У 512 році до н. е. перський цар Дарій вирішив підкорити племена скіфів, що кочували у Північному Причорномор’ї. Його величезна армія переправилася через Дунай спеціально спорудженим понтонним мостом. Скіфи вирішили не вступати в бій з набагато сильнішим противником. Вони вдалися до тактики «випаленої землі» — залишаючи перед військами Дарія знищені посіви і зруйновані селища.
«Довге переслідування скіфів вглиб їх території виснажило армію Дарія. Тоді перський цар послав до скіфів послів, які звернулися до скіфського вождя — могутнього старця Іданфірса:
— Навіщо ви тікаєте від нас, скіфи? Якщо ви вважаєте себе сильнішими — вступайте з нами в бій. А якщо ви слабкіші — пришліть нашому владиці „землю і воду“ і підкоріться.
— Ми не втікаємо від вас, перси. Ми просто кочуємо своїми степами, як звикли з давніх пір, — глузливо посміхнувся Іданфірс.
Не маючи достатніх запасів продовольства і можливості вступити у відкритий бій зі скіфами, Дарій вирішив відступити. Ганебно кинувши хворих і поранених воїнів і частину обозу і залишивши свій стан із запаленим багаттями, щоб приховати від скіфів раптовий відступ, перси вночі таємно рушили у зворотний шлях». Так історію поразки персів описав римський письменник Поліен в книзі «Стратегеми» («Військові хитрощі»).
Ймовірно, коли наступного дня радісна скіфська армія увійшла у спорожнілий табір персів, вони повісили над шатром царя Дарія свої переможні прапори із зображенням дракона.
Римський поет І століття н. е. Валерій Флакк у поемі «Аргонавтика» згадує специфічні військові значки скіфів із зображеннями драконів. У вірменського письменника V століття зберігся опис бойових стягів савроматів (сарматів):«В’юнкі на прапорах дракони із жахливо роззявленою пащею, що здуваються диханням вітру».
Виниклий в VII столітті Хозарський каганат мав свою символіку. Зараз неможливо точно сказати, як виглядали прапори хозарській армії. Під час розкопок фортеці Саркел була знайдена цегла, на якій зображені тамги родових груп. Серед них часто трапляються двозубці. Знайдена цегла, яка мічена одночасно тамгами двох і навіть трьох родових груп. Можна припустити, що такі самі тамги були і на хозарських прапорах.
Слід сказати, що всередині племінних об’єднань тюркських народів бойовий прапор був одним із атрибутів влади. Тюрки мали цілий знаменний комплекс, частиною якого було полотнище, бунчук і штандарт. Згідно з визначенням, даним М. Фасмером, бунчук — це «кінський хвіст, що спадає з наконечника, який має форму півмісяця; символ вищої влади…». Під час війни колір прапора відігравав дуже важливу роль не тільки як символ, він був свого роду розпізнавальним знаком. Дуже часто воїни прив’язували собі на руки хустки або стрічки того ж кольору, що і прапор.
Держава Улус Джучі (Золота Орда), що виникла в XIII столітті, також мала свої прапори. Довгий час про те, як вони виглядали, було відомо дуже мало. Завдяки дослідженню італійських портоланів (морських карт) Чорного моря, яке здійснив Ж. Субітов, зараз можна впевнено стверджувати, що на всіх прапорах золотоординських правителів була зображена тамга дому Бату. Однак на початку XIV століття, після того, як Іслам став державною релігією Улусу Джучі, на прапорі, поруч із тамгою Бату почали зображати півмісяць. Кольором бойового стяга монголо-татарської армії ще з часів Чингісхана був білий.
Виникнення Кримського ханства призвело до поступової відмови від символіки Золотої Орди. Перший хан династії Гіреїв Хаджі Гірей почав використовувати свій родовий знак — тарак-тамгу як герб нової держави. Ця ж тамга карбувалася і на монетах Хаджі Гірея. В армії Кримського ханства також широко використовувалися бунчуки. На бойових знаменах традиційно зображувалася мусульманська символіка і цитати з Корану.
Всі бойові шикування тюркських армій проходили під прапорами, які грали роль сигнальних маяків для підрозділів і воїнів, що вміли добре орієнтуватися у різнобарвності своїх і чужих прапорів. Втрата бойового прапора в усі часи сприймалася вкрай негативно і свідчила про неблагополучний стан всього війська.
З іншими матеріалами з серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.
Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»
