Портал «Релігія в Україні» подає до уваги читачів надзвичайно цікаве інтерв’ю з муфтієм Духовного управління мусульман України «Умма» Саідом Ісмагіловим, магістром релігієзнавства, експертом із шаріатських питань. Пропонуємо «з перших вуст» дізнатися про те, що таке духовність у сучасному ісламі, як вона реалізується, які духовні щаблі проходить мусульманин, долучаючись до віри, чи існує в ісламі ідеал жіночої духовності, у чому різниця між «діаспорними» й «державними» мусульманами, як і з яким успіхом формується мусульманська умма Україні… Із вищою духовною особою мусульман розмовляє Ганна Кулагіна, кандидат філософських наук, старший науковий працівник Відділу релігієзнавства Інституту філософії НАНУ.
— Тема нашої розмови зумовлена актуальністю питання духовності на сучасному етапі розвитку України. Говорячи про релігійну духовність, ми завжди враховуємо те, що вона конфесійно виражена, тож хотілося би знати, з чим пов’язані поняття «дух», «духовність» у сучасному ісламі? Як ці поняття представлені в мусульманській традиції?
— Взагалі слово «духовність» походить від слова «дух», як ви правильно сказали. І по-арабськи «дух» — рух. Слово рух подибуємо в Корані кілька разів. І є навіть такий термін — рух уль-кудус, тобто Святий Дух. Святим Духом у Корані названо верховного ангела Джибрила, або архангела Гавриїла. Так само слово рух уживають і щодо людини. У правдивому хадисі, переказаному в збірках імамамів Аль-Бухарі й Мусліма, пророк Мухаммад, мир йому і благословення, розповідає про етапи творення людини, і в темі бесіди цікавий наступний рядок: «І потім до зародка, що формується в лоні матері, буде вислано Ангела, що вдихне в нього Дух». Тобто, відповідно до мусульманської традиції, на певному етапі розвитку зародка Всевишній Аллаг посилає Ангела, що приносить Дух, і від цього моменту вважають, що людина вже жива. Із цим пов’язана заборона на аборти в ісламі. Зародок, що розвивається, вже живий, бо він уже має цю частку — Дух, через що, власне, він оживає і визнаваний людиною. Слово «духовність» — похідне від слова рух. Слово «духовність» в ісламській традиції — основне. Равханія — це духовність, корінь рух — дух.
Цікаво, що в мусульманській традиції слово духовність пов’язане тільки з ісламом. Немає світської, або секулярної, духовності. Я спеціально, коли готувався сьогодні до бесіді з вами, розмовляв із шейхами, для них арабська мова — рідна, і я їм довго намагався пояснити поняття духовність поза ісламським феноменом. Усі казали, що духовність — це равханія. Я кажу, а якщо людина, наприклад, атеїст? Можна про неї сказати, що вона духовна? Це відразу ставило шейхів, носіїв мови, знавців ісламу в глухий кут. Вони кажуть, що ні. Бо секуляризація, незважаючи на те, що вона зачепила мусульманський світ, не так сильно пустила коріння в ньому, щоби переосмислити термінологічний апарат. Термінологічний апарат в арабській мові не переосмислено. І я запитав: «Добре, а якщо араб — християнин?» Вони кажуть: «Тоді це буде інше слово, відповідне до християнської традиції, але це не буде духовність секулярна». Тобто буде духовність християнська, буде духовність мусульманська… Якщо, наприклад, людина — послідовник ще якоїсь релігії, і це — араб, як носій арабської мови, то слово духовність буде обов’язково пов’язане з релігією. Отже виходить, що в арабській мові немає секулярного поняття духовності, тобто немає духовності без релігії. Це перше, що хочу вам повідомити.
