Задовго перед тим, як на Близькому Сході утвердилася могутня Османська імперія, переселення туркменських племен із Центральної Азії призвело до створення в XI столітті Сельджуцької імперії. Ця держава існувала недовго, але дозволила тюркським народам закріпитися в Іраку, Шамі та Анатолії.
У своєму русі на південь сельджуки таки і не досягли Єгипту, що довгий час був під владою шиїтської династії Фатимідів. Після того як Салах ад-Дин здобув владу в Єгипті (1169), ставши засновником династії Аюбідів, у державі почала зростати роль тюркських найманців. Тюрки перебували на службі арабських володарів ще за часів Хазарського каганату. Вони були прекрасні вояки й нерідко швидко просувалися службовими сходинками, обіймаючи найвищі посади.
У Єгипті за Аюбідів склалася практика купувати юнаків-рабів родом із Надчорномор’я та Кавказького регіону. Діставши ім’я мамелюки (араб. «той, ким володіють», «невільник»), ці юнаки після прийняття Ісламу проходили спеціальний вишкіл, що називався фурусія.
До середини XIII століття вплив мамелюків на політичне життя Єгипту став величезним: більшість військових та адміністративних посад у цій державі контролювали тюрки. За султана Ас-Саліха Аюба з мамелюків сформували спеціальний елітний корпус — бахрі.
1244 року мусульмани повернули під свій контроль Єрусалим, що дало привід французькому королеві Людовику IX почати Сьомий хрестовий похід. 1249 року французи виладувалися в єгипетському порту Дам’єтта та рушили до Каїру. У цей час помирає султан Ас-Саліх, і на чолі єгипетської армії стає досвідчений воєначальник-мамелюк Аз-Захір Бейбарс аль-Бундукдарі. У кількох боях французи зазнали поразок, а сам король потрапив у полон.
Після смерті Ас-Саліха султаном стає його син, Туран-шах II. Новий володар дуже швидко налаштував проти себе мамелюків, що зчинили повстання, а потім убили свавольного султана. Новим султаном став один із найвпливовіших представників мамелюцької військової еліти, емір Кутуза. Він очолив єгипетське військо, що завдало поразки монголо-татарам у найважливішій битві під Айн-Джалутом (1260). Одним із воєначальників мамелюків у цій битві був Бейбарс. Уже невдовзі після цієї знаменної перемоги відносини між двома лідерами раптом погіршилися, і внаслідок організованої Бейбарсом змови Кутуза вбито.
Арабський історик Аль-Макрізі докладно описав події, що передували змові:
«І коли Кутуза вирушив назустріч татарам і переміг їх, то щойно прибув до Дамаску, як йому донесли, що емір Бейбарс ганить його, змінив своє ставлення до нього та жадає скинути його. І Кутуз поспішив вернутися з Дамаску до Єгипту. І він узяв ненависть на Бейбарса, про що знав його почет. І дізнався про це Бейбарс і зненавидів Кутуза, і один цурався другого, боячись за себе, й чекав нагоди [для нападу]. І Бейбарс напав перший…
А Кутуза відхилився від [запланованого] шляху та вирушив на лови. І, засудивши його [на смерть], вони [еміри] приєдналися до нього, і Бейбарс зі своїми прихильниками перебував з його лівого боку. І Бейбарс попросив у нього рабиню з полонених татар, і той подарував йому її. І Бейбарс вийшов уперед, щоб поцілувати його руку, а це був умовний знак для його споборників. І коли вони побачили, що Бейбарс схопив султана Музаффара Кутуза за руку, вирвався емір Бактут і вдарив його своєю чергою мечем по плечу, а емір Анас схопив його, скинувши з коня на землю. І стрілив у нього Бахадар аль-Магриб і вбив його, і це сталося в суботу п’ятнадцятого зуль-каада 658 року за гіджрою (23 жовтня 1260 р.)».
Існує безліч версій про те, де саме народився Бейбарс. Арабські історики впевнено кажуть про Дешт-і-Кипчак, Половецький степ. Ще є версія, що Бейбарс народився у Криму, і її підпирає той факт, що коштом Бейбарса в кримському Солхаті (Ескі Кирим, Старий Крим. — Ред.) збудована мечеть, і її руїни збереглися донині.
Успіх у битві під Айн-Джалутом дозволив мамелюкам здобути Сирію — це створило можливість для початку повномасштабного наступу на держави хрестоносців у Палестині, що після Сьомого хрестового походу переживали не найкращі часи. Щоб успішно розв’язати це завдання, Бейбарс потребував надійних союзників, що убезпечили б єгипетський тил від можливого удару з боку монголів хана Хулагу. Найкращим кандидатом у союзники був володар Золотої Орди хан Берке. Уже незабаром після вступу на престол Бейбарс написав дружнього листа Берке, закликавши золотоординського володаря до спільних дій проти Хулагу. Хан Берке прийняв Іслам ще на початку 1240-х років і був дуже роздратований язичником Хулагу, що знищив Багдад і вбив халіфа. Союз, запропонований Бейбарсом, був вигідний Золотій Орді, бо вона претендувала на зайнятий хулагуїдами Кавказ.
За рік після листа від Бейбарса (1262) хан Берке послав у похід військо полководця Ногая, що рушило узбережжям Каспійського моря в напрямку Дербента, але Ногай зазнав поразки й мусив відступити. Йому на допомогу вирушив сам Берке. Вирішальна битва відбулася на ріці Терек 13 січня 1263 року. Військо хулагуїдів були геть розгромлене, але й утрати золотоординського війська були надзвичайно великі. За словами єгипетського історика Ібн Васіла, після перемоги хан Берке вигукнув: «Нехай Аллаг зганьбить Халавуна (Хулагу), що погубив монголів мечами монголів. Якби ми діяли разом, то підкорили б цілу землю».
Поки Берке й Хулагу билися на Кавказі, султан Бейбарс почав активну кампанію проти Єрусалимського королівства. Лише за кілька років йому вдалося підірвати економічну та військову базу хрестоносців у Палестині. Згодом, 1262 року й до кінця свого врядування (1277), Бейбарс захопив більшу частину міст і фортець у державах хрестоносців. Аль-Макрізі з прискіпливістю справжнього історика перелічив усі завоювання султана Бейбарса:
«І відвоював Аллаг його руками взяті франками (хрестоносцями) Цезарею, Арзуф, Сафад, Табарію, Яффу, Шакіф, Антіохію, Баграс, Кусайр, Хісн аль-Акрад, Карін, а ще фортеці Акку, Сафіту, Маракію та Хальбу. І забрав він у франків Маркаб, Баніяс, Антартус, а у володаря Сіса — Дарбасак, Даркуш, Талміш, Кафардин, Раабан, Марзабан, Кунік, Адану і Аль-Масісу. І підбив мусульманські міста: Дамаск, Баальбек, Аджлун, Босра, Сархад, Салт, Хімс, Тадмур, Рахба, Телль-Башар, Сахіун, Балатунус і фортеці Кахф, Кадмус, Улайка, Хавабі, Русафа, Масіяф, Кулая, Карак і Шавбак; і здобув він Нубію та Барку».
Ось такі були результати союзу Єгипту з Золотою Ордою. Цей союз, напевно, був одним із найдовших в історії та припинився аж у 40-х роках XV століття, коли Золота Орда розпалася на кілька незалежних держав.
Олександр Степанченко
