Взаємини українців і кримських татар мають тривалу, цікаву і багату історію, але познайомитися з нею, справжньою, у відкритих джерелах або прочитати про це у шкільних підручниках непросто.
Про те, чому сьогодні багато кримських татар є українськими патріотами і що приховують російські підручники про історію Кримської війни, кореспондентові Укрінформу розповіла відомий історик, автор відеоблогів і книг про Кримське ханство Гульнара Абдулаєва.
ІСТОРИЧНІ ЗВ’ЯЗКИ КРИМЦІВ І УКРАЇНЦІВ: КРАХ СТЕРЕОТИПІВ
Гульнаро, на радіо «Свобода» виходить ваш відеоблог «Тугра» про історію Кримського ханства, а телеканал ATR продовжує транслювати вашу авторську програму «Алтин девір» (Золотий вік). Як ви думаєте, тема, про яку ви говорите, затребувана в українському суспільстві?
− Мені здається, що сьогодні в Україні є великий запит на будь-яку інформацію про Крим і кримських татар, тим більше, про такі маловідомі сторінки історії, як Кримське ханство і його взаємини з Запорізькою Січчю.
Наші проекти в Україні − це перша можливість відмити той пропагандистський негатив, який протягом десятиліть виливався на кримських татар, а точніше − просто на татар, слово «кримські» при цьому часто випадало.
Вважаю дуже важливим розповісти, що Україна і Крим тісно пов’язані між собою історичним минулим. Якраз у проекті «Алтин девір» ми показуємо всю історію контактів кримських татар з українцями. Що стосується проекту «Тугра», то він ґрунтується вже на загальній історії кримських татар, їх державності, відомих особистостей, ключових історичних моментах, які можуть зацікавити українців і допомогти позбутися стереотипів про корінних жителів Криму.
Ми розповідаємо правдиву, справжню історію взаємин українців і кримців, засновану на документах і першоджерелах, яка показує, що в їх стосунках не було суцільної ворожнечі, як це підносила радянська історіографія, а було дуже багато цінного і позитивного.
У яких галузях українці і кримські татари співпрацювали?
− Спектр їх взаємин був досить широкий: війна, політика, економіка, культура.
Загальні життєві устремління кримських татар та українців обумовлені схожою системою взаємин, що виражалися широким самоврядуванням, повною релігійною свободою, схожою господарською структурою, спільністю поглядів щодо основних питань майнового і міжнародного права. Все це сприяло їх досить тісним зв’язкам.
Примітно, що кримські степовики − ногайці − як правило, в більшості своїй володіли українською мовою, а в самому Криму добре розуміли мову сусіда. У свою чергу, козаки прекрасно знали кримськотатарську мову, про що говорять запозичення великої кількості тюркських слів в українській мові.
Запорізька Січ і Кримське ханство жили за своїми законами моралі, в яких було набагато більше точок дотику і навіть подібності, ніж прийнято вважати. Запозичення українців у кримських татар відбувалося, наприклад, в галузі музичної культури. З самого початку свого виникнення козацькі оркестри мали у своєму складі такі тюркські інструменти, як барабан, тулунбас, литаври, зурна (українська сурма). Не можна забувати і про етнопсихологічну близькість жителів Січі і Кримського ханства, що володіли однаковою ментальністю воїнів. Тому й не дивно, що між кримцями та українцями непоодинокими були військові союзи і з кожним разом вони ставали тільки міцнішими.
До яких конкретних результатів призводили військові союзи кримців і українців?
− Перемог, які були здобуті на користь як українського козацтва, так і Кримської держави, було досить багато. Так, наприклад, один з перших випадків бойового співробітництва налужить до 1521 року. Саме тоді в поході кримського хана Мухаммеда Гірая I на Москву взяли участь козаки на чолі з козацьким старостою Ефстафієм Дашкевичем.
У XVIII столітті взаємини кримських татар та українців ще більше зміцніли. Зближувала загальна неприємність − північний сусід, який в 1775 році ліквідував Січ, і козаки були змушені великими групами переселятися в землі Кримського ханства.
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І КРИМСЬКІ ХАНИ
Але найяскравішим і показовим прикладом взаємин Криму і Січі є, звичайно ж, Визвольна війна українського народу, початок якої офіційно поклала битва на Жовтих Водах.