Окрім основного терміну, равханія, існують інші терміни, що так чи інакше можна пов’язати з духовністю. Річ у тім, що поняття духовності в європейському просторі дуже широке. І такі моменти, як, скажімо, відлюдництво, аскетизм, так само вважають різновидами духовності. Подібну ситуацію спостерігаємо в арабській мові. Річ у тім, що арабська мова на ранньому етапі свого, скажімо так, активного розвитку, після того, коли іслам виходить за межі Аравійського півострова, вона стикається з чим? — Із християнством і з юдаїзмом. Тож багато арабських племен були знайомі з християнством, зокрема це араби, що жили на прикордонних територіях із Палестиною, араби, що жили в Ємені, на прикордонних територіях із Візантійською імперією. Їм християнство було відоме. Хоча більшість із них не були християни, проте серед арабів того часу вони вже з’явилися. І юдеї, дуже близькі за своєю культурою та своєю мовою до арабів, так само мали відповідні терміни, що стосувалися духовності. Через те можна сказати, що існують інші терміни, так чи інакше співвідносні з духовністю. Є такий термін, як зугд. Зугд — це побожність, можна сказати — навіть важко добрати слово — певний аскетизм, але більше — побожність. Коли людина так вірує, що переносить свою внутрішню віру на зовнішнє життя й намагається убезпечити себе від того, що відволікає її від духовності, скажімо, від розкішної їжі, одягу, від якихось розваг, намагається жити скромно, смиренно, помірковано, і причиною цього є внутрішня духовність — тоді використовують термін зугд (а така людин називається загид).
Якщо взяти, скажімо, арабів-християн, то вони мають термін рахбанія, що його можна перекласти в християнському розумінні словом «відлюдництво, аскетизм, чернецтво» або «дуже велика побожність» — але саме в християнському розумінні слова. Слово рахбанія, так само арабське слово, не вживається щодо мусульман — тільки щодо арабів-християн. Готуючись до цієї розмови, я запитав у шейхів: «Добре, а якщо людина не вірить узагалі, не ототожнює себе з жодною конфесією або зовсім індиферентно ставиться до цього питання, або стоїть на атеїстичних позиціях? При цьому вона порядна, вихована, має певні моральні чесноти. Яким словом називають це в арабській мові?» Поміркувавши, шейх Імад Абу Ар-Рубб сказав, що ця людина дуже близька до своєї фітри. Фітра — це слово вживають, маючи на увазі природний стан людини. Іслам уважає, що спочатку всі діти, немовлята народжуються з вірою в Бога, а в процесі виховання можуть припинити, наприклад, коритися цьому внутрішньому інстинкту віри в Бога, можуть стати послідовниками інших релігій, тобто не ісламу. Первинне значення слова фітра — вроджена природа людини. Кожна дитина спочатку добра, довірлива, життєрадісна — доки вона не навчиться якихось негативних емоцій, доки не навчиться якихось поганих учинків, вона поводиться природно. Навчитися вона може, звичайно ж, від оточення. Отже, доки дитина перебуває в такому доброму, довірливому стані, ще маленька, тільки пізнає цей світ, тобто наділена своїми вродженими якостями, — це фітра. І власне кажучи, ці вроджені якості, на думку ісламу, притаманні абсолютно всім людям. Просто дехто намагається їх позбутися. Якщо людина полюбляє жорстокість, насильство, відмовляється від певних позитивних моральних якостей і більше схильна до якихось негативних моральних якостей, це свідчить про те, що вона відмовляється від своєї фітри, відмовляється від того, що їй спочатку було дано Богом. І якщо людина, незважаючи на те, що вона не вірує або, взагалі, переконаний атеїст, але водночас має високу духовність (духовність у європейському розумінні), вихована, порядна, справедлива, то мусульманська традиція говорить про те, що ці якості відносяться до фітри, тобто до вродженої властивості, що дана Богом усім людям.
Окрім цього існують інші терміни, так чи інакше пов’язані з духовністю. Наприклад, у суфізмі є термін тасаввуф — це вже щось більше, ніж просто духовність, це певна духовна практика. У традиційному сунітському ісламі є термін ахляк. Ахляк — це моральність, чи мораль, тобто моральні чесноти. Так чи так, і їх можна поставити поряд із духовністю. Але основним в ісламі лишається правило, що згідно з ним істинна, справжня духовність, або равханія, не може бути непов’язана з релігією — вона конче має бути релігійна.
