Продовжуємо серію публікацій, що відтворюють враження дослідниці Оксани Лоїк від подорожей країнами Середньої та Центральної Азії.
…Було б лицемірством називати Киргизстан туристичною країною. Абсолютна відсутність історичних пам’яток, оскільки на зміну кочовому устрою киргизького народу прийшла сіра радянська архітектура. Політична нестабільність, зумовлена частими революційними вибухами. Безперебійні потоки наркотиків, які «живить» сама природа… Приблизно такий образ цієї середньоазійської держави закарбований в уяві пересічних мандрівників.
Мені до такої серії картин додалась ще одна — та, яку «намалювали» в Узбекистані, який я відвідала перед поїздкою до Киргизії. Принагідно відзначу, що узбеки, як самі ж і розповідають, живуть в оточенні всюдисущих ворогів. Відтак, кожного разу, коли я при розмові з узбеками ділилась своїм наміром відвідати Киргизстан, на мене виливались цілі потоки критики та застережень. Мовляв «там живуть дикі, безграмотні та ще й жорстокі люди», «варто бути дуже обережною, бо киргизькі чоловіки досі безкарно крадуть собі дружин», «там немає нічого, що заслуговує туристичної уваги» та багато іншого у такому стилі. Отак я вперше в житті відчула на собі силу деструктивної пропаганди, яка ще довгий час не дозволяла мені дивитись на речі об’єктивно.
Не надто радіють узбецьким гостям і у Киргизстані. Логічно, що пропускні пункти між країнами зазвичай пусті. Мене ж на киргизькій митниці зустріли надмірною увагою. Після оформлення офіційних процедур митники дружно взялися давати поради та рекомендації щодо того, що саме варто відвідати у їхній країні, заходилися шукати мені житло та гіда. Я ж ні на крок не відходила від знайомих французів, з якими перетинала кордон, та лаконічно «відрубувала» усі намагання допомогти, бо ж на думці була одна нав’язлива фобія — хочуть вкрасти.
Такі безглузді, а головне неправдиві, упередження супроводжували мене ще кілька днів, не даючи «зануритись» у середовище та сповна насолоджуватись мандрівкою. Таким чином я проігнорувала багато цікавих пропозицій та виявів гостинності, аж доки остаточно не збагнула, що таке Киргизстан насправді.
Ніколи не розуміла людей, які, відвідавши тільки Рим чи Париж, сміливо заявляють, що вони бачили Італію чи Францію. Вважаю, що судити про країну можна лише тоді, коли ти побачив її панорамно з усіма етнічними, культурними, природними та іншими особливостями. Приміром, якщо відвідати лише столицю Киргизстану — Бішкек та решту найбільших міст країни, — то враження справді складається гнітюче.
Усі так звані міста Киргизстану — це лише 10% території країни, решта — один суцільний заповідник. По її теренах розкинули свої височезні і неймовірно мальовничі хребти Алайські гори, Памір і
Багато мальовничих куточків мені вдалось побачити на власні очі. Можливо, колись ці враження затьмарять ще яскравіші. Та один особливий день, я впевнена, ніколи не зітреться з моєї пам’яті. Північ та південь країни пов’язані між собою лише однією автомобільною дорогою. Одна з найвисокогірніших (до 4000 тисяч метрів над рівнем моря), а отже — і найнебезпечніших у світі. Поїздка з Оша до Бішкека триває в середньому 14–15 годин на таксі. Цю відстань можна також подолати літаком за 45 хвилин, але не за тим я їхала до Киргизстану…
Для тих, хто любить гори, відомо, що жодними словами описати їхню красу неможливо. Лише відзначу, що за ті «…надцять» годин я проїхала чотири пори року, дізналась, що серед хмар можна не тільки літати, а й їхати на автомобілі, побачила наживо, як витримують на такій височині кочові юртові села тощо. Прикро лише через одне — що, здебільшого, просто не мала фізичної можливості зафіксувати всі ці чудасії на камеру. Тепер сама собі не можу повірити, що тисячні отари овець можуть з легкістю пересуватись практично по вертикальних скелях, а величезна
Бішкек — невелике за столичними параметрами місто (проживає менше 800 тисяч осіб) з типовою радянською архітектурою, кількома увічненими у камені національними героями та занехаяним парком. З огляду на те, що це столиця, центральну частину міста прибирають, хоч і роблять це «доісторичними» методами. На вулицях також зустрічаються канали з водою для зрошування зелених насаджень. Ще одна перевага столиці над іншими містами — автобуси, привезені з Китаю в якості гуманітарної допомоги.
Усі інші міста складно назвати містами у традиційному розумінні цього слова. Такі обласні центри як Ош,
Парадоксальним видається те, що попри зовнішній депресивний стан країни, суспільство іде «в ногу» зі світовим темпом. Усюди, інколи навіть на вулиці, є вільний
Таксі — це практично єдиний транспорт, яким можна долати відстані між містами. Є одиничні приклади автобусних рейсів і то лише на дуже короткі сполучення, адже використовувати великогабаритний пасажирський транспорт на гірських дорогах вкрай небезпечно.
Та попри усе, найцінніший ресурс Киргизстану — люди. Я захоплена порядністю та шляхетністю цього народу, зачарована його силою духу та вольовими якостями і просто зворушена його добротою та гостинністю. Ні, на відміну від узбеків, вони не позиціонують себе гостинними — для них це норма, про яку навіть не говорять. Здається, у цій країні не пропав би і без грошей. Особливо в горах чи сільській місцевості… У кожній юрті нагодують, напоять кумисом, з жодної хати не вийдеш без смачної тандирної паляниці у дорогу. Допомагають і порадами, і турботою — чим можуть. Причому, без прохань, просто так — з доброї волі.
До речі, у чомусь киргизи дуже нагадують мені нас, українців. Також волелюбні, із загостреним відчуттям справедливості, не можуть мовчки миритись із тим, що їх не влаштовує та «мають у грудях те, що тіло рве до бою». Не дивно, що й історія наших країн останніх десятиліть практично ідентична. Після української мирної Помаранчевої революції киргизи у 2005 році здійснили практично безкровну Революцію тюльпанів та зігнали з президентського крісла Аскара Акаєва. Наступний президент Курманбек Бакієв тримався за владу ще міцніше, тож революція 2010 року, хоч теж увінчалась перемогою та втечею
Оксана Лоїк — для «Іслам в Україні»
