Завдяки напруженій роботі перекладачів, редакторів і коментаторів, що готували до видання «Каландар-наме», вдалося з’ясувати, що цей твір написав перською мовою Абу Бакр Каландар Румі в Золотій Орді в середині XIV століття, за ханів Мухаммада Узбека та Джанібека. Сам Абу Бакр Каландар Румі був «суфієм, великим ученим, імамом мечеті в місті Старий Крим».
Повторне відкриття й публікація цієї роботи Ільнуром Міргалеєвим, керівником Центру досліджень Золотої Орди й татарських ханств ім. М. Усманова (Татарстан, РФ), безумовно, один із найбільших внесків у вивчення ісламу у світі та Золотої Орди за останні 100 й навіть більше років. Коментування цієї роботи, без сумніву, забере в науковців багато часу, але в нас уже сформувалося уявлення, чим може бути ця робота, щоб контекстуалізувати її як фундаментальний продукт ісламської цивілізації Золотої Орди.
Багато що з того, що ми знаємо про іслам у Золотій Орді, отримали завдяки унікальній інформації, залишені великим мандрівником Ібн Баттутою. У своїх подорожах територією Золотої Орди 1333 року Ібн Баттута виявив, що мечеті, релігійні судді та суфійські обителі (завія) існували там скрізь. У місті Кирим, де він зупинявся в завії, очолюваній шейхом Задою аль-Хорасані, перебував головний релігійний суддя (кадий) юридичної школи ханафітів, а також релігійний суддя шафіїтської правової школи. Ібн Баттута згадує мечеть, збудовану в Киримі 1288 року за допомогою єгипетського правителя Бейбарса, але ми знаємо ще про дві інші мечеті, зокрема про Конгрегаційну мечеті Кирима, що її (хан) Узбек збудував 1314 року. У Кафі Ібн Баттута знайшов мечеть, а в Азаку (Азов) зустрів релігійного суддю та студентів, а ще став свідком читання Корану, а після того була проповідь і благословення.
В описі великого мандрівника Сарай Берке, столиця Золотої Орди, було винятковим містом, з погляду активного релігійного життя. У Сараї було 13 мечетей для спільних п’ятничних молитов, у тому числі одна мечеть для шафіїтів. Він зустрів там релігійних діячів із багатьох ісламських країн.
Ібн Баттута — унікальне джерело з багатьох важливих тем. Його звіт дозволяє зробити висновок, що в Хорезмі та Булгарі (останній, Ібн Баттута, напевно, не відвідував) ісламське віровизнання тривало без серйозних перерв з домонгольських часів. Важко сказати, чи дуже давня була ісламська інфраструктура в центрах, що їх відвідав великий мандрівник на Північному Кавказі та в Криму, але вона напевно могла існувати перед приходом монголів.
Швидкий розвиток ортодоксальних ісламських інститутів у Сараї за декілька десятиліть вражає. Не менше вражає те, що до часу візиту Ібн Баттути найвищі верстви керівної еліти вже повноцінно брали участь у релігійному житті. Щоп’ятниці, в мусульманський день відпочинку, Узбек-хан відвідував завію вченого проповідника (імама) Нукмана ад-Діна аль-Хорезмі — «одного з видатних шейхів і людини з прекрасним характером, щедрого душею, надзвичайно великої людини, що мала смирність, але й надзвичайну суворість щодо сильних світу сього». І хоча цей шейх упокорювався перед бідними братами, нужденними та мандрівниками, його поведінка щодо Узбека було протилежна.
Інформація Ібн Баттути дозволяє зрозуміти роль суфійських орденів у поширенні ісламу серед найширших верств населення у всіх прикордонних районах Золотої Орди. Можливо, пора говорити про місіонерський іслам, що ширили суфійські ордени на території Золотої Орди вже за Берке-хана. Не може бути жодного сумніву в тому, що такий самий місіонерський іслам існував і за хана Узбека, бо завії, описані Ібн Баттутою, власне й були вузловими осередками ісламської релігійної та місіонерської мережі на всій території держави, створеної Бату-ханом.