— Яким чином можна стати духовним: емоціональним (завдяки вірі) чи раціональним (завдяки пізнанню) шляхом?
— Іслам передбачає обидва названі вами шляхи. Перший — емоційнальний шлях, адже ми віримо, що всі позитивні якості обов’язково вже закладено в людині — вона з ними народжується, тобто ніхто не народжується злий, жорстокий, несправедливий тощо. Усі спочатку народжуються довірливі, добрі. І якщо людина зберігає ці риси, то, виходить, що вона набуває їх не раціонально, а від народження. Це може виявлятися емоціонально: вона бачить якусь несправедливість, бачить біль, образи, смерть, сльози або, навпаки, якісь радісні моменти, — тоді те, що їй притаманне від народження розквітає, виявляється в ній. А для тих людей, у кого не «розквітає» і не «виявляється», передбачений раціональний шлях. Для цього Коран описує моральні чесноти й наказує їх додержувати. Наприклад, у Корані є фраза для тих, хто увірував: «…Обстоюйте справедливість, коли свідчите перед Аллагом, нехай це й буде проти вас чи ваших батьків, чи родичів» (Коран, 4:135). Тобто, якщо людина, скажімо, не може бути внутрішньо, душевно, справедлива, то Коран їй розповідає, що таке справедливість, і що треба бути справедливим, навіть якщо це проти твоїх інтересів. Отже, Святе Письмо та Священне Передання (Сунна в мусульманській традиції) дає опис і аргументацію цих духовних якостей для тих, хто від народження їх утратив, скажімо так, щоб вони знову до них долучилися.
— Чи можна дати коротке визначення релігійної духовності, або духовності в ісламі? Як би ви її визначили, якщо формулювати таким чином: «Релігійна духовність — це…»
— Релігійна духовність для мусульманина — це реалізація в собі того, що закладено Богом (спочатку воно є), спираючись при цьому й орієнтуючись на приписи Священного Корану й Сунну пророка Мухаммада. Чому треба вважати на ці священні тексти? Людина може думати, що робить щось добре, й водночас може помилятися. Але, читаючи священний текст, розуміє, що, можливо, в чомусь помилялася. Наприклад, людина, не знаючи, що сказано в Корані, Сунні, думає, що якийсь учинок гарний. А потім, читаючи священний текст, розуміє, що це, виявляється, недобре. Себто духовність — це реалізація того, що закладено в тобі Богом, але свою духовність треба співвідносити зі священними текстами й певною духовною практикою. В ісламі існують духовні практики, й деякі з них — обов’язкові. Духовність не просто віра — вона є в душі, але її треба виявляти. Духовність, що не виявляється в житті людини, з ісламського погляду — неповноцінна духовність. Вона обов’язково має виявлятися — до оточення, може, до природи. Духовність виявляється навіть до невидимих об’єктів. Наприклад, Бога ми не бачимо, але наші високі духовні поривання звернені до Бога. Це означає, що моя духовність звернена не тільки до людей, природи навколо мене, тварин, рослин тощо — вона має бути звернена ще й до Бога.
— Чи є в ісламі певні рівні духовності, що передбачають дотримання певного ідеалу? Який ідеал духовності мусульманина, і які існують щаблі долучення до цього ідеалу?
— Ідеал — це пророк Мухаммад, його спосіб життя, його морально-етичні якості, його духовність, що виявлялася в певних учинках щодо людей і не тільки. Він — приклад для мусульман в усьому. Приклад для мусульман і інші пророки, але їхнє життя не так добре відоме. А життя пророка Мухаммада описане дуже докладно, збереглася величезна кількість свідчень про його вчинки, духовно-моральні якості, й він для всіх мусульман лишається орієнтиром. Щодо того, як реалізується духовність, які духовні щаблі проходить людина… Є певна градація в традиційному ісламі, а якщо взяти, скажімо, якісь суфійські тарикати, то там існує додатковий духовний шлях, що про нього суфії можуть розповісти більше. В ісламі це досить пізній напрям. Але щодо щаблів реалізації духовності, то що більше мусульманин зможе бути схожий на Пророка — у своєму житті, своїх якостях, учинках — то, вважають, вище він сходить по духовних щаблях. Найнижчий щабель — муслім — це той, хто прийняв іслам. Ця людина ще може робити якісь помилки, має певні гріхи — це найперший щабель. Після цього йдуть наступні щаблі: мухсин, тобто людина, що робить добрі справи; мумін — справжній вірний, людина, вже здатна виправити себе й бути певним зразком для інших. Ну й, напевно, для простої людини найвищий ступінь — це саліх, праведник, — той, хто провадить праведне життя, що є прикладом для інших. У цьому разі важливо, щоб ця праведність була не вдавана, а реальна, із вірою, скромністю та іншими чеснотами.
