Цікавість до мусульман, прагнення дізнатися про культуру та традиції ісламської спільноти, що є складовою українського суспільства — явище природне і зрозуміле. Адже Іслам в Україні з’явився не сьогодні і не вчора, має багатовікову історію, але чи багато наших співвітчизників про це знають? Заповнити лакуни в обізнаності співгромадян щодо життя української умми взявся вінницький інформаційний портал VежА, і журналістка видання Віталія Мазур відправилася з візитом до місцевої мечеті. Своїми враженнями та записом розмови з імамом Мусою Салімом, керівником Ісламського культурного центру Вінниці, вона поділилася у матеріалі «Мечеть на Матроса Кошки: як живуть мусульмани у Вінниці».
Будівля із білої цегли по вулиці Матроса Кошки, 63 служить приміщенням для Громадської організації «Аль-Ісра», що займається допомогою мусульманам міста й області, і мечеттю, що має дві молитовні зали. Хоча для входу на територію двору Центру потрібно натиснути кнопку домофону біля воріт, та зазвичай вони не зачинені. На них вивішено афішу про безкоштовні курси арабської мови.
«Курси для усіх. І ви теж можете приходити», — повідомив нам Ібрагім — перший, кого побачили біля мечеті. Він допомагає імаму у догляді за будівлею. Як згодом з’ясували, Ібрагім є також одним із викладачів арабської мови у Вінниці.
Зустрівши нас біля входу, ввічливо запрошує до кабінету імама у мечеті. Знімає взуття та залишає його на полиці у спеціальній шафці. Повторюємо слідом за ним — до мечеті треба заходити босими, перед цим омивши ноги, руки та обличчя. Але такий ритуал здійснюють мусульмани спеціально для молитви, нам же достатньо просто залишити взуття. Тим більше, що всередині будівлю устелено килимами — вони навіть на сходах. У приміщенні порожньо — мусульмани Вінниці приходять сюди молитися щоп’ятниці, в інші ж дні вони здійснюють намаз вдома.
— Загалом, треба молитися п’ять разів на день і бажано це робити у мечеті. Але ми живемо у християнській країні, де немає мечеті на доступній відстані. До того ж сучасні реалії не вимагають відвідувати мечеть щоденно, але у п’ятницю потрібно приходити обов’язково. Якщо цього не зробити, то для мусульман це гріх. Але така вимога є обов’язковою для чоловіків, жінкам це пробачається.
До речі, про жінок — чи є обов’язковою для них умова постійно перебувати у хустині поза домівкою, навіть якщо потрібно зробити фотографію на документи?
— Я розумію, про яку ситуацію ви хочете сказати. Дійсно, до нас зверталися мусульманки-переселенки з Криму з приводу того, що міграційна служба вимагає знімати хіджаб, аби зробити фото для паспорта. Вимоги постійно перебувати в хіджабі в Ісламі немає. Мусульманка покриває все тіло, крім обличчя і кистей рук, перед чужими чоловіками. Традиція покривати голову колись і в Україні існувала серед жінок, зараз же залишилась лише під час відвідування храму.
Чому все ж мусульманки у Вінниці відмовляються виконувати вимоги міграційної служби?
— Коли ми почали розбиратися у ситуації, проконсультувалися із юристом, то з’ясували, що порушення тут зі сторони самої служби, а не мусульманок з Криму. Виявилося, що немає прямої вимоги фотографуватися без хіджабу. Це ж не нікаб чи паранджа, де закрито обличчя. Тут обличчя повністю відкрито, тому робити фото на документи, і на паспорт зокрема, у такому вигляді можна. Але чомусь у міграційній службі з цим не погоджуються.
Чоловік може заборонити дружині-мусульманці не знімати хіджаб?
— Будь-які заборони з боку чоловіків щодо жінок, які сповідують Іслам, є стереотипом представників інших релігій, які виникають, зазвичай, під впливом медіа і кіно. У нас XXI століття за вікном — мусульманки можуть так само водити авто, як і чоловіки, обирати освіту і роботу до душі, ходити на вибори. Одягнутися відповідно до канонів Ісламу — це особисте рішення мусульманки. В Ісламі заборонений примус в релігії. Поклоніння Всевишньому і сповідування Його законів повинні йти від душі і серця самого вірянина.
З якими ще стереотипами щодо мусульман вам доводилося зіштовхнутися у Вінниці?
