Історія взаємин України та Єгипту налічує кілька століть. Уже в IX–XI ст. купці з Арабського халіфату приїздили до Києва торгувати — про це свідчать численні знахідки куфічних дирхемів, що в ранньому середньовіччі виконували роль міжнародної валюти. Арабські джерела того періоду належать до найважливіших і дозволяють краще зрозуміти історію та культуру Руси.
Через різні обставини зв’язки України та Єгипту як складової частини мусульманського світу часом переривалися на століття, але потім, завдяки мандрівникам, літераторам і дипломатам, знову поновлювалися.
У ХІХ ст. одним з найвідоміших мандрівників був Єгор Ковалевський, що народився під Харковом і походив зі старовинного шляхетсько-козацького роду. Він був не тільки мандрівник, а й геолог, географ, археолог, а ще талановитий письменник. 1847 року на запрошення володаря Єгипту Мухаммеда Алі Ковалевський відвідав цю країну з метою пошуку родовищ золота та коштовного каміння. Згодом йому доручили знайти джерела ріки Ніл і позначити їх на карті. Під час складної та тривалої подорожі Ковалевському та його команді вдалося виконати поставлене завдання. Джерела Нілу виявили на території сучасного Судану. До того ж українському мандрівникові вдалося знайти давні розробки золотих родовищ. На його думку, це були легендарні копальні царя Соломона. За свої відкриття Єгор Ковалевський отримав єгипетську нагороду — орден Нішан ель-Ефтігер.
Видатна українська поетеса Леся Українка тричі бувала в Єгипті. Вона слабувала на туберкульоз кісток, а сухий пустельний клімат Єгипту найкраще сприяв лікуванню. Тут, на землі стародавньої цивілізації, поетеса натхненно працювала. Під час першої подорожі лише за три дні вона написала маленький шедевр, драму «Бояриня», показавши у творі долю молодої українки, що мусить страждати під московським гнітом. Леся Українка цікавилася культурою та релігією єгипетського народу. У київському музеї поетеси збереглася чадра, привезена з Єгипту. Розповідають, що Леся мала цілу колекцію жіночого мусульманського одягу, зібрану на землі фараонів. На честь Лесі Українки у 2002 році на будівлі знаменитої Олександрійської бібліотеки встановлено меморіальну дошку.
Видатний український сходознавець Агатангел Кримський у 1896–1898 роках перебував у науковому відрядженні на Близькому Сході. І хоч йому не вдалося відвідати Єгипет, цій країні він присвятив серію своїх робіт. У 1920-х роках науковець написав статтю «Старий схоластичний мусульманський університет при мечеті Азгар (Аль-Азгар) у Каїрі», де розглянув питання шкільної освіти в Єгипті, зробивши докладний огляд ісламських навчальних закладів у період від раннього середньовіччя й аж до XX ст.
По Першій світовій війні Єгипет, формально незалежна держава, перебував під повним економічним, політичним і військовим контролем Великої Британії. Рівень життя населення був надзвичайно низький, а в країні жило чимало європейців — для останніх у великих містах (Олександрія, Каїр) збудували цілі квартали комфортабельного житла з усіма вигодами.
1920 року, коли Крим ще утримувала армія генерала Врангеля, десятки тисяч українських біженців на кораблях Англії та Франції мусили покинути батьківщину, рятуючись від білого та червоного терору. Частина з них опинилась у Туреччині, де їх розмістили у спеціальних таборах. Водночас близько 3000 людей евакуювали до Єгипту. Про життя біженців у далекій мусульманській країні у своїх спогадах, виданих 1946-го в Німеччині, розповів підпоручник армії Української Народної Республіки Гриць Божок.
Навесні 1920-го судно з біженцями, здебільшого хворими та пораненими, вийшло з кримського порту Євпаторія. Так розпочалася тривала подорож українців у незнайомий світ Сходу. Спершу їх привезли до Стамбула. Вигляд прекрасного мусульманського міста справив на них незабутнє враження. Божок писав:
«З великою радістю привітали ми Царгород (так від часів Візантійської імперії українці називали Стамбул. — Авт.), що стріляв угору своїми мінаретами, з яких муедзини голосять щоденно на всі сторони світу славу Аллага й його пророка Мухаммада. Царгород — місто, що лучить Європу з Азією. <…> Дивлячись на побережжя Малої Азії з кедровими гаями й пам’ятками старовини, я відчув той чар країни, що полонив багатьох чужинців, які побудували собі в тіні гаїв, недалеко від моря, прекрасні вілли».
Але насолодитися принадами Туреччини Божкові та його супутникам не довелося. Корабель узяв курс на Середземне море, а останнім пунктом подорожі була Олександрія — найбільший єгипетський порт, заснований у IV ст. до н. е. самим Олександром Македонським.
«Нарешті вдалині замайоріла Олександрія, — згадував Божок, — усі, хто тільки міг, вийшли на палубу й голосно та радісно привітали країну старовинних фараонів, бо досі ніхто не знав, куди нас везуть. <…> На пристані була чимала розвага з чорномазими дітлахами, що човнами привозили до корабля всякі овочі: ми на шнурку спускали прив’язану монетку, а назад витягали причеплені ними банани, помаранчі, цитрини, гранати…».
Олександрія справила на прибулих гарне перше враження, але в око впало жахливе вбозтво її арабських кварталів.
«Європейська частина міста чиста й приємна; тут можна зустріти представників народів усього світу, бо Олександрія — важливий торговельний центр. Зате та частина, де мешкають араби, жахливо брудна й неприємна — просто великий смітник: вузенькі вулички, обліплені з обох боків помешканнями-гніздами, де живуть туземці з родинами», — зазначав автор спогадів.
З Олександрії біженців, переважно військовиків, вирядили до Каїра, а згодом — до колишнього табору для військовополонених турецької армії. Табір був огороджений колючим дротом, його охороняли озброєні солдати-індуси. Спершу українці подумали, що будуть перебувати в таборі як військовополонені, але англійська влада, що опікувалася біженцями, заспокоїла їх, забезпечивши нормальним харчуванням і гарним доглядом.
Українська громада дуже швидко створила свої організації, що займалися освітніми та культурними питаннями. За якийсь час біженців перевели до табору Тель аль-Кебір, розташованого неподалік міста Порт-Саїд. На новому місці між мешканцями табору почалися сутички: українці категорично не підтримували чорносотенних настроїв, що панували поміж білогвардійців, вихідців з Росії. Прихильники Врангеля сподівалися сформувати з біженців військові підрозділи, щоб перекинути до Криму, але українці не бажали воювати за «единую и неделимую Россию».
Зрештою українці змогли організувати опір білогвардійцям, створивши власну національно-культурну автономію та навіть налагодивши видання часопису, що став надзвичайно популярним у маленькій громаді далеко від батьківщини. Табори біженців проіснували на єгипетській землі кілька років. По їхній ліквідації більша частина української громади виїхала до Європи, але кілька десятків українців, що знайшли роботу в англійських установах у Єгипті, лишилися на африканській землі. Ця невеличка громада проіснувала до початку Другої світової війни.