— Ступінь саліх передбачає зречення світу, чи можна жити в світі звичайним життям?
— Іслам узагалі не передбачає зречення світу. Річ у тім, що чернецтво в ісламі заборонене, незважаючи на те, що з часом з’явилися суфійські ордени, якісь із них передбачають певною мірою чернецтво, з’явилися ордени дервішів, але це вже вплив, скажімо так, інших поглядів, філософії, релігій, що перейшли в іслам і там закріпилися. Але сьогодні ми можемо сказати, що існує феномен чернецтва в ісламі, наприклад, жебручі, мандрівні дервіші, але в цілому іслам виступає проти чернецтва. Є відомий хадис про те, як до Пророка прийшли три чоловіки — один із них заявив, що завжди буде молитися вночі й не спатиме, тобто проводитиме ночі в чуваннях; другий пообіцяв, що завжди поститиме, а третій — що ніколи не одружиться, тобто додержуватиме безшлюбності. Пророк Мухаммад сказав: «Я пощу й розговляюся. Я сплю вночі й одружуюся з жінками». І додав, що це правильно: «Я — приклад для вас», — маючи на увазі, що вони повинні наслідувати його. А те, що вони десь дізналися про наближення до Бога за допомогою нескінченних молитов чи невпинного посту, чи целібату — іслам цього не схвалює. Дуже легко, напевно, бути духовним, коли в тебе немає родини, немає дітей, ніхто тобі не заважає, а спробуй-но бути духовним, коли в тебе купа життєвих проблем, їх треба вирішувати, але при цьому ти залишаєшся з вірою та відповідаєш високому духовному стандарту.
— Дякую. І ще цікаве питання. Ви сказали про ідеал духовного мусульманина, він має певний образ. Чи можна виділити ідеал жіночої духовності? Чи існує в ісламі ідеал жіночої духовності і чоловічої?
— Загалом, за винятком одного аспекту, різниці між жіночою та чоловічою духовністю не існує. Єдиний аспект, що підкреслює жіночий ідеал духовності — це коли жінка слухається свого чоловіка, тобто не суперечить його рішенням, не скандалить, не підносить свого «я», а саме її духовність підказує їй, що чоловік — це голова родини, його треба слухатися, хай навіть він буває інколи не правий. Звичайно, чоловік не має бути тираном, гнобителем, а має бути людиною духовною. Істотної різниці між жіночою та чоловічою духовністю в ісламі немає, за винятком цього пункту.
— Ще таке питання. Існує думка, що основа будь-якої конфесійно вираженої духовності — релігійний досвід. Часто його важко вербалізувати, багато богословів б’ються з тим, щоб це якось зробити. Як би ви визначили, що таке релігійний досвід для мусульманина? У чому він виявляється? Може, існують якісь щаблі, рівні релігійного досвіду?
