісаря турецького, которого сил не боїмося при теперішнім союзї”».
У серпні 1648 року у Стамбулі відбувся заколот. Султана Ібрагима усунули від влади, а потім убили. Ця несподівана подія глибоко вразила європейські королівські двори. У Польщі ходили чутки, що до перевороту безпосередньо причетний Хмельницький. Грушевський наводить цю історію не як черговий анекдот, а як приклад того, як серйозно сприймали польські урядові кола все, що стосувалося керівників народного повстання:
«Літом 1648 р. і на місце нездалого і всіма зненавидженого султана Ібрагима висадили його малолітнього синка Магомета, в Польщі оповідали, що революцію сю зробив Хмельницький. Він, мовляв, хотів іншого правительства в Царгороді, бо Ібрагим не показав охоти помагати козакам против Польщі, хоч Хмельницький обіцяв піддати під його власть всю Русь, подавав надїї на завоюваннє Польщі, а собі в нагороду просив тільки господарство волоське. Султан не схотів зв’язуватися з таким малозначним чоловіком… Тому Хмельницький звернувся до яничарів — їм поновив свої обіцянки, виясняючи всі вигоди даного моменту для війни… Яничари зробили революцію й скинули Ібрагима, а нове правительство хоч теж не хотіло помагати козакам безпосередно, „яко голоті і гультяйській своєвільній купі”, але пообіцяло післати в поміч Татар, щоб Хмельницкий з ними здобув Камінець і передав Туркам разом з усею Русю».
Останнім томом «Історії України-Руси» Грушевського був X том. Він присвячений подіям, що відбувалися в Україні по смерті Богдана Хмельницького в 1657 році; закінчуються вони Гадяцькою унією 1658 року та відновленням союзу України з Кримом. На жаль, через смерть історику не вдалося скінчити свою багатолітню працю, але й те, що зроблено, заслуговує на велику пошану. Це повною мірою стосується й відносин України з країнами мусульманського світу.
