Україна та Туреччина домовилися про створення двосторонньої комісії істориків та науковців для спільної роботи в османських архівах Завдяки цьому проєкту Київ розраховує заповнити багато лакун у своїй історії.
Про це йдеться у матеріалі публіциста, економічного та політичного оглядача, релігійного аналітика Тетяни Деркач на сайті TRT.
Щоб ця подія стала можливою, величезні зусилля доклав Надзвичайний і повноважний посол України в Туреччині Андрій Сибіга. Завдяки йому Україна та Туреччина почали активно «дружити архівами», регулярно обмінюючись унікальними документами. У лютому 2020 року голова Державної архівної служби України Анатолій Хромов і голова Дирекції державних архівів при Президенті Туреччини Угур Унал підписали Протокол про співпрацю. Документ налагоджує та розвиває взаємовигідний діалог між архівними установами України й Туреччини.
У грудні 2020 року Андрій Сибіга повідомив, що в архіві знайшли листи Роксолани своєму чоловікові, султанові Сулейману I.
24 червня 2021 року у Харківському політехнічному інституті відбулися урочисті заходи, присвячені 600-річній історії взаємин між Османською імперією та Україною. Турецькі історики передали українським колегам зацифрований архів Османської Імперії з матеріалами про співпрацю України й Туреччини за останні 600 років. Архів, підготовлений Стамбульським університетом, налічував понад 60 тис. документів. Професор Стамбульського університету Мехмет Хакан Саглам зізнався, що документів, пов’язаних з Україною може бути до 300 тисяч — з урахуванням того, наскільки скрупульозно османи вели діловодство.
У листопаді 2020 року МЗС України особливо потішило істориків: в Османському архіві знайдено оригінали україномовних текстів Берестейського (Брест-Литовського) мирного договору 1918 року та ратифікаційної грамоти гетьмана Павла Скоропадського, що не збереглися в Україні. Також існують документи, що їх можна трактувати як визнання Османською імперією суб’єктності козацької держави. Зокрема, договори гетьмана Дорошенка з султаном.
Російська історіографія неохоче згадує, що часто приязне ставлення османських султанів до України було пов’язано якраз зі спільною генеалогією. Усі чули про Роксолану, дружину Сулеймана I Пишного. Але історики зазначають, що було принаймні чотири султанші українського походження. Наприклад, Хатідже Турхан — українка Надія, дружина султана Ібрагіма І, батька Мехмеда IV Авджі. Саме з останнім гетьман Дорошенко і підписував у 1668–1670 роках договори, що захищали Україну від її поділу між Варшавою та Росією після Андрусівського перемир’я 1667 року.
За словами Андрія Сибіги, період козацтва був «періодом співіснування» з Османською імперією, і в турецьких архівах міститься безліч документів, пов'язаних з українським козацтвом.
Інтерес українських істориків підігрівається й тим, що Російська імперія періодично знищувала чи засекречувала українські архівні документи, щоб знищити самоідентифікацію українців, яких називали малоросами. Спершу слово «Малоросія», що походить від грецького «Мікра Росія», означало «Русь первісна», то згодом у російській інтерпретації воно почало означати єрархічне применшення стосовно Великоросії. Історія середньовіччя має досить білих плям, і османські архіви допомагають ці плями поступово усувати.
Тюрколог і викладач кафедри україністики Стамбульського університету Олесь Кульчинський підтверджує, що назва Ukrayna зустрічається у турецьких матеріалах із другої половини XVII століття. Вже тоді османи розрізняли козак, рус і москов (московлу). У літописі «Таріх-і Каманіче», написаному учасником османського походу на Річ Посполиту, що скінчився Бучацькою угодою 1672 року, згадано, що під час переговорів із поляками османи, бувши покровителями українців і козаків, називали їх народом, якому 400 років.
Згаданий у договорі термін Ukrayna memleketinin вважають за офіційне визначення національної Української Держави. Проте історики досі з'ясовують значення терміну memleket, і є надія, що завдяки спільній роботі турецьких та українських архівістів буде знайдено найточнішу його інтерпретацію, отже, буде уточнено й державний статус Української Держави на кінець XVII століття.
Фактично турецькі султани контактували з гетьманами як із самостійними правосуб'єктними політичними діячами, ігноруючи московські геополітичні амбіції навіть після входження території Війська Запорозького під протекторат Московського царства після Переяславської ради 1654 року. Це дуже важливо для України, що їй після розпаду СРСР регулярно закидають відсутність будь-якої державної традиції.
Тож певною мірою можна сказати, що Туреччина здавна підтримувала територіальну цілісність і суверенітет України, з огляду на тогочасні історичні обставини. Власне, й військова співпраця — теж свідчення спадкоємности політичних відносин двох країн. Сюди ж можна додати і кримське питання, що завжди гостро стояло в російсько-турецькому військовому протистоянні. Тому невизнання Туреччиною російської юрисдикції після анексії півострова 2014 року означає моральну історичну поразку Росії.
Архівні дослідження набули такого масштабу, що в жовтні 2021 року під егідою МЗС України й Туреччини анонсовано створення двосторонньої комісії істориків і науковців, що мають спільно вивчати архівні документи та спростовувати історичні стереотипи чи спотворення.
Фактично розпочата дослідна кампанія означає, що відтепер спільна 600-річна непроста історія розглядатиметься як двостороння турецько-українська, а не турецько-російська, де Україні відводили роль безмовної масовки на всіх театрах війни.
У Росії вже заявили, що участь України в таких проєктах спрямована проти Росії та має на меті не відновлення історичної справедливости, а зіштовхування лобами Туреччини й Росії. Тут нема нічого дивного: будь-які спроби народів пострадянського простору створити свій історико-етичний кодекс без огляду на інтереси колишнього центру, шельмують як «псевдоісторичний націоналістичний егоїзм». Консервацію так званої історичної правди, що зв'язує на підсвідомому рівні невидимими нитками весь пострадянський простір, вважають чи не найефективнішим методом збереження «єдности братніх народів».