Тоді ще чигиринський сотник Богдан Хмельницький, остаточно розірвавши взаємини з поляками, в січні 1648 року втік на острів Томаківка в Запорізькій Січі. Там він знайшов підтримку своїх земляків, які згодом і стали основою його війська. А вже навесні того ж року разом зі своїм старшим сином Тимофієм він вирушив до столиці Кримського ханства − Бахчисараю. Союз з кримськими татарами був тоді вкрай необхідний козакам.
Чим пояснюється така абсолютна довіра Хмельницького кримському хану?
− Тюрко-кримськотатарський світ Хмельницький знав із власного досвіду. І він був йому ближче, ніж московський. У молодому віці Хмельницький разом зі своїм батьком Михайлом брав участь у Хотинській війні. Під час бою з турками під Цецорою в жовтні 1620 року його батько загинув, а сам він потрапив у полон до кримських татар. Там він вивчив мову і традиції і навіть знайшов побратима − орського мурзу Тугай-бея, який згодом став його бойовим соратником.
І чим же закінчилася зустріч Богдана Хмельницького з Іслам Гіраєм?
− Домігшись аудієнції Іслама Гірая III, Хмельницький попросив у нього військової допомоги і заступництва для Січі. А натомість на час війни з поляками від імені запорожців прийняв військовий васалітет Кримського ханства.
Османський історик XVII століття Мустафа Наіма наводить слова Хмельницького, сказані кримському хану: «Бажаючи надалі вашого заступництва, ми будемо душею і тілом в союзі з вами служити успіху віри ісламської у війнах, що мають бути; з ляхами ж ми абсолютно припинили всілякі зв’язки. Ми просимо вас: візьміть у нас заложників і погодьтеся укласти з нами вищезазначений союз».
Хану нелегко було прийняти рішення на користь козаків і з’єднати кримськотатарську кінноту із запорізьким військом, оскільки саме в цей час Стамбул вимагав кримських аскерів для війни з Венецією. Але, мабуть, промова козацького лідера виявилася настільки переконливою, що Гірай все ж відмовив султану і погодився надати допомогу козакам.
Співпраця українців і кримських татар обмежувалася не тільки військово-політичною галуззю?
− Крім політичної та військової сфери, зв’язки кримських татар і козаків Січі були і в економічній галузі. Приміром, соляні озера Криму, що були ханської власністю, весь прибуток від якої йшов в державну скарбницю, годували і козаків Січі.
Кримська сіль користувалася попитом як у сусідів ханства, так і на європейському ринку. Козаки купували у кримських татар цей цінний продукт досить дешево, причому в кількостях, достатніх для реекспорту в європейські держави. У мирні періоди, а вони траплялися набагато частіше, ніж військові конфлікти, за домовленістю з ханської адміністрацією і з дозволу самого кримського правителя козакам дозволялося займатися виловом риби в чорноморських лиманах і навіть в прибережних водах Азовського моря. Навзаєм козаки надавали кримським татарам можливість випасати табуни коней на українських землях. Кримські татари і козаки неодноразово допомагали один одному в біді: було то стихійне лихо чи неврожай.
Напевно, й етногенез українців і кримських татар дуже близький?
− Так. Особливо ріднить нас кипчацьке коріння, кипчаки взяли дуже активну участь в етногенезі і кримських татар, і українців. Ну і звичайно, скіфи, сармати, алани, готи. Подивіться скіфські кургани в Дніпропетровській області та в Криму − і ви все зрозумієте.
Міжетнічне злиття народів відбувалося з раннього середньовіччя і фактично аж до формування Кримського ханства. До цього часу й українці, і кримські татари виступали як самостійні народи, різницю між якими підкреслювала і релігія.
«НУЖДА І ЗАКОН ЗМІНЮЄ…»
Виникає враження, що протиріч у кримців і козаків практично не було…
− Ні, періоди протиріч і збройних конфліктів були. Бувало, і кримські татари розоряли південні рубежі України, і козаки громили і палили ногайські прибережні міста і селища ханства.
Але коли траплялася біда у сусідів, протистояння припинялися. Є цікавий факт, який згадував у своїх працях історик Бантиш-Каменський. Один із затятих супротивників сусідньої мусульманської держави кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко вчинив як мудрий і тверезий лідер, коли в степах ханства трапилася посуха − він дозволив кримцям кочувати на українській території. А у відповідь на претензії гетьмана Івана Самойловича за самовільне рішення резонно заявив: «Якщо б і сам чорт, пане гетьман, допомагав людям в крайній їх нужді, то нехтувати цим не годиться, адже кажуть люди: нужда і закон змінює. А якщо ми, живши з татарами по сусідству, допомагаємо один одному, то це розумному − не диво».
