Східне узбережжя Африки протягом століть підтримувало зв'язки з різними культурами і цивілізаціями. У Долині Королев у Верхньому Єгипті можна виявити зроблені в 2000 році до н.е. барельєфи, на яких зображені єгиптяни, які займаються торгівлею з жителями Землі Пант, що включала території нинішніх Еритреї, Сомалі та Йемену і відома високим рівнем розвитку цивілізації. Римляни назвали цю країну Азанією.
Мусульманський період в історії Східного узбережжя Африки почався з першої хіджри мусульман до Ефіопії, коли там правив негус ан-Наджаші. Погани-курайшити йшли слідами послідовників Мухаммада (мир йому). Вони зажадали, щоб ан-Наджаші вислав їх зі своїх володінь, проте той, почувши читання сури «Марьям», розчулився і дозволив мусульманам залишитися.
Коли ан-Наджаші помер, Пророк (мир йому) виголосив над ним у Медині похоронну молитву, що свідчить про прийняття ним Ісламу. Крім того, ймовірно, у правителя Ефіопії була група послідовників, які пізніше попрямували проповідувати нову релігію в Еритрею та північно-західну частину Сомалі.
Далі з хроніки Ламу ми дізнаємося, що омеядський халіф Абдуллах ібн Марван посилав своїх емісарів на Східне узбережжя Африки у 696 році нашої ери. Це свідчить про наявність торговельних зв'язків, а також, можливо, контактів у галузі ісламської освіти.
У хроніці Кілви також наводиться історія про сімох братів-мусульман, які емігрували з Шираза (Персія) і прийшли до влади на Східному узбережжі приблизно у восьмому сторіччі. Однак спірним залишається питання про те, чи дійсно на узбережжі жили «персо-африканці», чи перське походження було для народу, що розмовляв суахілі, лише приводом для того, аби пізніше (в XII столітті) дистанціюватися від деяких арабських впливових кланів, а також вихідців із Індії.
Відповідно ж до повідомлень мусульманського історика аль-Масуді, у X столітті східне узбережжя Африки відвідували торговці з Аравії, країн Перської затоки, Індії і Китаю. Мусульманський географ Аль-Ідрісі пише про те, що в 1154 році існували торговельні відносини між Занзібаром і Маскатом (Оман). Мусульманин-географ з Марокко Ібн Баттута - один із перших всесвітньо відомих мандрівників - побував у Могадішо, Момбасі і Кілві в XIV столітті і виявив там ісламських вчених, більшість з яких слідували шафіїтському мазхабу. Ці улеми також підтримували зв'язок зі своїми колегами в Хіджазі.
З XII по XIV століття спостерігалося бурхливе зростання міських поселень, таких як Момбаса, Ханзібар, Ківалі і Кілва. Розповідають про те, що племена, які розмовляли мовою суахілі, вели майже архаїчний спосіб життя, перебуваючи в гармонії з навколишнім середовищем. Вони використовували для будівництва будинків натуральні матеріали, такі як корали. Ці споруди збереглися до наших днів. Раціон племен складався в основному з фруктів і овочів, що росли в тих краях, а також риби.
У XV столітті на узбережжя прибули португальці-християни. У 1498 році в Африку як представник португальського короля приїхав Васко да Гама. За іронією долі, він не зміг би досягти узбережжя без карт, створених мусульманами, і жоден португальський моряк не зважився би відправитися в плавання навколо мису Доброї Надії, якби не допомога мореплавців з мусульманських країн.
Да Гама писав про Кілву як про прекрасний куточок землі, де ростуть екзотичні фрукти, на вулицях чисто, є проточна вода, а також існує досить високий рівень грамотності, цілком порівнянний з європейським.
Незважаючи на довіру, виявлену місцевим населенням, португальці атакували Момбасу в 1505 році, і люди змушені були покинути місто, рятуючись від гарматних пострілів. На завойованому місці португальці заснували форт Ісус. Пізніше подібні форти вони влаштували вздовж усього узбережжя.
