11 листопада 1806 року начебто для захисту інтересів Молдавського та Валаського князівств Росія вдерлася на територію Османської імперії. Ця війна розтяглася на шість років і провадилася не тільки на Балканах і Кавказі, а й у тихих кабінетах Парижа, Лондона, Відня, Стамбула та Санкт-Петербурга.
Російська армія, що мала значну перевагу в чисельності, мала сучасну артилерію та великий флот, спочатку, змогла досягти серйозних успіхів. Уже восени 1806 року війська генерала І. Міхельсона, відомого участю у придушенні повстання Омеляна Пугачова, захопили майже цілу Бессарабію, за винятком Ізмаїла. У цей час комендантом фортеці Ізмаїл був енергійний та рішучий воєначальник Пегліван-паша.
Після сумнозвісного штурму Ізмаїла 1790 року минуло понад 15 років. За цей час Османська імперія відновила фортецю, зруйновану військами О. Суворова. Одразу після початку війни Пегліван-паша почав готувати місто до оборони. До його розпорядження було тльки близько 8000 вояків. Щоб здобути Ізмаїл, російське командування послало корпус під орудою генерала К. Меєндорфа — удвічі більший.
Меєндорф припускав, що турки не здатні до серйозної оборони, й намагався схилити їх до капітуляції, проте Пегліван-паша відхилив усі пропозиції противника. Щоб показати свої рішучі наміри, османське військо атакувало табір російської армії, змусивши Меєндорфа припинити облогу міста й відступити.
Після цього успіху на допомогу гарнізону Ізмаїла уряд послав серйозну потугу — це дозволило збільшити його чисельність майже вдвічі. 14 лютого 1807 року Пегліван-паша з великим загоном вирушив у рейд, щоб організувати повстання буджацьких ногайців проти російської окупації. Коло села Кубей турки зустріли частини корпусу Меєндорфа. У бою росіяни зазнали нищівної поразки.
Попри це корпус Меєндорфа спробував удруге здобути Ізмаїл. 4 березня розпочалася довга, але безуспішна облога міста. Російське командування не наважувалося штурмувати Ізмаїл, пам’ятаючи про великі втрати Суворова в 1790 році. Надія була на те, що турки, не маючи великих запасів харчів, погодяться капітулювати. Утім, Пегліван-паша міркував інакше: не бажаючи відсиджуватися у фортеці, він раз по раз робив вилазки, атакуючи ворожий табір.
Тим часом Росія та Османська імперія вели переговори про перемир’я — генерал Меєндорф підписав його у Слободзеї 24 серпня 1807 року. Згідно з умовами перемир’я, Росія пообіцяла вивести війська з Бессарабії. Таким чином, успішні дії Пеглеван-паші звели нанівець перші успіхи російської армії. Імператор Олександр I обурився Слободзейським перемир’ям і з ганьбою звільнив генерала Меєндорфа з військової служби.
Тим часом мирні переговори між Російською та Османською імперією тривали. Про що домовлялися, було добре відомо імператору Франції Наполеонові Бонапарту. У червні 1807 Наполеон зустрічався з імператором Росії Олександром I у Тільзіті, де вони обговорювали питання спільного розділу європейської частини Османської імперії. Досягти конкретної угоди не вдалося через надмірні амбіції обох імператорів.
У 1808 році поміж учасників російсько-османських переговорів з’явилася нова постать. Цю людину звали Манук-бей. До 1808 року він уже був довіреною особою султана та одним із найвпливовіших людей з оточення володаря Османської імперії. Манук Мірзоян — син Мартіроса Мірзояна, бродяги та авантюриста, що завдяки двом вдалим шлюбам зумів розбагатіти. Своєму синові він лишив досить значний спадок.
Родина Мірзоян уподобала для своєї діяльности балканське місто Рущук (Русе), що наприкінці XVIII ст. було одним із центрів бандитизму. Ватажком місцевої банди був якийсь Терсеніклі-огли, що перетворив Рущук на лігво розбійників. Мірзоян дуже швидко порозумівся з Терсеніклі-огли, ставши головним кредитором ватаги. Унаслідок цього ватажок бандитів зумів вийти на такий рівень, що султанський уряд мусив призначити його на посаду губернатора провінції Рущук, а Манук Мірзоян став його головним радником із фінансових питань.
Отримавши посаду та величезний вплив, Манук значно збільшив свої статки, провадивши торгові операції у Валахії та Бессарабії. 1804 року за досить дивних обставин був убитий Терсеніклі-огли. На його місце призначили Мустафу-пашу Байрактара, але й за нового губернатора Мірзоян почувався як риба у воді. Ба більше, він так розширив свою владу, що створив неофіційну раду губернаторів і керував нею. Під рукою Манука було й ціле військо з різних озброєних формувань, що не підпорядковувалися уряду. Іноземні дипломати у своїх кореспонденціях майже офіційно титулували Манука «принцом».
1807 року Мустафа-паша був призначений візиром і незабаром виклопотав для свого радника титули драгомана і бея. Від початку російсько-турецької війни, Мірзоян постачав провізію для османської армії та займався ремонтом фортець. Водночас він приймав у Рущуку різних офіційних чи неофіційних представників Росії, мавши з ними відверті розмови. Саме тоді він вирушає до Валахії та Бессарабії, де зустрічається з командуванням російської армії, виконує різні делікатні доручення, сприяючи успіху російських військ.
Ще перебуваючи у Стамбулі, Манук-бей зумів втертися у довіру до султана Мустафи IV. Коли в жовтні 1811 року розпочався черговий раунд мирних переговорів з Росією, до складу делегації від імперії Османа був включений Манук-бей, що до цього часу вже мав нагороди Російської імперії за надані послуги. Очолював делегацію на переговорах великий візир Ахмет-паша. Попри низку перемог міжнародна ситуація складалася для Росії вкрай несприятливо. Наполеон готував велику наступальну операцію, тому вимагав від Стамбула не укладати мирного договору, обіцяючи свою підтримку.
Своєю чергою Санкт-Петербург квапив М. Кутузова, який очолював переговори з боку Росії, з укладанням миру, щоб перекинути армію на західний напрямок. Манук-бей, використовуючи свій вплив, усіляко сприяв росіянам, передаючи їм усю секретну інформацію. Він також упливав на Ахмет-пашу, кваплячи його з підписанням договору. Як наслідок, 16 травня 1812 року в Бухаресті підписано мирний договір. Він був дуже невигідний для османської імперії: турки поступалися Росії Бессарабією разом із Буджаком, а також деякими територіями на Кавказі. Такий мир став можливий завдяки зрадницькій діяльності Манук-бея Мірзояна.
Знаменно, що в день підписання договору Наполеон виїхав із Дрездена, щоб очолити Велику армію. До наступу на Росію лишалося менше як один місяць.
Незабаром після підписання миру Мірзоян опинився на контрольованій Росією території. Його всіляко обмилував цар Олександр I, надавши йому значні земельні наділи на території Бессарабії та навіть зробивши своїм радником. Колишній османський вельможа одружився, збудував чудовий палац у Хинчештах, але багатство й нагороди не пішли йому на користь. 1817 року, повертавшись після кінної прогулянки, Манук-бей Мірзоян раптом помер. Були різні чутки, пов’язані з його смертю, але найреалістичнішою вважають версію про помсту його ворогів за зраду.
