Багато людей не здогадуються, наскільки вони світоглядно близькі до ісламу, - Вікторія Гранецька

Багато людей не здогадуються, наскільки вони світоглядно близькі до ісламу, - Вікторія Гранецька
Презентація книги "Щасливий" у Ісламському культурному центрі м.Києва
Багато людей не здогадуються, наскільки вони світоглядно близькі до ісламу, - Вікторія Гранецька
Багато людей не здогадуються, наскільки вони світоглядно близькі до ісламу, - Вікторія Гранецька
Багато людей не здогадуються, наскільки вони світоглядно близькі до ісламу, - Вікторія Гранецька
Багато людей не здогадуються, наскільки вони світоглядно близькі до ісламу, - Вікторія Гранецька
Багато людей не здогадуються, наскільки вони світоглядно близькі до ісламу, - Вікторія Гранецька
10.06.2016
Оцініть статтю: 
(717 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

Роман Вікторії Гранецької «Щасливий» з’явився на полицях книгарень одночасно з романом скандального Мішеля Уельбека «Покора».  За півроку книжку наздогнав не менш скандальний Буалем Сансаль із романом «2084: Кінець світу». За цікавим збігом обставин усі три романи торкаються однієї теми: іслам. Умовно їх можна назвати «Ісламською трилогією».

У світлі цього Вікторія Гранецька розповіла, що спонукало її звернутися до теми ісламу, поділилася власними поглядом на релігії та їх послідовників, ставленням до іменитих колег по перу й творчими планами.

— Романи «Щасливий», «Покора» та «2084: Кінець світу» торкаються теми ісламу. Звісно, вона у книжках не головна, але це «червона стрічка», яка тримає сюжети укупі. У зв’язку з цим маю перше запитання: що ж саме спонукало до роботи над «Щасливим» і акценту уваги на одній із найпоширеніших у світі релігій? 

— Найперше дякую за місце для мого «Щасливого» в умовно-тематичній «Ісламській трилогії» — несподіване, проте цікаве для мене позиціонування. Новий роман справді суттєво відрізняється від того, що я писала раніше, але це, так би мовити, незапланована «інакшість» — просто мені пощастило натрапити на живу реальну історію, заради прописування котрої я без роздумів відклала на потім свої вигадано-книжкові сюжети. І в цій історії був іслам. Звісно, можна було б спробувати обійтися без релігійного контексту, зосередившись винятково на темі кохання, одруження та народження дітей, це б спростило рукопису шлях до видавця. І в той же час від такого «спрощення» програла б сама історія, перетворившись на ще один соціально-любовно-сентиментальний роман, котрих, на щастя, вже маємо чимало. А хотілося створити щось принципово нове у сучасній українській літературі — книгу, яка стане осібно на тлі написаного іншими та мною. Тема українських мусульман дражлива, складна і як ніколи актуальна наразі, тож сподіваюся на появу наступних художніх текстів уже й від наших авторів, які говоритимуть про іслам тут і тепер.

— На тлі твоїх минулих робіт «Щасливий» вирізняється абсолютно усім. За великим рахунком, це історія про кожного з нас, історія, яка могла статися будь з ким: з друзями, з родичами або сусідами… Та попри написане, все одно треба зауважити, що вона також не позбавлена певної містики. Тут маю на увазі пророчі сни, які бачили герої роману. Між рядків там вбачається щось на кшталт «шляхи Господні незбагнені, але мають чіткий план». Тож що це: несвідоме звернення до попередніх жанрів чи все-таки свідома необхідність у новому творі?

— Мабуть, і те, й інше, всього потроху. Спитай будь-яку людину — чи не в кожного знайдеться власний «містичний» досвід, так само й у моїх героїв він присутній. Ми схильні покладатися на фатум, шукати знаків долі та опіки вищих сил. А якщо взяти до уваги, що іслам ще й дуже містична релігія, то тут «пазли» склалися просто ідеально. Інша річ, наскільки я дозволила собі «охудожнити» отриманий фактаж. Трохи таки дозволила. Я ж автор-містик, для мене це можливість поставити «автограф» на свій інакший текст, додати йому впізнаваності а-ля Вікторія Гранецька.