Португальці продовжували захоплювати розташовані уздовж берега Індійського океану і населені переважно мусульманами землі. Вони створили торговий шлях, який з'єднав Східне узбережжя Африки з Китаєм.
Португальці, що мали досвід військових дій і звернення мусульман у християнство після захоплення Андалусії, також відправили своїх місіонерів в усі куточки підкорених ними земель. Є відомості про те, що багато мусульман, принаймні у Східній Африці, повстали і вважали за краще перейти під протекторат Османського халіфату, ніж залишатися колонією португальців-католиків.
Племена, мовою яких була суахілі, за підтримки жителів Омана змогли вигнати португальців зі своїх земель, проте у 1812 році відбулися зіткнення між Момбасою і Ламу, і султан Сайїд Саїд вторгся до їхньої країни та захопив усе узбережжя. До 1840 року воно виявилося повністю завойованим. Столицею нового державного утворення, яке об'єднувало східно-африканське узбережжя та Оман, став Занзібар.
Жорстоке правління португальців у XVI столітті, а також їх спроби об'єднати землі, що перебували під їх владою, і послабити контроль місцевих купців над прибутковою торгівлею золотом і слоновою кісткою, привели економіку узбережжя у занепад. Встановивши податки, які кожне підлегле місто-держава повинно було сплачувати золотом, а також ввівши митну систему і взявши під контроль рух морських суден, португальці, як пише історик Абдуллах Шериф, «вбили курку, яка несла золоті яйця».
Оманці, у свою чергу, спробували відродити колишню славу султана Сайїда Саїда, але їм цього не вдалося досягти. У результаті східно-африканські купці-мусульмани зайнялися в основному сільським господарством і виробництвом приправ - мускату гвоздики.
Іслам у Північній Африці
У 640 році нашої ери Амр ібн аль-'Аас (нехай буде вдоволений ним Аллах) підкорив Єгипет та інші африканські землі, що примикали до узбережжя Середземного моря і які належали раніше Візантійській імперії. Ібн Абі Сарх (нехай буде вдоволений ним Аллах) в 646-652 роках продовжив цей похід по Північній Африці. Він зайняв Західний Туніс, Північний Алжир і більшу частину земель, що лежали в пустелі Сахара і прилеглих до неї районах.
Слідом за ним Укбах Ібн Нафі розповсюдив Іслам на території Марокко, і цей переможний хід, як припускають, досяг узбережжя Атлантичного океану. Укбах також здійснив похід на південь, углиб Сахари, продовжуючи розповсюджувати Іслам. Він дійшов до околиць озера Чад.
Спочатку поширення влади Ісламу в Африці здійснювалося військовим шляхом, проте на своїй останній стадії цей процес протікав уже виключно мирно, завдяки торгівлі та міжконфесійним шлюбам. Засобами розповсюдження мусульманської цивілізації були також освіта і просування арабів у Західну Африку, в основному - з торговими караванами, що переходили пустелю Сахара.
У 1039 році шейх Абдулла ібн Муса заснував рух моравідів або мурабітів, який став популярним серед берберської спільноти Санхаджі. Його принциповими завданнями були спонукання до добра і заборона несхвального, а також боротьба з незаконними формами оподаткування.
Найімовірніше, рух моравідів виник у відповідь на занепад Ісламу в країнах Магріба. Вони також вважали за необхідне будівництво фортець на кордонах ісламських держав, що було цілком зрозуміло: у той час мусульмани постійно боролися з Візантією та іншими імперіями. Будучи у розквіті, держава моравідів об'єднувала Марокко, Західний Алжир та Андалусію.
У 1051 році в Магрібі з'явився новий лідер моравідів - Юсуф ібн Ташфін, під керівництвом якого прихильники руху змогли розповсюдити свій вплив на південь, до Західної Африки, і дійти до річки Нігер. Приблизно в 1062 році Ібн Ташфін заснував нову столицю руху в місті Маракеш, і незабаром після цього повів загони воїнів до Севільї в Андалусії (на півдні Іспанії, який належав у той час мусульманам).
