«Я вчора трохи з холоду не вмерла, не було чим хату натопити!»

«Я вчора трохи з холоду не вмерла, не було чим хату натопити!»
Спеціальний репортаж про те, як зігрівають оселі в Новоолексіївці Херсонської области.
«Я вчора трохи з холоду не вмерла, не було чим хату натопити!»
Спеціальний репортаж про те, як зігрівають оселі в Новоолексіївці Херсонської области.
«Я вчора трохи з холоду не вмерла, не було чим хату натопити!»
Спеціальний репортаж про те, як зігрівають оселі в Новоолексіївці Херсонської области.
«Я вчора трохи з холоду не вмерла, не було чим хату натопити!»
Спеціальний репортаж про те, як зігрівають оселі в Новоолексіївці Херсонської области.
«Я вчора трохи з холоду не вмерла, не було чим хату натопити!»
Спеціальний репортаж про те, як зігрівають оселі в Новоолексіївці Херсонської области.
«Я вчора трохи з холоду не вмерла, не було чим хату натопити!»
Спеціальний репортаж про те, як зігрівають оселі в Новоолексіївці Херсонської области.
«Я вчора трохи з холоду не вмерла, не було чим хату натопити!»
«Я вчора трохи з холоду не вмерла, не було чим хату натопити!»
«Я вчора трохи з холоду не вмерла, не було чим хату натопити!»
«Я вчора трохи з холоду не вмерла, не було чим хату натопити!»
«Я вчора трохи з холоду не вмерла, не було чим хату натопити!»
«Я вчора трохи з холоду не вмерла, не було чим хату натопити!»
30.12.2020
Оцініть статтю: 
(66 оцінки)
Дилявер Саидахметов
Зображення користувача Дилявер Саидахметов.

Що далі від столиці, то гірше дороги й вулиці в містечках і селах, то простіше будинки й менше комфорту. Цей закон периферії, особливо сільської, нікого не дивує. Але коли, вирвавшись зі столичної метушні, на власні очі бачиш умови, в яких там живуть люди, лишитися байдужим неможливо.

Бабуся Саїде ​​човгає до своєї хвіртки. Коло воріт стоїть невелика вантажівка «Мерседес» з відкритим бортом і тентована «Газель». Кілька чоловіків у робочому одязі квапливо заносять білі мішки на подвір’я.

— П’ять, шість, — голосно лічить котрийсь. — Ескене, ще два мішки! — коротко кидає він хлопцеві, що стоїть у кузові та, спритно витягаючи мішки, передає їх униз.

Чоловіки небагатослівні та працюють досить швидко. Видно, що їхні дії злагоджені. З «Газелі» вивантажують розпиляний кругляк. Дрова перекладають на садову одноколісну тачку й везуть у двір до мішків.

Саїде-ханум не одразу розуміє, що відбувається. Утім чоловіків цих вона знає — її односельці. А той, вищий — імам місцевої мечеті.

— Селям алейкум, хартана! (Мир вам, бабуся!) Насылсынъыз? (Як ви?) — звертається кримськотатарською мовою до літньої жінки один із чоловіків. Перейшовши на російську, додає: — Ось вугілля вам привезли.

Селище Новоолексіївка — на самому півдні Херсонської області. Звідси до адміністративного кордону з окупованим Кримом близько тридцяти кілометрів. Вузлова залізнична станція селища після 2014 року набула особливого значення: далекі поїзди, що колись їхали до Сімферополя, тепер прибувають сюди. Мало не половина з 11 тисяч місцевих жителів — кримські татари. Живуть вони тут давно, від середини минулого століття. У 1960-х кримськотатарські родини намагалися повернутися до Криму з місць депортації. Частина тих, кому це не вдалося, осіли тут, у південноукраїнському степу.

Saide trepetno otkrivaet KoranБабуся Саїде, здивована увагою та несподіваною допомогою, запрошує нас з фотографом та інших чоловіків до хати. Надворі холодно, та й правила кримськотатарської гостинности… Стара жінка трепетно ​​знімає зі стіни головну реліквію — Коран. Тричі цілує, прикладає до чола та йде до дивана.

— Це мені від батька лишилося. У депортацію з ним їхали, заміж із цим Кораном ішла. Бережу його досі.

Саїде-ханум бережно гортає Священну Книгу та починає читати першу суру, «Аль-Фатіха».