— Якщо говорити про так звану «Ісламську трилогію», на відміну від колег по перу, які принаймні на перший погляд більше засуджують ісламський світ, ти, навпаки, у межах «Щасливого» говориш про толерантність і братерство: немає злих релігій, є просто злі послідовники. Отож, зважаючи на реалії європейського сьогодення і світову тенденцію загалом, де, на твою думку, треба провести кордон між шляхетною толерантністю і волячою терпимістю, про яку пише той же Сансаль?

— Цілком згодна, якби ми зараз не мали анексованого Криму та війни на Сході України з одновірцями-християнами, у нас було б набагато більше часу для релігійних протиріч із мусульманами — і хтозна, до чого призвело б таке протистояння. Напевне, кожен автор тут свідомо чи несвідомо проговорює власний досвід пізнання ісламу та спілкування з представниками цієї релігії. Особисто в мене вивчення теми зайняло набагато більше часу, ніж сам процес написання роману. Згодом я презентувала книгу в різних містах України, у тому числі й в Ісламському культурному центрі нашої столиці, і це була одна з найбільш яскравих та інтерактивних презентацій. Я зустріла там сучасних освічених людей, готових слухати і сприймати, людей, направду відкритих до діалогу. Тому не можу розглядати іслам як загрозу для України. Українські мусульмани інакші. Вони асимілюються, не розчиняючись. Це звичайні люди, яких ми щодня бачимо на вулиці, але й не здогадуємось, що вони сповідують іслам, бо ці люди не вимахують ним, як прапором, вимагаючи нашої уваги. Це кримські татари, про трагічну долю яких світ почув у розрізі того ж таки «Євробачення». Це чеченський польовий командир Іса Мунаєв, що поліг, захищаючи Україну в цій неоголошеній війні. Це жінки з Ісламського культурного центру, які займаються доброчинністю без огляду на релігійну чи етнічну приналежність тих, хто потребує допомоги. Що, як то нам слід повчитися в них терпимості і толерантності? Звісно, я свідома того, що за кордоном ситуація кардинально інша. Але парадокс — певна частина європейців так само шукає особистісну альтернативу стрімкій індустріалізації та криміналізації соціуму саме в ісламі як «релігії ненасилля». Що цікаво, багато людей навіть не здогадуються, наскільки вони вже зараз світоглядно близькі до філософських учень ісламу, аж доки не починають ґрунтовно вивчати і відкривати його для себе. Ймовірно саме про таку загрозу йдеться у згаданих антиутопіях? Хоч я не зауважила у романах Уельбека та Сансаля виразної антиісламської позиції. Радше навпаки: майстерно описані переваги життя згідно законів шаріату, особливо що стосується матеріальних благ.

— Працюючи над своєю історією, провокатор Уельбек порівняв перемогу на виборах у Франції мусульман з приходом до влади націонал-соціалістичної партії у Германії. Цим він віртуозно натякнув, що майбутні фашисти теж дісталися влади шляхом демократичних виборів. У той же час Буалем Сансаль не вдається до тонкощів політики і, наслідуючи Джорджа Орвелла пише, що результатом панування «Йолаха і Абі — його Делегата» стала війна. Отже, якщо зауважувати розбіжності у підтекстах романів, що ти сказала б авторам, якби вам довелося презентувати свої книжки разом?

