На осінь 1832 року територія, контрольована військами Мухаммеда Алі, сягала близько 3,5 млн км² — одна з найбільших держав світу того часу. Єгипетські війська були готові переправитися до Європи й захопити Стамбул.
Єдина країна, що пообіцяла допомогу Османській імперії, була Росія — вічний та непримиренний супротивник османів, що виснажили їхні військові та економічні ресурси у війнах із нею. У Санкт-Петербурзі розглядали Мухаммеда Алі як серйозного противника, що на руїнах Османської імперії прагнув побудувати нову, сучасну мусульманську державу.
До того ж у столиці Росії були занепокоєні імперськими амбіціями Мухаммеда Алі. На думку оточення імператора Миколи І, єгипетський володар не мав наміру обмежитися захопленням Сирії та Палестини. У розмові з дипломатом М. Муравйовим цар після прочитання донесень із Криму прямо казав:
«Враження, викликані поголосом про єгипетського пашу, стають дуже сильними, тож мої кримські татари, досі завжди спокійні, нині тривожаться; поміж них ширяться пісні з пророцтвами про скоре прибуття Мегмед-Алі-паші як заступника правовірних мусульман. Перед тим я обходився шістьма батальйонами у Криму, а тепер цього мало».
Згідно з донесеннями, отриманими в Санкт-Петербурзі, антиросійські агітаційні матеріали до Криму привозили прочани, що кожен рік вирушали до Мекки на хадж. У першій половині XIX ст. щороку з Криму на хадж вирушало близько 200 мусульман. Під час османсько-єгипетської війни Мекка та всі підходи до святого міста перебували під контролем єгипетської влади, що провадила там політику, істотно відмінну від політики османського уряду.
Збереглося дуже мало відомостей про те, яким шляхом прямували паломники. Так англієць Роберт Лаєлл, що здійснив 1822 року подорож Кримом, у своїх подорожніх нотатках зазначав:
«Кримські татари мають звичай ходити до Мекки. Ми бачили одного з прочан, саме коли він верхи переїздив Салгир. Розпитавши його, ми довідалися, що згодом він планує продати свого коня, сподіваючись цим прожити в дорозі. Він мав тоді лише кілька рублів, і наша милостиня дуже його втішила, як і пожертви інших на здійснення його побожного наміру».
Мабуть, у Мецці, а згодом у Каїрі прочани після відправлення релігійних обрядів спілкувалися з представниками єгипетської адміністрації, а та намагалася заручитися підтримкою мусульман, що перебували під владою Російської імперії. Саме хаджі стали провідниками нових ідей про створення об’єднаної мусульманської держави.
Згідно з донесенням підполковника Ковальського шефові жандармів Бенкендорфу,
«кримські татари, що ходять до Мекки для поклоніння Гробу Пророка, проходячи Єгиптом, нерідко бувають запрошувані до єгипетського Мехмед-Алі-паші, а той прихиляє їх до себе, а декого наділяє грішми; то вони, перейнявшись духом паші, після повернення до Криму стають його агентами, поширюють і вселяють поміж татар ненависть до російського уряду, прославляють Алі-пашу як майбутнього визволителя магометан та провіщають, що він незабаром визволить кримських татар з-під ярма Росії».
Окрім Криму, в Єгипті планували використати у власних цілях мусульманські народи Кавказу, Волги та Уралу. Про це свідчить документ, нещодавно знайдений у російських архівах. Серед іншого в ньому говорилося:
«Воєнні успіхи Ібрагіма-паші в Анатолії найбільше слід приписувати вмінню цього хитрого провідника запалювати уми мусульман, зміцнюючи їхню віру всіма засобами фанатизму... Вплив їхній розлився від Аравії до Бухарії та поширюється різними племенами кочових народів: куртинців, горян, аджарів, абазинців та взагалі всіх племен секти Омара, так званих сунітів; з Бухарії він переходить до Оренбурга та бентежить слабкі уми казанських татар, кочових калмиків, ногайців та шириться через саратовські й астраханські степи до закубанських народів, а від них берегами Чорного моря до самої Анапи, де цей фанатизм, своєю чергою, підтримують хаджі або мекканські прочани, що знову прибувають просто з Анатолії до Керчі, Кафи та Євпаторії».
Знаючи про наміри Мухаммеда Алі, Росія в серпні 1832 року здійснила дипломатичний демарш, відкликавши свого консула з Александрії й таким чином давши зрозуміти єгипетському володарю, на чиєму боці вона буде в цьому конфлікті. Одночасно розпочалися військові приготування. До Одеси стали прибувати посилені контингенти російських військ, а в Севастополі Чорноморський флот почав готуватися до тривалої експедиції.
Через своїх агентів у Росії Мухаммед Алі отримав інформацію про ці приготування. У бесідах з російськими дипломатами єгипетський володар намагався завуалювати справжні наміри. Йому треба було виграти час, щоб поставити європейські держави перед доконаним фактом — крахом Османської імперії.
Для походу на Стамбул командувач єгипетської армії Ібрагім-паша не мав досить сил. Він зупинився за кілька днів переходу від османської столиці, чекаючи підкріплення з Єгипту. Тим часом єгипетський флот вже розпочав операцію блокування Стамбула з моря.
А втім, ці плани не здійснилися. У лютому 1833 року до протоки Босфор увійшли кораблі Чорноморського флоту Росії. За кілька тижнів на півночі від Стамбула виладувався російський експедиційний корпус, що мав боронити османську столицю від єгипетської армії. На допомогу йому суходолом рухався ще один корпус російської армії.
Одночасно Англія, Франція та Австрія здійснили дипломатичні демарші, попередивши Мухаммеда Алі, що в разі нападу на Стамбул ці європейські держави прийдуть на допомогу султанському урядові. За таких умов єгипетський володар погодився розпочати мирні переговори, що завершилися підписанням у травні 1833 року Кютахійської угоди.
Після цього султан Махмуд II видав фірман, де було сказано:
«Запевнення у вірності та відданості, що їх зрештою дали мені губернатор Єгипту Мухаммед Алі-паша та його син Ібрагим, прийнято, і я дарував їм свою султанську милість. Керування Кандією та Єгиптом, як і перед тим, належить Мухаммеду Алі. І, відповідно до його особливих прохань, я дарував йому провінції Дамаск, Триполі в Сирії, Сидон, Сафет, Алеппо, округи Єрусалима та Наблуса з правом проведення прочан і відправлення хаджу. Його син, Ібрагим-паша, знову має титул шейха та шерифа Мекки, що до нього входить округ Джидди; далі я задовольнив його прохання, щоб округом Адани керувала скарбниця Тавру з титулом мохасиля».
Таким чином, згідно з договором, Мухаммед Алі ще більше розширив свої володіння, але водночас залишався васалом Османської імперії та мусив, нехай і формально, виконувати накази, що надходили зі Стамбула. Це все не могло задовольнити амбіцій єгипетського паші. І невдовзі після укладення мирної угоди Мухаммед Алі почав готуватися до нової війни.
За ситуацією уважно спостерігали в європейських столицях. За кілька місяців після завершення війни Росія та Османська імперія уклали договір про дружбу, що передбачав надання взаємної допомоги в разі виникнення загрози для однієї зі сторін. Передусім ішлося про воєнну допомогу стамбульському урядові для відбиття нового наступу єгиптян. Серйозно готувалися й в інших країнах Європи, насамперед в Англії та Австрії. Усім було очевидно: нова єгипетсько-османська війна не забариться.