Господиня пропонує несподіваним гостям каву, але розвантаження у дворі вже скінчилося, отже пора рушати далі. Зимові дні короткі, й до настання сутінків треба розвезти якнайбільше вугілля. Ми чемно відмовляємося та збираємося, щоб вийти. Бабуся складає долоні й ледь чутно промовляє молитви — кримськотатарською та арабською:

— Хай Аллаг тішиться вами, діти! Дуже дякую за вашу допомогу, нехай Всевишній береже ваше здоров’я, ваші сім’ї та дітей! Нехай дасть вам довгі роки життя!

Поки ми виходимо, Саїде-ханум безперестанно дякує за допомогу та промовляє молитви.

Новоолексіївка, як і багато інших селищ і сіл Херсонщини, досі не газифікована. Місцеві жителі мусять опалювати свої будинки вугіллям і дровами. Для багатьох, особливо малозабезпечених сімей, літніх сімейних пар і самотніх старих, це дуже складно. Колоти дрова, носити важкі відра й мішки з вугіллям, топити піч — це все не так просто. Але все це треба спершу купити, а за тонну вугілля та дрова доводиться інколи віддавати цілу місячну пенсію.

— Хлопці, давайте швидше, — підганяє нас Усеїн Тохлу, імам новоолексіївської мечеті.

Він поспішає сам і квапить усіх. Ми сідаємо в його автомобіль і мчимо слідом за «Мерседесом» і «Газеллю», що недавно поїхали. Усеїн має гучний голос, як і личить імаму, твердий погляд і широку ходу. Однією рукою він притримує кермо авта, а з другої практично ні на секунду не випускає мобільного телефона. Дзвонить сам, приймає дзвінки, віддає якісь розпорядження; у невеликих перервах ми обмінюємося короткими фразами чи жартами.

— Ось тут живе бабуся, одна з дочкою. Їм уже завезли, — імам показує рукою на невисоку хату з похиленим парканом. — А ось там, за рогом — мати-одиначка з двома дітьми. Складно їй. Ще доглядає стару маму. Зараз туди заїдемо.

Arsen i IsmailУсеїн добре знає своїх односельців — хто, де живе, в яких умовах. Ми зупиняємося біля невеликого будинку з білої цегли і заходимо на подвір’я. Двоє малюків туляться до ніг матері, побачивши незнайомців.

— Як тебе звати? — намагаюся заговорити з одним.

— Арсен, — відповідає трохи гаркаво дитина.

— А братика?

— Ісмаїл.

— Скільки тобі років, Арсене?

— Отак, — показує хлопчик, упевнено виставляючи долоню з розчепіреними пальцями.

Їхня мама тим часом заповнює потрібні документи — анкету, що підтверджує отримання допомоги, та розписується в бланку. Добродійники з німецького фонду Muslimehelfen допомогли придбати 80 тонн вугілля для роздачі його нужденним сім’ям Херсонської области. Але про те, що допомога справді дійшла до адресата, слід звітувати, тож кожному, хто отримує вугілля та дрова, доводиться заповнювати анкети, підписувати бланки й фотографуватися на фоні мішків і фірмового банера. Winter Relief («Зимова допомога») — так називається акція, в рамках якої німецькі мусульмани надають підтримку одновірцям з України.

— Ми вже четверту зиму роздаємо місцевим жителям вугілля, завдяки співпраці з Muslimehelfen, — каже Хамза Іса. — Тут, у Новоолексіївці та сусідніх селах, чимало нужденних. Це для них відчутна підмога.

Хамза — представник ГС «Всеукраїнська асоціація «Альраід». Ця громадська організація разом з Духовним управлінням мусульман України «Умма» — головні партнери німецького фонду в Україні. Плідна співпраця триває понад п’ять років, і за цей час знайшла практичне вираження в багатьох добродійних акціях.

— Торік роздали понад тридцять тонн, охопили 55 сімей, — каже далі Хамза. — Але насправді тих, кому справді потрібна ця допомога, в рази більше. Самі бачите, в яких умовах тут люди живуть.

Новоолексіївка, попри нещодавно набутий статус головного транспортного хабу на шляху до Криму, справді мало відрізняється від типових сільських населених пунктів. Багато вулиць — без асфальту й вуличного освітлення. Якоїсь перспективи в плані працевлаштування також нема. Багато молоді їде звідси, а старші люди лишаються самі, доживаючи свого віку в куплених багато років тому старих хатах.