Там він надав допомогу своїм братам по вірі, що боролися з наступаючими арміями християн. Він знову прийшов на допомогу мусульманам Андалусії 1088 року, коли почався наступ християн з північних провінцій.
Досягнувши успіхів в Андалусії, Моравіди в 1146 році поступилися своїми позиціями рухові Мувахідунів (Альмохадс). Лідером останніх був Мухаммад ібн Тумарт, бербер з півдня Марокко, який здійснив хадж, навчався у Мецці і перебував під сильним впливом творів аль-Газалі, що спонукали його боротися за відродження Ісламу в країнах Магрібу (тобто всіх країнах Північної Африки, за винятком Єгипту).
У роки правління Ібн Тумарта мувахідуни завдали поразки моравідам в Андалусії (це було у 1146 році), після чого розпочався новий період розквіту Ісламу. У цей час з'явилося безліч прекрасних мислителів і вчених, таких, як філософ і знавець фікха (мусульманського права) Ібн Рушд.
Однак, як зауважив знаменитий північноафриканський соціолог Ібн Хальдун, якого багато хто вважає батьком соціології, навіть якщо суспільство домоглося успіху і перебуває на підйомі, не слід забувати про те, що такі підйоми змінюються подальшими періодами занепаду, слідом за якими починається нове зростання. Андалусія стала яскравим підтвердженням цієї теорії, і, врешті-решт, у 1492 році виявилася завойованою християнами.
Іслам у Західній Африці
У Західній Африці Іслам з'явився приблизно в XI столітті. Найпершу згадку про нього ми знаходимо у мусульманського географа аз-Зухрі, який у 1137 році писав про те, що в 1076 році населення Гани прийняло Іслам. Король цієї країни не був мусульманином, але тут, імовірно, позначився вплив моравідів.
1050-1250 роки стали свідками розквіту Малійської імперії. У XIV столітті її імператор Манса Муса ввів у дію законодавство малікітського мазхаба, а також здійснив хадж. Розповідають, що разом з ним у нелегкий шлях, що пролягав через пустелю, вирушили від 12 до 72 тисяч людей.
У Єгипті вони зустрілися з правителями-мамлюками, які були вражені їх приходом. Муса і його послідовники несли із собою стільки золота, що могли вплинути на економіку кожної країни, що ставала їх тимчасовим притулком. Малі в той час була центром торгівлі золотом у Західній Африці.
Добре відомий марокканський мандрівник XIV століття Ібн Баттута відвідав Малі в 1352-1353 році, в роки правління брата Манси Муси, Манси Сулеймана. Мандрівник був вражений пануючими в країні справедливістю і миром. Його вразила любов мусульман до будівництва мечетей та здійснення п'ятничних намазів. Однак крім цього він виявив і пережитки деяких доісламських обрядів, які були в моді навіть при дворі короля.
Географ з Андалусії аль-Бакрі в 1068 році займався збором інформації про три великих африканських королівства того часу: Гао, Такруру і Гану. У своєму рукописі він доносить до нас розповідь про прийняття Ісламу королем із Західної Африки після його зустрічі з мусульманським купцем і проповідником.
Цей мусульманин був гостем короля, країна якого рік за роком страждала від сильної засухи. Король попросив мандрівника помолитися Богу про те, щоб він послав дощ його народу, а той погодився за умови, що правитель прийме Іслам і буде звертатися до Всевишнього разом з ним.
Отже, вони молилися всю ніч безперервно, а коли на небі з'явилися перші ознаки зорі, пішов дощ. Побачивши це чудо, король наказав знищити всіх ідолів і вигнати з країни чаклунів. Правитель, його спадкоємці та його придворні прийняли Іслам і стали щиро віруючими мусульманами, в той час як серед народу більшість, як і раніше становили язичники. Однак після будівництва в країні ісламських шкіл і мечетей Іслам став швидко поширюватися і серед простого населення.