— Ну, якби таке раптом стало колись можливим, то мені було б цікавіше послухати метрів, аніж проговорити своє. Тим більше, що довкола моєї книги в Україні не було конфліктів, а от вихід «Покори» у Франції супроводжувався (хочу вірити, що то був просто збіг) гучним терактом. Що відчуває письменник, коли створений ним футуристичний світ віддзеркалюється у реальності? Ні, я так само шаную жанр антиутопії і не боюсь братися за складні «чоловічі» теми у літературі, проте мені досі не спадала на думку ідея концептуально-релігійного «апокаліпсису». А тут маємо цікаву тенденцію «ісламізації» суспільства одразу від двох авторів світового рівня. Чи можна так само легко видати в Європі скандальний роман про християнство? Якщо ми вільно дискутуємо про іслам, то чому б не поговорити й про решту релігій?

— На відміну від «Покори», романи «Щасливий» і «2084» мають спільні риси. І ти, і Сансаль охоплюєте усю товщу соціального життя. Тут запитання: акцент на проблемах суспільства — це необхідність чи просто базис для історії? І якщо справді необхідність, які є варіанти вирішення зауважених проблем?

—Як очевидець свого часу, вважаю вкрай важливим зафіксувати реалії, в яких живуть мої герої. Це неодмінна складова будь-якої історії, тому що деталі справді визначають історію. Адже вона могла б відбутися з ким завгодно і де завгодно, як було слушно зауважено, і щоразу розвивалася б інакше. Не хочу навіть уявляти, який когнітивний дисонанс спіткав би європейців, якби вони на власні очі побачили, приміром, стан української медицини, описаний у моєму романі. Чи те, як у нас «вирішується» питання безпритульних тварин. Або ж вступ головного героя до університету — звична справа, потрібні гроші на хабар для чиновників. Чи повірили б вони, що таке можливо у наш час? Сподіваюся, що й ми колись читатимемо це і дивуватимемось, як раніше могли так жили. Утім, я не знаю, коли це станеться і що для того потрібно зробити. Мабуть, кожен має почати з себе. З поваги до себе та свого оточення. Нещодавно у громадському транспорті стала свідком того, як кондуктор ввічливо звертався до пасажирів «пан» та «пані» замість совково-узвичаєного «мущіна!» чи «женщіна!» (для Вінниці це досі звичний стан речей). І здавалося б, дрібничка, та люди змінювались просто на очах, дякували за квиток, охоче поступалися місцями, зачудовано усміхалися — всім сподобалося бути чемними «панами», не те що сірою масою, маркованою за примітивними гендерними ознаками.

— Ти працювала над «Щасливим» з 2012-го по 2015-й рік. Оскільки твій роман охоплює оточуючу реальність загалом, не оминув він і теми Майдану. У книжці є ситуація, яка наразі багато кому здається іронічною: людина відстояла Майдан, щоб потім податися заробітчанином за кордон. Як би ти зараз прокоментувала такі обставини?

— Саме так сталося у реальному житті, на жаль. Хоча тут читач може зауважити й позитивний аспект романної історії: герой вирушає до Азербайджану, і це перший крок до примирення з батьком, який нарешті розуміє, чому син обрав свого часу Україну. Бо в Україні став можливим ось такий Майдан. Та й ледве чи ми сподівалися, що одразу після Революції гідності будуть вирішені всі ті соціально-економічні проблеми, які нагромаджувались упродовж десятиліть. Нам залишається хіба гадати, якою була б наша країна сьогодні, якби на сході не спалахнув збройний конфлікт. До речі, в цій частині роману цікавими є міркування батька головного героя, котрий свого часу пройшов через Нагірний Карабах, тож знаходить чимало схожого у сценаріях перебігу обох конфліктів.

— Повертаючись до «Ісламської трилогії» і релігій, багато хто вважає, що релігія — це справді опій для народу. Вона передбачає абсолютну покору. Той же Сансаль у своєму романі зауважив, що у релігійному світі, людина, яка питає і дискутує, — єретик. А як складаються твої стосунки з релігіями? Чого, на твою думку, у них більше, переваг чи все ж таки недоліків?