— Цей рік, дасть Бог, роздамо 80 тонн вугілля та 120 кубометрів дров, — каже Хамза. — І не тільки в Новоолексіївці. Майже всі сусідні села також не газифіковані, й там чимало незаможних кримськотатарських сімей.

— Все, рушаймо! — імам Усеїн перериває нашу розмову. — Едем-ага, хто там за списком?

Едем-ага, невисокий літній чоловік — активіст місцевої громади. Він тримає в руках пошарпаний зошит зі списком тих, кому в першу чергу треба привезти вугілля. Цим ранком вони разом з Усеїном, сидячи в мечеті, звіряли список, щоб упевнитися, що нікого не забули.

— Тут на сусідній вулиці живе бабуся, теж сама, — відповідає Едем-ага. — Тільки машина поїхала по вугілля, мусимо трохи почекати.

— Добре, — киває Усеїн. — Вони зараз швидко повернуться, там хлопці ще на базі дрова вантажать.

Їхні головні помічники — з десяток молодих хлопців і чоловіків старшого віку. Більшість регулярно відвідують мечеть і самі зголосилися підсобити. Вони вантажать вугілля та дрова на машини, розвантажують і заносять на подвір’я. Їхній одяг і руки вже чорні від вугільного пилу, морозний грудневий вітер часом проймає до кісток. Але їм не до того, треба встигнути якомога більше.

— А я вас пригадую, — каже нам ще одна старенька, коли за п’ятнадцять хвилин заходимо на чергове подвір’я. — Ви й торік приїжджали. Сказали, що ця вся допомога з Німеччини. Ось цього хлопця особливо пам’ятаю, — показує вона на нашого фотографа.

— Авжеж, приїжджали. Щороку приїжджаємо, а ви тільки фотографа запам’ятали, — віджартовуємося ми.

Бабуся сухо сміється разом з нами. Для багатьох цих старих людей така можливість просто побалакати зі сторонніми людьми, розповісти про себе, просто посміятися часом означає не менше, ніж добродійна допомога. Деякі не стримують сліз. «Так багато поваги до нас», — кажуть вони. Їм цікаво все: хто ми, звідки, навіщо приїхали, де живуть батьки. Багато хто запрошує до хати…

У наступному дворі Фатьме-ханум запрошує зайти та при нас засипає щойно привезене вугілля в розпалену піч.

— Як ви вчасно приїхали, діти, — каже вона. — Я вчора трохи з холоду не вмерла, не було чим хату натопити! Сьогодні оце з ранку мені принесли трохи вугілля, але що там його — на пару днів. А тепер хоч не боятимусь — цього надовго стане.

Фотографий с поднятыми вверх большими пальцами удалось сделать немалоВона життєрадісно усміхається, а ми просимо підняти великий палець угору — для фото. На щастя, таких кадрів із радісними, усміхненими обличчями та вдячно піднятими вгору великими пальцями за ці дні нам вдасться зробити чимало.

— Діти, візьміть, будь ласка, ці пиріжки, — Фатьме-ханум показує на таріль, що стоїть на столі.

— Ні-ні, дякуємо! Нам треба далі їхати, — відмовляємося ми.

— Будь ласка, візьміть! Ви ж хлопці, запах їжі почули, — не вгамовується бабуся. — Та й стомилися вже напевно за цілий день. Беріть, ну!

І таке майже в кожній хаті. Люди, не вважаючи на бідність, простоту своїх осель, відсутність умов, запрошують до хати, намагаються пригостити чаєм, кавою, якоюсь їжею — і дякують, знов і знов.

За вікном уже геть темно, коли хлопці заносять мішки на останнє сьогодні подвір’я. Господиня наполегливо кличе нас у гості:

— Нікуди ви не поїдете! Я вже поставила турку на плиту, кава вариться. То заходьте! — заявляє вона голосом, що не терпить сперечань.

Поспішати й правда вже нема куди. Роботу скінчено, тож ми приймаємо запрошення. За десять хвилин усі п'ють гарячу каву, сидячи за простим столом і неквапливо балакаючи. Я вдивляюся в лиця імама Усеїна, активіста Едем-ага, Хамзи та інших. Уперше за день я бачу в них якусь розслабленість і навіть спокій. І трохи пізніше розумію — їм тепло. Тепло через те, що вони змогли за сьогодні зігріти оселі чотирьох десятків сімей. І зігріють ще дві сотні будинків найближчими днями.

Ділявер Саідахметов, спеціально для «Іслам в Україні»

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.