Бродячий ветер, облетая стан,
Полощет в темных полосах знамена.
«Настал твой час!
Готовься, Огуз-хан!» —
Вздыхает ветер над землей зеленой.
А. Атабаєв
Існує безліч легенд і переказів про предка тюрків-огузів Огуз-хана. Серед збережених до наших днів книг про ранню історію тюркських народів, одназ найважливіших — «Джамі ат-Таваріх» Рашид ад-Діна.
«Вони (тюркські племена) розсіялися по всіх областях Китаю, Індії, Кашміру, Іранської землі, Малої Азії (Рум), Сирії та Єгипту з силою та могутністю, пануванням, переважанням і підбилибільшу частину країн залюдненого світу. Ці племена з часом розділилися на багато гілок, повсякчас від кожної гілки були (інші) гілки; кожна отримала ім’я та прізвисько з якоїсь причини або з якогось приводу: огузи, що їх нині всіх називають туркменами й щорозділилися на половців, калачів (халаджів); кангли, карлуків та інші належні до них гілки», —повідомляє Рашид ад-Дін.
Легендарний праотець огузів Огуз-хан мав шестеросинів, і ті кожен, своєю чергою, мали по чотири сини — таким чином виникли 24 гілки нащадків Огуза. Рашид ад-Дін розповідає «історію про племена Огуза та згадані двадцять чотири гілки його внуків і деяких братів, і двоюрідних братів його, що об’єдналися з ним; від них з’явилися племена уйгур, кипчак, кангли, карлук і калач».
Крім «Джамі ат-Таваріх», створеної у XIII столітті як мусульманська інтерпретація історії огузів, існує ще кілька книг. У XIII–XIV столітті в середовищі уйгурів створена літописна версія «Огуз-наме», що оповідає про ранній, язичницький, період життя огузів на їхній прабатьківщині. Одне з найціннішихджерел з історії тюркських народів — «Кітабі дедем Коркуд ала лісані таїфеї огузан» («Книга мого діда Коркуда мовою племені огузів»).
Ця книга в поетичній формі повідомляє про міграцію огузьких племен із передгір’їв Алтаю та західної Монголії до Центральної Азії. Під час цієї міграції частина племен приймає Іслам. У IX–X століттях огузи утримували всю територію між Аралом і Каспієм. Подальша їхня міграція з цього регіону відбувалася за двома напрямками: на північ і північний захід — до Волги, на південь — до Закавказзя, на захід — до Анатолії.
Візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про керування державою» досить точно описує хронологію подій, що призвелидо появи огузьких племен у причорноморських степах:
«Печеніги (одна з гілок огузів, що досить давно відокремилася від основного племені) спершу пробували на ріці Атилі (Волзі), а ще на ріці Гейхе (Урал), мавши за сусідів хазар і так званих узів (огузів). П’ятдесят років тому узи, ввійшовши в зносини з хозарами та почавши війну з печенігами, перемогли їх, вигнали з власної країни — її зайняли до сьогодні так звані узи».
У X столітті печеніги контролювали степові простори від Дунаю до Дону, перетворившись на безпосереднього сусіда Руси та сильного противника для слабкого Хозарського каганату, що зазнавав серйозного тиску на своїх східних кордонах з боку другої групи огузьких племен, передусімторків та ще одного тюркського народу — кипчаків-половців. Щоб остаточно розгромити хозарів, київський князь Святослав уклав угоду з печенігами й половцями про спільні воєнні дії проти каганату. Під час військової кампанії 964–965 року хозари зазнали катастрофічної поразки, що призвело до повного занепаду цієї держави.
968 року печеніги здійснили похід на Київ, але, завдяки дипломатичному хисту воєводи Претича (сам князь Святослав був у цей час у Болгарії), бій не відбувся: сторони уклали щось на кшталт мирної угоди. Далі печеніги були то в ролі союзників Руси, як наприклад, під час війни з Візантією (970–971), то ставали її заклятими ворогами. Найвідоміший напад печенізького хана Курі на київську дружину, що стався біля дніпровських порогів 972 року, коли вбили князя Святослава.
До початку XI століття тиск на печенігів з боку половецьких племен призводить до скорочення ареалу їхнього розселення. 1036 року печенігіврозгромив Ярослав Мудрий. У цей період відбувається розкол у середовищі самих печенігів. Частина з них приймає Іслам, а друга частина — християнство. 1046 року сила печенігів перейшлаДунай, атакувавши Візантійську імперію. Згодом деякі з них пішли на службу до імператора, а інші й далі воювали — аж до драматичної поразки 1091 року в битві при Левуніоні. Візантійська принцеса Анна Комніна так описала той розгром печенігів:
«Можна було бачити надзвичайне видовище: цілий народ, що налічував не десятки тисяч, а перевищував усяке число, з дружинами й дітьми, цілком загинув цього дня».
Після цієї поразки печеніги, звичайно, не цілком знищені при Левуніоні, перестали грати значну роль у європейській історії. Частина з них пішла на службу до угорського короля, а ті, що лишалися в Північному Причорномор’ї, ввійшли до складу федерації огузьких племен («чорні клобуки»), ставши опорою князівської влади в Південній Русі. Місце печенігів зайняли половці, що на довгі роки стали грізними суперниками київських князів.
До XIII століття, напередодні вторгнення монголо-татар, огузи були невіднятною частиною політичного ландшафту Київської держави. Не випадково, стикнувшися з грізним ворогом (монголами) слов’яни, огузи й половці об’єдналися, давши бій нападникам у трагічній битві на Калці (1223). Після завоювання Руси ханом Бату (1241) «чорні клобуки» й половці були інтегровані у військово-політичну систему Золотої Орди. Огузи й кипчаки стали провідною силою нової держави, й далі живучи на землях своїх предків, у Наддніпрянщині та Надчорномор’ї, а після розпаду Золотої Орди стали етнополітичною основою молодого Кримського ханства.
Олександр Степанченко