Тепер ми можемо звернутися до найвідоміших ісламських тюркських текстів, що дозволяють казати про суфізм у Золотій Орді. Найвідоміший поміж них — «Кисас аль-анбія» Рабузі («Сказання пророків»). Ця важлива праця, що стала однією з найпопулярніших у тюрків-мусульман Російської імперії в XIX та на початку XX століття — це збірка оповідань про створення світу та пророків від Адама до Мухаммада. Укладений близько 1310 року в Рібат-і-Одуз у Туркестані для місцевого побожного чингізида Насіруддіна Токбуга, що плакав, слухавши прочитане. До XIX століття робота стане важливим джерелом інформації про іслам для татар Волго-Уральського регіону, що їх навчали релігійні вчителі, які перебували під впливом традицій містичного ісламу.
Інша праця, «Муджин уль-мурид», була коротким релігійним твором, написаним в Ургенчі 1313 року. Зміст роботи показує, що вона призначалася для послідовників суфійського ордену, бо в ній зроблено сильний акцент на досягненні містичного знання про Бога, декларації про свій намір стати містиком. Без цієї вказівки, поза своєю ідентичністю, послідовник не може стати учнем (муридом) суфійського шейха, якого повинен наслідувати (іктіда) і таким чином стати частиною спільноти (шухба). У творі наведена аналогія зі стрілою: істина — це вістря стріли (площик), суфійській орден — стрижень стріли, а релігійний закон — пір’я на кінці стріли. Просуваючись на шляху до істини, новачок навчиться дякувати (шукр) Аллага й поминати (зікр) святих людей.
Зовсім інший вид благочестивої релігійної роботи, що не стосується містичної традиції, представлений у трактаті «Нахдж уль-фарадіс». Ця робота складається з чотирьох частин по десять розділів у кожній. Перша частина, що називається «Позитивні характеристики пророка Мухаммада», являє собою детальний звіт про його життя, об’явлення ісламу, переселення з Мекки до Медини, чудеса та його смерті. Друга частина, «Позитивні характеристики правовірних халіфів, сім’ї Пророка й чотирьох імамів», містить розповіді про перших чотирьох халіфів (Абу Бакр, Умар, Усман, Алі), дружину Пророка Фатиму та двох синів Хасана й Хусейна, а ще про імамів, що заснували чотири основні юридичні школи (Абу Ханіфа, Аш-Шафії, Малік, Ахмад ібн Ханбал). Третя частина, «Пояснення доброчесних справ, що наближають людину до Бога», пояснює переваги п’ятиразового намазу, роздачі милостині, посту в Рамадан, хаджу, шанобливого ставлення до батьків, халяльної їжі. Четверта частина, «Пояснення злочинів, що віддаляють людину від Бога», пояснює зло несправедливого пролиття крові, перелюбу, вживання спиртних напоїв, зарозумілости, брехні, любови до цього світу, лицемірства.
Зміст даної роботи показує, що ця праця ортодоксального сунітського характеру описує базові знання та приписи, потрібні для того, щоб бути добрим мусульманином. Вона містить збалансовану інформацію про всі мусульманські правові школи, що відбиває склад сунітських учених-правознавців у містах Золотої Орди, описаний Ібн Баттутою.
Ортодоксальний іслам явно домінував в містах Золотої Орди, натомість у Хорезмі та в інших місцях на півдні існувала сильна суфійська традиція, що навіть зіграла помітну роль у наверненні Берке-хана в іслам. Ми не можемо точно знати, чи був «Нахдж уль-фарадіс» написаний з освітньою метою, чи його написання було просто благочестивим вчинком автора.
У людности Золотої Орди було багато причин непокоїтися про те, чи потраплять вони в рай. Можливо, остання робота була пов’язана з цим страхом. Мабуть, написання твору тюркською літературною мовою Золотої Орди слід розглядати як благочестивий вчинок, спрямований на те, щоб стати побожнішим мусульманином, навчити інших основних принципів ісламу. Цей твір треба розуміти як відповідь на кару Господню — Чорний мор (чуму) в середині XIV століття.
Юлай ШАМИЛЬ-ОГЛУ, професор Університету Назарбаєва (Nazarbayev University), Казахстан / Університету Вісконсина в Мадісоне (University of Wisconsin–Madison), США
Адаптований переклад з англійської — Олександр СТЕПАНЧЕНКО
