Навесні та на початку літа 1918 року Німеччина зробила серію масованих наступів на Західному фронті з метою розгромити французькі та англійські війська. На початку червня німці стояли лише за 50 кілометрів від Парижа, але домогтися вирішальної перемоги їм не вдалося. Битви Першої світової війни безпосередньо позначалися на становищі в Україні. Перемога Німеччини дозволила б Україні збудувати власну незалежну державу, не вважаючи на Росію.
Гетьман Скоропадський прагнув створити власну армію, що дозволяла б Україні стримувати, з одного боку, Радянську Росію, а з другого боку — Добровольчу армію генерала Денікіна, що воювала з більшовиками. Денікін, що орієнтувався на Англію та Францію, дуже негативно ставився до гетьмана України, вважавши його за противника відновлення «єдиної і неподільної Росії». Так само вороже він ставився й до всякої форми української державности.
«Ніколи, звісно, ніяка Росія — реакційна чи демократична, республіканська чи авторитарна — не допустить відірвання України», — писав Денікін. Командувач Добровольчої армії намагався отримати контроль над Кримом, зробивши його тиловою базою та місцем формування своїх резервів не тільки для війни з комуністами, а й для майбутнього захоплення України.
Гетьман Скоропадський так само бажав узяти Крим під контроль, щоб не просто заволодіти його ресурсами та Чорноморським флотом, а й щоб не дати поширитися полум’ю громадянської війни, що в цей час розгоралося в Росії, на територію півострова. Для розв’язання цього питання була потрібна згода Німеччини, що здійснювала протекторат над Кримом.
2 вересня 1918 року гетьман виїхав на переговори до Німеччини на запрошення імператора Вільгельма II. 4 вересня в Берліні відбулися переговори української делегації з німецьким канцлером Г. фон Гертлінгом, а вже 5 вересня, в Касселі, з самим Вільгельмом II. За якісь години гетьманові вдалося розв’язати два найскладніші питання, що стосувалися Криму та Чорноморського флоту. Це сталося не тільки завдяки дипломатичному хистові Скоропадського, а й завдяки вільному володінню німецькою мовою: майбутній гетьман народився в Німеччині та до п’яти років жив там.
Після повернення до Києва одразу стало ясно, що тональність Кримського крайового уряду під впливом німців раптом змінилася. Одна за другою до української столиці стали прибувати делегації з метою остаточного визначення статусу Криму. Щоб пом’якшити ситуацію, 18 вересня український уряд припинив блокаду півострова — це був жест доброї волі.
28 вересня до Києва прибула офіційна делегація Крайового уряду на чолі з міністром юстиції А. Ахматовичем. Переговори відбувалися дуже непросто: гетьманський уряд пропонував кримцям найширшу автономію, а представники Крайового уряду, своєю чергою, хотіли, щоб Україна і Крим об’єдналися як дві суверенні держави. По суті вони вели мову про конфедерацію. На цих переговорах не вдалося знайти компромісного варіанту. Після від’їзду кримської делегації, Україна знову запровадила режим економічної блокади, ще суворіший, як перед тим. У Криму дуже швидко зрозуміли, що об’єднуватися доведеться на умовах Києва. Новий, останній, раунд переговорів мав відбутися в листопаді.
Поки в Києві тривали переговори про Крим, ситуація на фронтах Першої світової війни почала розвиватися за найдраматичнішим сценарієм. Австро-Угорщина, Болгарія та Османська імперія зазнали нищівної поразки та вийшли з війни. За розрахунками Скоропадського, Німеччина могла протриматися до січня-лютого 1919 року. До цього часу, згідно з розробленим планом, Україна мала сформувати власну армію, завершити процес приєднання Галичини, Криму та Кубані, налагодити взаємини з державами Антанти, укласти мирну угоду з Радянською Росією. Але події розвивалися стрімко та зовсім не так, як хотів би очільник української держав
1 листопада в Кілі повстали моряки військово-морських сил Німеччини. Це стало каталізатором революції, через яку імператор Вільгельм II мусив зректися престолу та емігрувати до Нідерландів. 11 листопада Німеччина підписала угоду про перемир’я — фактично це була її капітуляція. За угодою, німецькі війська мали в найкоротший термін покинути територію України.