Козаки, що були прикордонними співтовариствами, бачили в ханстві не онтологічних та абстрактних «ворогів християнства», а різних людей і спільноти громадян, сусідів по кордону − небезпечних і налаштованих дружньо, підступних і, навпаки, які пропонували їм неконфліктні взаємини. Не можна говорити про якусь загальну негативну позицію козаків у ставленні до Кримського ханства.
Взаємини не зіпсувала навіть Переяславська рада?
− Навіть після Переяславської ради, яка шокуюче вплинула на кримськотатарську знать, кримські та українські війська часто ухилялися від зіткнень один з одним, намагаючись атакувати основного супротивника − Московію.
Кримських ханів пов’язували дійсно багаторічні зв’язки бойового співробітництва із запорізькими козаками. Ні Гіраї, ні еліта ханства не відчували стосовно запорожців озлоблення. Ні Переяславська рада з Росією 1654 року, ні Гадяцька унія з Польщею 1658 року не завадили Криму допомогти Війську Запорозькому у битві під Конотопом у 1659 році. Забігаючи вперед, скажу, що Хмельницький швидко розчарувався в союзі з росіянами і перед смертю благословив своїх наступників на розрив з Московією. Гетьманська булава перейшла до генерального писаря Івана Виговського, який і зробив спробу позбутися московської неволі.
ПОРАЗКИ МОСКОВІЇ
Конотопська битва − це особлива сторінка в історії українсько-кримських взаємин…
− Дізнавшись, що в Україну рухається московське військо під командуванням князя Трубецького чисельністю близько 150 000 осіб, Іван Виговський спішно став готуватися до майбутнього зіткнення. Він покликав на допомогу кримську кінноту на чолі з ханом Мухаммедом Гіраєм IV, який привів близько 40 000 аскерів.
В результаті, у битві під Конотопом царські війська зазнали однієї з найважчих поразок. За різними відомостями в ній полягло від 30 до 60 000 царських ратників. У полон потрапили такі воєводи, як князь Пожарський, князь Львов, брати Бутурліни та інші.
Отримавши звістку воєводи Трубецького про Конотопську поразку, в Москві не на жарт занепокоїлися. Історик Сергій Соловйов, згадуючи про ці події, писав: «Цвіт московської кінноти, яка здійснила щасливі походи 54 і 55 років, згинув у один день; полонених дісталося переможцям тисяч п’ять… Ніколи після того цар московський не був вже в змозі вивести в поле такого сильного ополчення. У сумному платті вийшов Олексій Михайлович до народу, і жах напав на Москву…».
Але в Москві все ще сподівалися після ганебної поразки у Конотопській битві взяти реванш і завдати у відповідь удар противнику.
Амбітні плани нового головнокомандувача російських військ боярина Василя Шереметєва мали на меті взяти Львів, приєднати до Московії землі Правобережної України, вторгнутися вглиб самої Польщі і захопити Краків. Але здійснити задумане боярину Шереметєву не вдалося. Його військо було вщент розбито на цей раз об’єднаними польсько-українсько-кримськотатарськими військами під містом Чуднове восени 1660 року. До українських козаків і поляків приєдналася кримськотатарська кіннота чисельністю понад 15000 осіб на чолі зі спадкоємцем престолу Мурадом Гіраєм і принцом Сафа Гіраєм. Завершилася битва повним розгромом росіян і підписанням 17 жовтня на полі битви Слободищенського трактату.
Які були наслідки битви під Чудновим для Москви?
− Чуднівська катастрофа мала тяжкі наслідки для російських військ, які зазнали значних втрат. Московії не вдалося захопити і підпорядкувати своєму впливу Правобережну Україну. А козаки та Річ Посполита в черговий раз переконалися в силі і могутності Кримського ханства, завдяки якому вдалося здобути чергову перемогу.
Протягом наступних 30 років Крим продовжував залишатися для Січі надійним союзником, а в 1710 р. у Бахчисараї відбулося підписання союзного договору між ханом Девлетом Гіраєм II і Пилипом Орликом − гетьманом запорізьких козаків. Крим обіцяв підтримувати їх боротьбу за незалежність України та в 1711 р. надав їм територію і своє заступництво в землях єдічкульських ногаїв поблизу міста Олешки, нині Цюрупинськ.
