Частина перша Частина друга Частина третя
Влітку 1648 року польський уряд нарешті усвідомив, що в особі Богдана Хмельницького й Тугай-бея він має надзвичайно сильних противників, а за їхньою спиною маячила грізна тінь Османської імперії. По смерті короля Владислава IV минуло кілька місяців, а Сейм ніяк не міг обрати нового володаря. Це все грало на руку Кримському ханству та Україні.
Аж наприкінці літа поляки зібрали нове військо. Його очолили родовиті, але малодосвідчені командувачі: Конецпольський, Заславський-Острозький та Остророг. Хмельницький чудово розумів, що, крім Криму, ніхто не йому не допоможе. Саме тому він написав листа ханові Іслям Ґераю, повідомивши, що військо Речі Посполитої вже в поході.
Не чекаючи на союзників, Хмельницький вирушив назустріч полякам. Його військо переважало числом, але було значно гірше озброєне. До того ж частина козаків були нещодавні селяни без серйозного воєнного досвіду. Обидві армії зустрілися коло містечка Пилявці. Хмельницький не поспішав починати битву, маневруючи військами. Щодо поляків, то вони, за свідченням очевидця, прагнули якнайшвидше стятися з противником, не чекаючи на з’єднання з ним татар.
Формальним командувачем хан призначив калгу-султана Крим Герая, але реальним командиром, як і перед тим, був Тугай-бей. Перед походом кримського воєначальника мучили важкі передчуття. Він навіть сказав братові, що, мабуть, скоро загине в бою чи помре від якоїсь хвороби.
Однак час минав, а татарське військо до початку вирішальної битви явно не встигало. Ситуація змінилася ввечері 22 вересня, коли на з’єднання з українською армією прибув загін татар з Буджаку на чолі з Айтеміром-мурзою. Під його рукою було лише 3000 вояків, але Хмельницький вирішив більше не чекати й розпочав атаку наступного дня. Його військо під Пилявцями займало надзвичайно вигідні позиції, що дозволяли сподіватися на успіх.
Український гетьман наказав окремим загонам козаків переодягнутися в бурнуси та вивернуті кожухи, таким чином візуально збільшивши чисельність своїх союзників. Як писав український літописець, «цим він обдурив поляків, і, наповнивши їхні серця страхом, змусив цих богатирів над келихом токайського вина бігти стрімголов». Атака союзних військ ошелешила військо Речі Посполитої. Рейд татарської кінноти в тил полякам викликав у них жах. Вночі почався безладний відступ, що перетворився до ранку на панічну втечу.
За кілька днів після перемоги до Хмельницького приєдналися основні сили кримської армії. Це дозволило підготуватися до нового наступу. Успіх під Пилявцями спричинив хвилю антипольських виступів на заході України. Нерідко повстання закінчувалися погромами панських маєтків і римо-католицьких костелів, що викликали особливу ненависть у тамтешньої людности.
30 вересня відбулася військова рада. Значна частина українських командирів на чолі з полковником Максимом Кривоносом пропонували спинити рух на захід, а захоплені трофеї передати татарам як нагороду за надану допомогу. За Кривоносом слово взяв Тугай-бей. На його думку, головною метою нової кампанії мав стати Львів, куди втекли всі найбагатші магнати Речі Посполитої. Після розгрому польської армії, провадив далі мову Тугай-бей, чекати серйозного опору не варто. Але якщо поляки матимуть перепочинок, вони зберуть нову армію, здатну кинути виклик союзникам.
Хмельницький підтримав побратима, наказавши розпочати наступ негайно, не чекаючи на закінчення всіх підготовчих робіт. Союзні армії на Львів рухалися не єдиною масою, а розбившись на окремі загони, нападали на міста й села, де була польська адміністрація.
5 жовтня загони Тугай-бея підійшли до Львова. У 1648 році Львів був великим і багатим торговим містом із численним населенням. Напередодні підходу союзних військ польський гарнізон на чолі з князем Вишневецьким покинув Львів, лишивши його мешканців боронитися своїми силами. Наступного дня кримський воєначальник, не чекаючи на підхід Хмельницького, вирішив самостійно атакувати місто. Перед боєм імами прочитали молитви про дарування перемоги ісламському воїнству.
