У полеміці навколо хіджабу, що знову розгорнулася у Франції слідом за пропозицією президента підсилити заборону на її носіння, є багато елементів культурного імперіалізму, мало здорового глузду, і геть-чисто відсутня чесність постановки питання.
Рішення президента про заборону носіння у Франції паранджі і хіджабу, що стосується виключно меншості населення, являє собою останній епізод у цілій низці рішень, прийнятих у Європі та принижуючих культурні цінності мусульманського населення. Це і заборона на будівництво мінаретів у Швейцарії, і дискусія про французьку самобутність, ініціатором якої виступив сам Саркозі. Прихильники цього заходу як аргумент наводять захист прав жінок.
Ми думаємо (точніше, нас переконують), що ця дискусія зародилася сьогодні, але вже в кінці XIX століття британський керуючий в Єгипті лорд Кромер (Cromer) уявив себе визволителем єгипетських жінок, заявивши про відсталість ісламського суспільства та ісламу як релігії, і їх меншовартості по відношенню до європейської культури.
Щоб довести цю неповноцінність, він послався на використання хіджабу і становище жінок в Єгипті. Він не бачив особливого протиріччя в тому, що як колоніальний керуючий заявляв про себе як про захисника прав жінок, а в Лондоні розвивав бурхливу діяльність на посаді голови Спілки чоловіків проти надання жінкам права на участь у виборах.
Століття по тому видатна захисниця прав жінок єгиптянка Лейла Ахмед (Leila Ahmed) виступила з різкою відповіддю на нападки Заходу на хіджаб, що стверджували, що він символізує нібито культурну відсталість та обмеження прав мусульманок в арабському світі. Це перекручене уявлення про хіджаб породило негативне і зверхнє ставлення до цієї частини одягу. Носіння хіджабу не викликає проблем ні в тих країнах, куди мусульманки емігрують, ні там, де вони народилися. Його витягають на світ Божий лише для того, щоб підтримати ксенофобські висловлювання правлячої верхівки та її законодавчі зусилля зі створення напруженості там, де її не було. Адже очевидно, що носіння хіджабу вельми багатозначне, але про це чомусь не було сказано ані слова, так само як і про інші прояви культури і соціальної динаміки мусульманського суспільства.
Випадок Туреччини в цьому сенсі дуже показовий. Кілька днів тому Майте Сиріса (Mayte Ciriza), директор Фонду Іберкаха (Fundación IberCaja) в Логроньо (Logroño) [і за сумісництвом дружина радника апарату уряду автономної області Ріоха] стверджувала у статті «Під паранджею», що «в Туреччині носіння хіджабу в вищих навчальних закладах було заборонено, але коли заборону було знято, дівчат, які хіджабу раніше не носили, примушували до його носіння». Проблема полягає не в необізнаності автора статті. Справа в тому, що подібні статті виникають саме на ґрунті брехні.
Дійсно, в лютому 2008 року турецький парламент зняв заборону носіння хіджабу у вищих навчальних закладах (це була ініціатива, підтримана багатьма представниками ліберальної інтелігенції, більшістю населення та міжнародними правозахисними організаціями), але після чотирьох місяців Конституційний суд цієї країни скасував дану постанову. Саме під час слухань з приводу того закону, що не набув чинності, голова Парламентської асамблеї Ради Європи голландець Рене ван дер Лінден (René van der Linden), який дотримується консервативних католицьких поглядів, попередив, що Туреччині може бути запропоновано звільнити своє місце в Раді Європи, якщо вона буде зобов'язувати своїх громадянок носити ісламську хустку. Він також закликав турецьких жінок, які були змушені носити цей головний убір, подати позовну заяву до Європейського суду з прав людини.