КАТЕРИНА ХОТІЛА ДЕПОРТУВАТИ КРИМСЬКИХ ТАТАР
І все ж, доля і Запорізької Січі, і Кримського ханства, незважаючи на численні перемоги, виявилася трагічною.
− У серпні 1775-го за наказом російської імператриці Січ була знищена, а кримські татари, що стали підданими Росії, протягом століть видавлювалися з Криму. До речі, вже після анексії в 1783 році у Катерини виникла думка депортувати кримських татар з Криму, особливо з прибережних регіонів, щоб потім заселити їх росіянами з глибинок. Ось чому вони вітали рабів-утікачів-християн в Тавриді.
Але імператриця злякалися громадської думки, бо коли Катерина почала розсилати свої циркуляри про те, що Крим − це тепер Російська імперія, першою стала на диби Франція. Будучи одвічним ворогом Росії, вона почала торсати Османську імперію і буквально підштовхувати її до захисту Криму. У результаті Туреччина оголосила війну Росії, яка тривала всього рік, була млява і завершилася Айвалик-Кавакською конвенцією, за якою Туреччина, грубо кажучи, відмовилася від Криму.
ГРУШЕВСЬКИЙ ПІДТРИМАВ АВТОНОМІЮ КРИМСЬКИХ ТАТАР
Тим часом територіальну автономію кримських татар в 1917 році підтримав Михайло Грушевський.
− Так, він був одним із союзників кримських татар у боротьбі з великодержавною владою. 20 серпня 1917 року Мусульманський виконком отримав телеграму від Української Ради, в якій повідомлялося: «Відбудеться з’їзд народів Російської Республіки. Якщо ви вимагаєте для себе автономію, то повинні послати на з’їзд делегацію з 10 осіб».
З’їзд підтримав кримськотатарський національний рух і висловився за територіальну автономію Криму, а голова Центральної Ради Михайло Грушевський особисто обіцяв всіляку підтримку в національному самовизначенні кримськотатарського народу. У свою чергу Мусульманський виконком висловив солідарність за самовизначення українського народу.
Підсумком вересневого з’їзду 1917 року для Криму стала резолюція, що свідчила: «Крим належить кримцям». У своїй заяві Центральна Рада висловила кримським татарам щире привітання: «Ми вітаємо вас з Кримом, тому що бачимо там життєві сили… Можете керувати Кримом так, як вам заманеться».
СУЧАСНІ УКРАЇНЦІ ТІЛЬКИ ЗАРАЗ ДІЗНАТИСЯ ПРАВДУ ПРО КРИМСЬКИХ ТАТАР
Вам не здається, що українські історики вже давно − з початку 90-х − заборгували українцям правду про кримських татар?
− Так, на жаль, масове повернення на батьківщину кримських татар, що почалося наприкінці 80-х−початку 90-х, і їх подальша активна участь у політичних та економічних процесах натрапили на шалений опір в Криму і з цієї причини. Там досі вірять у небилиці про те, що кримські татари «спалювали в печах людей». А сучасні українці тільки зараз починають дізнаватися, хто такі кримські татари, цікавитися їхньою історією, шукати взаємин з ними. Думаю, щоб заповнити вакуум інформації про кримських татар, потрібні такі книги, як, наприклад, видання братів-письменників Капранових «Мальована історія незалежності України». У додатковому виданні цієї книги з’явився великий пласт кримськотатарської історії.
А в українських підручниках є такий пласт?
− На жаль, сьогодні Міністерство освіти України не має на меті переписати історію взаємин України з Кримським ханством. Але тішить, що українські історики вже почали переписувати те, що йшло у нас з подачі Кремля. У цих підручниках вже згадується Кримське ханство, хоча і з негативним підтекстом. Я вважаю, що в історичних описах, і тим більше в підручниках, взагалі не повинно бути ніякого підтексту − ні позитивного, ні негативного. Одні факти, згідно з рукописами і першоджерелами.
А російські підручники як трактують кримських татар, Кримське ханство?
− Там взагалі не згадується Кримське ханство і кримські татари. Я переглядала російський підручник історії − за ним Кримську війну Росія не програла, а так − залишилася в статусі-кво. Там не пишуть, що її на 20 років відкинуло назад, що їй заборонялося тримати на Чорному морі військовий флот. Вони вважають, що якщо в Чорному морі ходили купецькі і торгові судна, значить, російський флот був.