13 листопада уряд Леніна в Москві заявив про анулювання Брестського миру, висунувши таким чином претензії на Україну, Білорусь і Кавказ. Відчувши дедалі більшу підтримку Антанти, командувач Добровольчої армії генерал Денікін відрядив представників до Криму, щоб перешкодити Україні завершити процес приєднання півострова. Одночасно з цим проросійські сили змусили подати у відставку главу Кримського крайового уряду генерала С. Сулькевича. Новий уряд Криму, підконтрольне Денікіну, не хотіло навіть чути ні про яке приєднання до України.
Ще в жовтні 1918 року представники голови українського уряду Ф. Лизогуба мали зустрічі з дипломатами країн Антанти, але їм заявили, що Англія, Франція, США та Італія не визнають гетьмана Скоропадського за легітимного правителя України. Західні держави поставили під сумнів і саму незалежність української держави. У цій ситуації гетьман зробив дуже ризикований крок. 14 листопада він видав «Грамоту про федерацію», що в ній ішлося про можливість входження України до складу майбутньої федеративної Росії.
В умовах бурхливої громадянської війни, коли білі армії боролися тільки за «єдину й неподільну Росію», заява гетьмана не справила на російських генералів жодного враження, але вона й не було розрахована на них. Скоропадський адресував свою «Грамоту» лідерам країн Антанти, і справді, в Лондоні та Парижі цей документ зустріли досить позитивно. Гетьман був не єдиним державним діячем Східної Європи, що заявляли про свою підтримку білого руху. Естонія, Фінляндія, Польща так само брали участь у заходах з озброєння та формування антирадянських військ, що брали участь у громадянській війні в Росії.
Поки в Києві міркували про способи виходу з кризової ситуації, нею вирішили скористатися лідери соціалістичних партій, що спиралися на підтримку Москви. Ще влітку 1918 року ліві партії на чолі з Винниченком і Петлюрою стали готуватися до повалення гетьмана Скоропадського. Для цього у військах були створені спеціальні структури, відповідальні за підготовку кадрів. Змова охопила велику частину військових підрозділів української армії. Почати повстання планували незалежно від зовнішніх чи внутрішніх факторів. «Грамота про федерацію» стала просто додатковим приводом для заколоту.
13 листопада створено Директорію УНР на чолі з Володимиром Винниченком, а вже 14 листопада в Білій Церкві повстав полк січових стрільців, почавши наступ на Київ. За лічені дні заколот охопив цілу Україну. На сторону Директорії перейшла більшість військових частин Української Держави. Хаос, анархія та грабежі охопили країну. Якийсь час гетьманові вдавалося триматися в Києві. Так було до 14 грудня, коли в столицю зайшли війська Петлюри. Скоропадський мусив зректися влади. Він покинув свій палац і переховався в резиденції посла Османської імперії, Ахмеда Мухтар-бея, а потім виїхав до Німеччини.
Щоб реалізувати свої амбітні плани будівництва могутньої соборної України, гетьманові не вистачило лише двох-трьох місяців. Після початку заколоту Скоропадський передбачав, що зразу за соціалістами в Україну прийдуть більшовики. Так і сталося: у січні-лютому 1919 року Директорія УНР майже без опору здала більшу частину України Москві. Слідом за Україною Червона армія взяла Крим, а Добровольча армія Денікіна зазнала тяжкої поразки, й тільки допомога держав Антанти продовжила її існування.
Сучасний український історик Юрій Терещенко, аналізуючи причини невдачі, що спіткала гетьмана Скоропадського, зазначав:
«В’ячеслав Липинський, порівнюючи процес побудови держави у країнах Балтії з тим, що відбувалося в Україні, ставить питання: а чому там утрималися державні інститути та збереглася національна державність? А тому, що народи Балтії не повставали проти так званих остзейських баронів, проти аристократичної верстви, а творили єдиний національний фронт і не дали можливости більшовикам повалити цю державність. А в Україні соціалісти, керуючись своїми партійними гаслами, розбивали цей фронт єдности. Вони бачили у Скоропадському не творця, а представника експлуататорських верств, абсолютно перекреслюючи ті державні досягнення, що, поза сумнівом, мав Скоропадський і яких не мали ці традиційні українські партії».
Олександр Степанченко