Наступною імперією, яка прийняла Іслам, стала Сонгхая. Це відбулося в XV столітті, коли ісламська освіта розвивалася швидкими темпами. Найважливішими центрами імперії були міста Тімбукту і Джинне. 
Архітектор і поет з Андалусії Абу Ішак Ас-Сахілі, що зустрів Мансу Мусу дорогою з хаджу, побудував знамениту П'ятничну мечеть в Тімбукту. Сіді Абдур-Рахман ат-Тімімі, що здійснив подорож з Аравії в Тімбукту, виявив, що місцеві вчені перевершують його в області знання фікха (мусульманського права), і залишився в місті, щоб повчитися у них.
Іслам отримав поширення в Канемі і Борну, найімовірніше, завдяки Укбаху ібн Нафі, який, як раніше вже згадувалося, дійшов до озера Чад і, можливо, навіть одружився там.
Отже, в XIII столітті Іслам став головною релігією в Канемі, а в XV столітті - в Борну. В останньому випадку істотну роль зіграла також династія Сіфава - одна з найдревніших династій в історії людства, що веде свій родовід, за переказами, від легендарного арабського героя Сейфа ібн Зі Язана.
Халіфат Борну досяг найвищого розквіту в роки правління короля Ідріса Алавми (1570-1603), коли всі провідні державні діячі були мусульманами, а столиця Х'уффхуфве була важливим центром ісламської освіти.
Наприкінці XVII століття спостерігався стрімкий розвиток династій ісламських вчених: іноді улемами ставали всі члени розширеної сім'ї. Ці люди вели кочовий спосіб життя, займаючись торгівлею. У XVIII столітті вони осіли в сільській місцевості і заснували власні релігійні спільноти, що вигідно відрізнялися від спільнот великих міст, які до того часу зазнали корупції і розладу.
Прикладом таких кланів є клан Джаханке, члени якого були представниками малікітського мазхаба, а також клан Кунта з Сене-Гамбії. Вважають, що члени останнього стали першими представниками суфійського тарікату Кадірійя в Західній Африці.
Загальна кількість членів кочових кланів становила від 500 до 1000 чоловік, і в будь-якому місці, яке вони вибирали для постійного проживання, вони засновували школи і укладали шлюби. Вони практикували систему мулазама, за якої студенти жили разом зі своїм вчителем, а іноді й виконували деяку роботу для нього.
Подібний досвід допомагав молодим людям набувати не просто «книжкових знань», а знань про те, яким чином положення Корану і Сунни втілюються в життя. Поступово із сіл і селищ клани вчених перебралися в міста і заснували там великі навчальні заклади.
Їхній внесок у розвиток Ісламу неможливо переоцінити. Так, клан вчених Тородбі відіграв велику роль у поширенні ісламських знань, а також у веденні джихаду в XVII і XVIII столітті. Його членів відрізняла особлива манера одягатися.
Можливо, найбільш відомим представником з них був шейх Усман ібн Фоді, який підняв повстання проти правителів Хаусаланда (Північна Нігерія), які відійшли від Ісламу, що тривало з 1804 по 1808 рік. Це було справжнім джихадом, заснованим на моральних вимогах.
Однак Ібн Фоді більш відомий також як автор численних трактатів, а також віршів, написаних як арабською, так і африканськими мовами. Після повстання він заснував Халіфат Сокото, яким пізніше правили його син Мухаммад Белло і його нащадки. Їх правління тривало до приходу військ Великобританії в 1903 році.
Захра Авала - бакалавр арабської мови та магістр ісламських досліджень. Працює в лондонській Школі досліджень Сходу і Африки
За матеріалами IslamOnline (Переклад IslamRF.ru)
Посилання на тему:
