8 березня — трагічний день в історії балкарського народу

8 березня — трагічний день в історії балкарського народу
Балкарці щороку в цей день згадують одну з найтрагічніших подій в своїй історії - масову висилку в 1944 р в Середню Азію
8 березня — трагічний день в історії балкарського народу
Балкарці щороку в цей день згадують одну з найтрагічніших подій в своїй історії - масову висилку в 1944 р в Середню Азію
8 березня — трагічний день в історії балкарського народу
8 березня — трагічний день в історії балкарського народу
08.03.2017
Оцініть статтю: 
(500 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

Поки в соцмережах сперечаються, чи вважати святом дату 8 березня  день солідарності жінок у боротьбі за рівність прав і емансипацію, нагадаємо, що в цей день є приводи для пам’яті і скорботи.

Щороку балкарці згадують одну з найтрагічніших подій в своїй історії  за рішенням Держкомітету оборони СРСР 8 і 9 березня 1944 року зі своїх будинків у Кабардино-Балкарській АРСР вони були вигнані і депортовані в райони Казахстану і Киргизії. Офіційно депортація обґрунтовувалася тим, що представники народу були колаборантами, виступали під час війни на боці німецьких нацистів. Звинуваченням у зраді не завадило навіть те, що кожен четвертий балкарець перебував у лавах Червоної Армії, а кожен другий загинув на фронті. Воїни-балкарці одні з перших зустріли ворога на західному кордоні СРСР, захищали Москву і Ленінград, брали участь у всіх великих операціях.

Неправдива інформація потрібна була партійному керівництву республіки і керівництву силових органів Кабардино-Балкарії, щоб приховати свою безпорадність і зняти з себе відповідальність за низку грубих прорахунків і невдач в боротьбі з окупантами. Замість розумного аналізу причини жалюгідного становища республіки і чесного висновку про те, хто несе відповідальність за це, в 1944 році взяла гору тенденція звинувачення балкарського населення і призову до масової відплати.

Депортація балкарського народу відбулася ще й тому, що в період репресій 20-30-х років було порушено основну умову об’єднання Кабарди і Балкарії на паритетному формуванні органів влади. У зазначені десятиліття фізичному і моральному знищенню піддалася найкраща частина Кабардино-Балкарії, її кадровий та інтелектуальний потенціал. За загальної довоєнної чисельності населення республіки у 359 236 осіб за політичними мотивами було заарештовано 17 тис. громадян, з них 9 547 притягнуто до кримінальної відповідальності, 2 184 людини розстріляно. Жертвами репресій стали й такі видатні партійні і радянські працівники, як А. Гемуєв, М. Енеєв, К. Ульбашев, К. Чеченов, письменники С. Отар, Х. Теммоєв, А. Ульбашев та ін. Ця практика була продовжена у передвоєнні і воєнні роки. Були заарештовані і засуджені А. Настаєв  голова Ельбруського райвиконкому, депутат Верховної Ради СРСР; Х. Аппаєв  голова Чегемського райвиконкому, депутат Верховної Ради Української РСР; А. Мокаєв  голова Президії Верховної Ради КБАРСР; С. Кумуков  зав. відділу обкому ВКП (б) та ін. Був виключений з партії і знятий з посади секретар обкому ВКП (б) І. Мірзоєв, розстріляний потім німцями. Всі вони в 50-60-і роки були повністю реабілітовані. Але створене штучне звинувачення стосовно керівників з-серед балкарців в 1944 році було використано проти всього балкарського народу.

Березень 1944 року. Для проведення операції з виселення балкарців було виділено війська НКВС загальною кількістю понад 21 тис. осіб. 5 березня в балкарських населених пунктах розосередилися військові частини. Населенню було повідомлено, що війська прибули для відпочинку і поповнення перед майбутніми боями. Солдатів та офіцерів зустріли гостинно, балкарці виносили частування, люди похилого віку надавали всіляку допомогу бійцям

8 березня 1944 почалася депортація. Людей витягали з будинків. Хоча за інструкцією дозволялося взяти з собою до 500 кг вантажу на сім’ю, на збори давалося тільки 20 хв, тому зібратися люди не встигали. Все цінне  гроші і коштовності, прикраси, срібне начиння  привласнювали виконавці Всього за дві години всіх без винятку балкарців усадили у вантажівки і доставили в Нальчик, а звідти в 14 ешелонах  до місць поселення в Середню Азію.

Депортація проводилася під керівництвом заступників Наркома внутрішніх справ СРСР генерал-полковника І. Сєрова і генерал-полковника Б. Кобулова.

З 37 713 балкарців 52% становили діти, 30%  жінки, 18%  чоловіки. За 18 днів страшного шляху в необладнаних вагонах померло 562 осіб. Їх ховали біля залізничного полотна під час коротких зупинок. Коли склади слідували без зупинок, тіла померлих в дорозі охорона кидала під укіс.

14 березня 1944 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП (б) Л. Берія звітував про успішно проведену операцію.

Однак на цьому висилка не закінчилася. Пошуки балкарців йшли і за межами республіки. У травні 1944 року депортували 20 сімей з ліквідованої Карачаївської АО, 67 осіб знайшли в інших районах СРСР. Висилка балкарців тривала до 1948 року включно. Навіть фронтовики автоматично отримували статус спецпереселенців.

Усіх депортованих ставили на облік, вони щомісяця зобов’язані були відзначатися за місцем проживання в спецкомендатурах і не мали права без відома і санкції коменданта відлучатися за межі району розселення. Самовільна відсутність розглядалася як втеча і тягла за собою кримінальну відповідальність. За будь-яке порушення або непокору коменданту поселенці піддавалися адміністративному стягненню або кримінальним звинуваченням. Місцеве населення, ідеологічно оброблене, бачило в них ворогів радянської влади.
У листопаді 1948 року був виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР про те, що балкарці та інші репресовані народи вислані навічно, без права повернення на етнічну батьківщину. Цим же Указом режим спецпоселення ставав більш суворим. За самовільний виїзд з місць поселення документ передбачав 20 років каторжних робіт, а особи, які сприяли втечі або укриттю спецпереселенців, піддавалися позбавленню волі строком на п’ять років. Депортовані могли вільно пересуватися лише в радіусі 3 км від місця проживання. Вихід за межі окресленої зони поселення розцінювався як спроба до втечі.

Ті, хто пережив дорогу і позбавлення, опинилися в обгороджених місцях з ретельною охороною. Жодних земельних угідь і засобів їм не виділялося. Щоб вижити, жінки, за традицією, працювали по господарству, а малолітні діти розділяли з чоловіками всі тяжкі роботи. Ослаблені люди не витримували голоду, клімату, каторжної праці, побутової невлаштованості і вмирали.

У перший же рік заслання загинули тисячі дітей, які залишилися без батьків. Тільки в Джалал-Абадській області Киргизії з квітня 1944-го по липень 1946 року померло 10 336 осіб, або 69,5% від загальної кількості прибулих сюди балкарців, чеченців і месхетинських турків. В деяких населених пунктах померли всі переселенці, нікому було навіть їх ховати. Протягом 19421948 років серед балкарців смертність перевищувала народжуваність і практично стояло питання про вимирання і зникнення етносу.

А на батьківщині навіть пам’ять про балкарців вирішили винищити. 8 квітня 1944 року Кабардино-Балкарська АРСР була перейменована в Кабардинську АРСР. Південно-західні райони республіки  Ельбрус і Приельбрусся  були передані Грузинській РСР. Далі були розпорядження про перейменування низки населених пунктів.

Лише за три роки після смерті Сталіна з балкарців почали поступово знімати звинувачення та обмеження. 9 січня 1957 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про перетворення Кабардинської АРСР в Кабардино-Балкарську АРСР». Почалося інтенсивне повернення балкарців на батьківщину, і до 1979 року близько 90% всіх тих, хто вижив в депортації, повернулися на Кавказ.

14 листопада 1989 року Декларацією Верховної Ради СРСР були реабілітовані всі репресовані народи, визнані незаконними і злочинними репресивні акти проти них, а в 1991 році була поставлена остаточна крапка в цьому сумному історичному епізоді: був ухвалений Закон Української РСР «Про реабілітацію репресованих народів», який визначає реабілітацію народів, які зазнали масових репресій в СРСР. У 1993 і 1994 роках побачили світ постанови, покликані нормалізувати життя балкарського народу.

Балкарський народ витримав суворі випробування завдяки винятковій стійкості й працьовитості, підтримці місцевого населення. Поступово у відносинах між ними намітилося потепління, яке перейшло в дружбу. Національне благородство казахського, киргизького та узбецького народів балкарці зберегли в своїй пам’яті і передаватимуть його з покоління в покоління.

Однак трагічні події не пройшли для народу безслідно. Крім того, що безліч балкарців загинули в дорозі, померли на чужині, штучний переділ їх території так і не був повністю скасований: жоден з чотирьох районів Балкарії, що існували на момент насильницького виселення балкарців з їх територій 1943 року, не був відновлений в їх межах, і частина балкарців була розселена в кабардинських районах. За роки депортації народу було завдано величезних матеріальних збитків. Будинки, угіддя, десятки тисяч голів худоби, господарське начиння, домашня обстановка, цінності, одяг  все нажите і накопичене декількома поколіннями предків було конфісковано державою, розграбовано і знищено.

Однак балкарський народ живе  і спогади про страшні дні згуртовують і зміцнюють його. Негаразди і позбавлення не зломили балкарців. Властиві цьому народу традиційна мудрість, терпіння і сила духу, невгасима віра в торжество справедливості допомогли не тільки вижити і вистояти в жорстоких умовах, але і, зберігши свій духовний потенціал, повернутися до своїх рідних домівок.

Джерела:

CA&CC Press

KBRLife

Московское бюро по правам человека

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.