— Я саме та людина, яка питає і дискутує, проте не залишає за собою права засуджувати ту чи іншу релігію, позаяк не певна, що достеменно знає відповіді на екзистенційні питання буття. Звичайно, я розумію, це внутрішня потреба кожного — мати свого Бога, свою довершену картину світу і право на свою молитву згідно усталених звичаїв та канонів. Тож оповідаючи історію духовних пошуків інших людей, разом з ними шукаю ці відповіді. Якщо колись мені доведеться писати про героїв, що сповідують юдаїзм чи буддизм, я так само вивчатиму ці віросповідання, аби моя оповідь була правдивою.

— «Щасливий», «Покора» і «2084: Кінець світу». У романах читач зауважує силу і відчайдушність Олесі і Юсіфа, Франсуа і Аті, з якими ті приймають виклики долі і намагаються здолати труднощі сьогодення… Та питання ось у чому: як відомо, у історії людства немає жодного періоду, який можна було б охарактеризувати як райську насолоду. Людське плем’я схоже на океан, а він ніколи не буває спокійним. Чи не означає це, що з деякими реаліями дійсно краще змиритися як то зробив один з героїв трилогії? Кажуть, іноді опиратися немає сенсу і ліпше пошукати бодай якісь переваги. Отож, хто з персонажів тобі більше імпонує? І відповідно ти у цьому сенсі боєць чи людина, яка зважає на власні сили і може поступитися обставинам?

— Не буду оригінальною — мене завжди вабили сильні особистості, здатні відстояти себе та свої переконання, про них і пишу у «Щасливому». Так само й у реальному житті не хочу компромісів із сумлінням. Тож мені неабияк імпонує Сансалів Аті, що прагне пізнання істинної суті речей; і в той же час мене прикро дивує Франсуа з Уельбекової «Покори», який пливе за течією, неспроможний на глибокі почуття і на рішучі дії загалом, людина без ідеалів та переконань — рушійної сили, що спонукає до боротьби. Але я розумію автора, який писав цього персонажа. Франсуа — уособлення свого покоління, плід свого часу та системи цінностей. Якби сама працювала над подібною історією, її фінал був би точнісінько таким самим. Цього вимагає художня достовірність тексту.

— Спілкування почали з традиційного питання, тож традицією і закінчуватимемо. Скажи, що нового ми прочитаємо у твоєму доробку і на що нам чекати у майбутньому? І ще, історія «Щасливого» здається незакінченою, тож продовження можливе?

—Продовження «Щасливого» пишеться самим життям, мені ж залишиться хіба перенести все те на папір, якщо читачі дуже захочуть і реальні герої будуть не проти. Але років за десять-двадцять, не раніше. То вже буде історія дорослішання дітей і «дорослішання» нашої державності після Революції гідності. Сподіваюсь, на той час героям уже не доведеться шукати закордонних заробітків, щоб прогодувати родину… Наразі ж завершила роман-антиутопію у співавторстві, пишу короткі оповідання, збираю матеріали для історичного роману. І, звісно, неримована поезія. Це те, що не потребує жодних зусиль з мого боку, позаяк виринає несамохіть завершено і цілісно, ніби то не я пишу, а хтось невидимий диктує мені готові тексти. До слова, у верлібрах уже немає ісламу, натомість часто присутнє відлуння біблійних сюжетів та архетипів, що напрочуд органічно вписується у мій особистісний «спротив речей».

— Що має статися у житті Вікторії Гранецької, щоб вона прийняла іслам і почала коритися усім його настановам?

— Життя — така непередбачувана штука, тому волію нічого не загадувати наперед. Просто наразі не тяжію до жодної з релігій, і це мій ідеальний стан, який дає свободу відверто й неупереджено говорити про речі, що про них зазвичай кажуть добре або ніяк, та любити однаково всіх своїх літературних героїв, незалежно від їхнього характеру і віросповідання.

Джерело: Друг Читача

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.