— Один із найпоширеніших теж стосується жінок — мовляв, чоловікам в Ісламі дозволяється брати за дружин чотирьох жінок. Та якщо ви поїдете у ту ж саму Туреччину, то дізнаєтеся, що в Ісламі так само одружуються парами на все життя, народжують і виховують дітей. Жодних «гаремів» — усе цивілізовано.
Ще один стереотип, який пригадав Муса, стосується хибного уявлення, що мусульмани причетні до тероризму. У зв’язку з цим імам розповів про одну дуже неприємну ситуацію, яка сталася в Ісламському культурному центрі минулої зими.
— Уявіть собі, що ви приходите до храму, щоб помолитися, а на вході вас зустрічають представники поліції чи СБУ і перевіряють паспорт. Тяжко припустити, що таке можливе, проте ця ситуація у нас трапилася минулої зими у той час, коли люди почали збиратися на молитву. При цьому пояснень щодо своїх дій поліція не давала. Згодом я дізнався, що начебто затримали представника «Ісламської держави» у Вінниці. Розумію, що у поліції своя робота, але настрій після того був зіпсованих в усіх.
Чи багато мусульман живе у Вінниці? Скільки людей приходять до мечеті?
— Загалом у Вінниці та області можна нарахувати 1,5 тис. мусульман. Це і переселенці з Криму, і студенти, котрі приїздять на навчання у медичний університет. Також є невеликий відсоток людей, котрі мають тут свій бізнес. Регулярно до мечеті на молитву приходять 150–400 людей. Молитовні зали у нас невеликі — чоловіча може вмістити 200 осіб, жіноча значно менша.
Як у Вінниці з’явилась мечеть?
— Мечеть у Вінниці існує з 2002 року. Досі мусульмани збиралися на молитву там, де вдавалось домовитися про оренду приміщення. Проте з роками послідовників Ісламу в нашому місті ставало все більше, переважно це були студенти медичного та технічного університетів. Зрозумівши, що довго так тривати не може, вирішили зорганізувати єдине і постійне місце для зібрань і проголошення молитв.
Будинок, де ми зараз перебуваємо, був тоді досить маленьким. Ми викупили частину, а згодом взялися його добудовувати. Таким чином розширили перший поверх і почали споруджувати другий. У 2004 році вже закінчили будівництво, але згодом ще розширилися, аби проводити тут курси з арабської мови. А згодом ми ще й відкрили бібліотеку арабської літератури, — розповідає Муса Салім. — Зараз у мечеті є дві молитовні зали, бібліотека, дитячий куточок, а на вулиці — місце для зібрань, святкувань та приготувань.
Мусо, а як Ви стали імамом? Звідки Ви родом?
— Коли я приїхав на навчання у Вінницю, то одразу дізнався, де у місті є мечеть. Тут я спочатку приходив на молитви, згодом почав все більше допомагати тодішньому імаму. А коли він завершив своє навчання у Вінниці та повернувся додому, то передав мені управління Ісламським культурним центром. Я теж після закінчення навчання повернуся додому — у Палестину. Моя родина живе у гарячій точці — в секторі Газа. Тому питання залишитися у Вінниці я навіть не розглядаю — я потрібен там.
Давно були вдома?
— Давно. Усе через особливі умови перетину кордону. Адже я можу додому заїхати, а повернутися звідти складніше — буває люди чекають черги півроку, рік, буває і довше. Я маю заявку подавати заздалегідь, аби відвідати свою домівку і рідних на кілька днів. Коли моя родина дізналася, що в Україні також війна, то хвилювалися дуже. І я як ніхто розумію, з чим доводиться жити українцям. Ми багато в чому схожі, хоч і сповідуємо різні релігії, — підкреслює Муса.
На завершення нашого спілкування Муса звертається до свого помічника Ібрагіма з проханням провести для нас невелику екскурсію. Поки ознайомлюємося із мечеттю, Муса знову запрошує до свого кабінету, де вже чекає на нас із подарунками.
— Це Коран в українському перекладі. Це дуже якісний переклад, зроблений саме для того, аби українці якомога краще зрозуміли нашу культуру, котра тісно вплетена у релігію. Ми вдячні українцям за гостинність — нас тут дуже добре приймають, — каже Муса Салім.
Імам наголошує, що приходити до мечеті у Вінниці мають можливість не лише мусульмани — кожен, хто звернеться за допомогою, отримає тут підтримку чи пораду. Окрім цього, мусульмани, котрі навчаються у Вінницькому національному медичному університеті, час від часу збирають допомогу для вихованців дитячих будинків чи дітей, котрі лікуються в онкогематологічному відділенні дитячої обласної лікарні.