Хтось повинен був пояснити йому, що дозволити не означає зобов'язати (чи він теж цього не розуміє?). За дивним збігом обставин ван дер Лінден, який вважає себе переконаним католиком, але при цьому стверджує, що «Церква не повинна втручатися в політику», кілька місяців тому заборонив обговорення в очолюваному ним органі доповіді про небезпеку викладання креаціонізму, оскільки сам виступав на захист цього вірування . Так само як і папи Іван Павло II та Бенедикт XVI, ван дер Лінден вважав, що теорія еволюції «не більше, ніж гіпотеза». У його країні - Данії - ліберально-консервативний уряд також вивчає питання про доцільність розробки закону, що забороняє носіння головних уборів, які повністю закривають обличчя, у школах, судових установах і в громадському транспорті. Забороняти, забороняти і знову забороняти, схоже, є девізом ультрарадикальних католицьких кіл.
Однак, повертаючись до пропозиції французького президента про розширення заборони носіння хіджабу (заборона ісламської хустки в державних школах вже була накладена в 2004 році), слід було б нагадати, що ця ініціатива не блищить новизною. Французи вже намагалися застосувати таку практику щодо Алжиру в 50-х роках минулого століття, а в результаті отримали те, що ісламська хустка перетворилася на символ антиколоніальної боротьби, як зазначав великий мислитель антиімперіалістичного напрямку Франц Фанон (Franz Fanon). Тоді жіночий національний одяг став позначати ідейну згуртованість і єдність у боротьбі з французьким імперіалізмом.
А жінок хто-небудь запитав?
Чудово мислячі білі чоловіки, які страждають від синдрому лорда Кромера, вирішили проголосити себе захисниками демократії, свободи і прав жінок (останніх, щоправда, не запитали). З цією метою вони наповнили помилковим змістом дискусії на теми «Іслам - Демократія», «Носіння хіджабу - свобода жінки».
З точки зору жінок-мусульманок арабського світу носіння хіджабу може означати найрізноманітніші прояви: готовність чинити опір, ознаку ідейної єдності, стратегію активної боротьби, а також означати покірність або символізувати політичний іслам. Ось що сказала в зв'язку з цим іранська феміністка Валентина Могхадам: «Добровільне носіння хіджабу не обов'язково є ознакою членства або підтримки будь-якого політичного ісламського руху. Швидше якимось парадоксальним чином воно означає неприйняття батьківської або патріархальної влади серед бунтівних духом молодих жінок. Це може бути особливим випадком дівчат з нетрадиційних сімей (наприклад, палестинських, алжирських або туніських). Одягнувши хіджаб, вони розраховують на велику особисту незалежність і на більш серйозний зовнішній вигляд, особливо у змішаних коледжах.
Тисячі мусульманок носять хіджаб і при цьому навчаються, працюють і є членами лівих організацій. Такий випадок Ільхами Муссаід (Ilham Moussaïd), 22-річної студентки, яка виставила свою кандидатуру від лівих сил, очолюваних Олівьером Бесансенотом (Olivier Besancenot), на регіональних виборах у Провансе-Альпах-Лазурному Березі, які мають відбутися в березні цього року. «Можна бути світською жінкою, феміністкою і при цьому носити хіджаб», впевнено заявляє вона.
Але Ніколя Саркозі пропонує не зупинятися на досягнутому і заборонити носіння хіджабу у всіх громадських місцях, включаючи вулиці. Що дивує, то це просто-таки судомна активність та цілеспрямована пропаганда. Існує небезпека для суспільства? Зіткнення на національному ґрунті? Як стверджує міністр внутрішніх справ Франції Бріс Ортефо (Brice Hortefeux), з понад п'яти мільйонів мусульман, що проживають в цій країні тільки 1 900 жінок носять головний убір, повністю закриваючи обличчя. Можливо, досить думати і вирішувати за них?
Антоніо КУЕСТА (Antonio CUESTA)
За матеріалами inosmi.ru
Посилання на тему:
Новини
«Human Rights Watch» розкритикувала французьку заборону на нікаб
Профільний комітет рекомендував французьким депутатам заборонити паранджу
В парламент Франції внесений законопроект про заборону нікабу
Статті