Кримський історик Хаджі Мехмед Сенаї писав:
«Люди, що знають напам’ять Коран — імам Мехмед-ефенді та Бобай-ефенді-заде, і кадій Мехмед-ефенді, і кілька інших осіб, що їхні молитви можуть бути прийняті, — стоячи перед променистим султанським бунчуком і переможним сахібкірановим прапором, рецитували сури. „Аль-Фатх“ та „Аль-Іхляс“, а великі еміри й подібне до Плеяд ісламське військо оточило фортецю й почало штурм із чотирьох боків».
Імовірно, Тугай-бей розумів, що взяти добре укріплене місто, не маючи потужної артилерії, буде вкрай складно, але хотів перевірити готовність захисників до оборони, а ще знайти вразливі місця в оборонних спорудах. Атака, як і можна було чекати, не вдалася. Військо Хмельницького доєдналося до кримських татар 8 жовтня. Спільними зусиллями вдалося взяти Високий замок, що стояв на високій горі, трохи осторонь основних міських укріплень.
Український гетьман не мав бажання штурмувати Львів, уважаючи, що краще взяти відкупне та рушити далі, в напрямку польських етнічних територій. Львів’яни, дізнавшись про це, послали своїх делегатів. Почалися переговори, й на них змогли домовитися про відкупне — 200 тисяч дукатів. Частину суми містяни могли сплатити товарами, але, оцінюючи товари, їхню вартість була завищена, отже заплатити довелося значно менше за домовлену суму.
24 жовтня кримське військо розділилося: частина кримців разом зі здобиччю повернулася на батьківщину, але найзавзятіші вояки лишилися з Тугай-беєм. Той приєднався до війська Хмельницького, що рушило в похід на місто Замосць (Замостя). В одному з боїв на підступах до міста загинув рідний брат Тугай-бея, мурза Султан-гельди. Це була важка особиста втрата кримського воєначальника.
Замосць обложили, але штурм фортеці був неможливий. У війську ширилися хвороби, й від них багато хто вмирав. А ще починалася зима, і продовження військової кампанії вимагало величезних зусиль від усіх учасників. Отримавши від міста Замосць викуп, союзні армії повернулися до України.
У Польщі нарешті обрали нового короля, Яна Казимира, і той розпочав переговори про мир, проте вони швидко зайшли в глухий кут, бо Річ Посполита попри серію важких поразок не хотіла йти на поступки Хмельницькому та Криму.
Український гетьман розумів, що нова війна неминуча, тож звернувся до Тугай-бея з проханням не покидати меж України.
«На кормівлю» кримцям призначено прикордонну територію в районі міста Бар (нинішня Вінницька область). Уже на початку 1649 року польські війська розпочали невеликі наступальні операції на Волині. Навесні Хмельницький написав Тугай-беєві листа з проханням іти на з’єднання з українськими військами — мурза виконав прохання побратима.
Напевно, то була остання послуга Тугай-бея. Незабаром, згідно з цілою низкою джерел, він заслабнув і нагло вмер. Утім ще багато місяців і навіть років з’являлася інформація про те, що кримський воєначальник живий і навіть бере участь у воєнних діях. Здебільшого ці відомості походили з польських джерел, і нині вони не є досить переконливими.
Особистість Тугай-бея вплинула на політику Кримського ханства 2-ї половини XVII ст. Воєнні успіхи Криму в 1648 році призвели до того, що ціла низка державних діячів ханства серйозно замислилася про потребу створення цілком незалежної кримської держави. Відомо, що сам Тугай-бей з неприхованою іронією висловлювався про Османську імперію, яка переживала не найкращі часи.
Мурза Тугай-бей не був забутий земляками після смерті, він залишив незабутній слід у пам'яті кримськотатарського народу. Про знаменитого полководця складалися пісні та легенди, передавалися приказки. Сучасники та нащадки сприймали Тугай-бея як гази — воїна за віру, що присвятив життя служінню ісламу та своїй батьківщині, Кримському ханству.