Тобто поразки дуже хвацько обходяться стороною, і ніколи не здогадатися, що насправді Росія не перемогла, а програла в Кримській війні і свій військовий флот вона змушена була втопити.
Цікаво, як в різні часи ставилися до північного сусіда лідери кримських татар?
− Якщо взяти 1917 рік і тодішнього Муфтія мусульман Криму, автора гімну кримських татар Номана Челебіджихана, то він був досить лояльним до Росії, допускав співпрацю з новою владою. На відміну від нього, Джафер Сейдамет був категорично проти і попереджав про загибель Криму від російської влади. У результаті Челебіджіхан був розстріляний у севастопольській в’язниці червоноармійцями-матросами, а тіло його було викинуто у море. А Джафер Сейдамет, після того, як в Криму розпочався червоний терор, виїхав до Туреччини. При цьому він не тільки врятувався, але і будучи в еміграції, приніс багато користі своєму народові.
Можна по-різному ставитися до голови ЦВК Кримської республіки Велі Ібраімового. Він працював у моторошні сталінські часи, але, перебуваючи при владі, багато зміг зробити для освіти та культури свого народу. У результаті був розстріляний за наказом Сталіна, його звинуватили в націоналізмі.
У період Кримського ханства було багато правителів, які зміцнили свою державу − це Девлет Герай I, Крим Герай, брати Мухаммед і Шагін Гераї. Але були й ті, чиє правління спричинило ослаблення країни, а згодом і її підпорядкування Російській імперії. Що цікаво, в умовах російського підпілля був такий кримський революціонер Нурі Асан − ще до лютневої революції він створив товариство «Неджат» і в 1905 році почав закликати, щоб Крим відколовся від Російської імперії і перейшов під егіду європейських держав. Вже тоді кримськотатарські громадські діячі розуміли, що тільки в умовах європейської цивілізації Крим може отримати гідний захист від Росії.
КРИМСЬКІ ТАТАРИ − КУЛЬТУРНИЙ РЕЛІКТ, І ЙОГО ЗБЕРЕЖЕННЯ − СПРАВА ЧЕСТІ УКРАЇНИ
Я не знаю, чому нашому маленькому народові, від сили 300 000 набереться в Криму, стільки випадає труднощів. Але при всьому при цьому, ми не зникаємо, ніде не розчиняємося і нікуди не йдемо з Криму. Я думаю, що у нас велике майбутнє. Народ, зміцнілий в таких випробуваннях, має стрижень. На тлі залякувань і переслідувань у кримських татар в Криму спостерігається підйом патріотизму і націоналізму. Я вважаю, що і українці теж жили дуже розслаблено останні 20 років. У цьому теж спільність нашої ментальності − зайва демократичність, в рамках якої багато дозволялося.
Я думаю, тому Кримське ханство, незважаючи на свою могутність, припинило існування, і українська державність, не встигнувши зміцніти, розпалася.
Зараз же − переломний момент, коли в державі Україні, в її історичному котлі, плавиться і заново народжується нова нація. І найактивніші «інгредієнти» цього котла − українці і кримські татари.
За яких умов можлива їх успішна взаємодія?
− Українців мільйони, а кримських татар − тільки тисячі. Країна повинна зрозуміти, що кримські татари як корінний народ − велике надбання, яке може привнести не тільки інвестиції та прихильність Європи і всього цивілізованого світу. Кримські татари − культурний релікт, і його збереження − справа честі України. Крім того, це згуртований, послідовний у своїх цілях народ. Ми багато чого можемо зробити для України, але й Україна повинна зрозуміти, що, крім Криму, у кримських татар немає більше землі, і він повинен повернутися в державу в статусі національної республіки.
Які з цього приводу настрої у суспільстві?
− Найцікавіше, що переважна частина українців «за» кримськотатарську автономію. Але досить стійкі і настрої повернути Крим в колишньому статусі, в якому він був до окупації. Думаю, це вже неможливо − надто багато там змінилося, і колишнім Крим вже не буде. Я згадую, в якому шоці була українська суспільна еліта, коли на адміністративному кордоні з Кримом з’явився банер з позначенням його як кримськотатарської автономії. Думаю, ця радикальна міра була одночасно і тестом українського суспільства на готовність до змін.
Джерело: УКРІНФОРМ