— Я вже казав, у традиційному сунітському ісламі не існує якихось щаблів релігійного досвіду. Але якщо ми знову звернемося до суфізму — там це все чітко прописано, тобто там є рівні, є посвячення, є певна єрархія. Суфізм узагалі успадкував багато передісламських елементів, закритих товариств, практик, орденів, що були спочатку не властиві ісламові, але потім адаптовані до ісламської традиції, і через те в суфізмі існує такий феномен. Щодо ісламу традиційного, то спеціально не вирізняють якісь щаблі чи рівні релігійного досвіду, але фактично вони є. Тобто на відміну від людини, що тільки починає вивчати іслам, людина, що вже багато практикує, багато вивчала, пережила, стикнулася з багатьма проблемами й гідно їх подолала, звичайно, має досвід більший, і це дуже добре видно. Найбільше це виявляється в середовищі нових мусульман, коли, на жаль, релігійне завзяття й брак досвіду штовхають на певний радикалізм. Усе, що сьогодні називають ісламізмом, радикальним ісламом — це просто спільнота людей із дуже маленьким релігійним досвідом, що, можна сказати, палають юнацьким максималізмом, буквально тлумачать священні тексти, не зважаючи водночас на решту релігійних текстів. Їхнє бажання довести, що вони належать до цієї традиції, що вони такі послідовні, старанні, призводить до радикалізму. Це все свідчить про брак релігійного досвіду. Що довше людина живе, практикує іслам, пізнає нове, стикається з проблемами й вирішує їх, то мудріше вона стає.
Наприклад, у нас в Україні це виявлялося так. Я особисто знаю юнаків, що прийняли іслам, коли були неодружені, або молодих людей із мусульманської культури, що реалізували свій іслам, спалахуючи найбожевільнішими ідеями, готові були десь нестися, щось робити, обстоювати, кричати гучні гасла. Але потім вони одружилися, народилися діти, і треба дитину виховувати, з дружиною сім’ю будувати, гроші заробляти. Увесь запал, коли цей мусульманин починає стикатися з реальними життєвими проблемами, зникає, він починає розуміти, що те, за чим він болів, — це пара, і її треба випустити. За п’ять-шість років такого життя, коли ти за щось відповідаєш, маєш певні обов’язки, — люди кардинально змінюються, тобто набувають певного досвіду. Через те в ісламі підкреслюють повагу до людей знаючих і людей літніх. Не через те, що вони прожили життя, а через те, що вони прожили життя в ісламі й мають як життєвий, так і релігійний досвід, що ним вони можуть поділитися й діляться, і це викликає повагу. Наприклад, у книгах часом неможливо знайти відповідь на якесь дуже непросте питання. А людина, що пережила й за непростих обставин знайшла для себе відповідь на це питання, не відшукавши його в книгах, ділиться досвідом з іншими — і така людина гідна поваги.
Мене завжди цікавило, як за часів Радянського Союзу, коли в нас не було мечетей, старі мусульмани все таки зберігали традицію. У багатьох населених пунктах навіть не було мусульманських кладовищ, незважаючи на те, що мусульманин має ховати небіжчика-мусульманина саме на мусульманському кладовищі. Я запитав: «Як ви виходили з цієї ситуації?» Відкрити книжку й прочитати, як учинити в цій ситуації, було неможливо. Тільки тепер над цим стали замислюватися богослови. Більшість богословів тут не жили, вони жили в мусульманських країнах, де такої проблеми немає. А в нас це проблема. Старі люди казали, що на спільному кладовищі вони намагалися якось відокремити куточок і саме там ховати мусульман. Довгим шляхом пошуків, коли неможливо було ніде знайти відповіді, вони намагалися дотримуватися традиції — саме тоді їхній нерелігійний досвід підказав: якщо немає окремого кладовища, можна відокремити куточок на спільному кладовищі. Це і є релігійний досвід, що його часто в книжках не знайдеш. Такого досвіду сила. Навіть власне сунітська традиція говорить: що довше живе людина й довше практикує, то більше вона набирається релігійного досвіду, але якихось спеціальних щаблів, єрархії не існує.
— Отже, як я правильно зрозуміла, релігійний досвід менше пов’язаний із якоюсь містичною традицією, містикою як такою — це переважно спосіб життя, раціональний спосіб розуміння…
— Так. Коли я кажу «традиційний іслам», то маю на увазі сунітський іслам. А якщо згадати містичні напрями в ісламі, то там існують єрархія, духовні ступені.
— Іншими словами, те, що я сказала, стосується саме сунітського ісламу…
— Розумієте, є духовний досвід, а є досвід релігійний. Досі я казавв про релігійний досвід. А якщо ми говоритимемо про духовний досвід, то це, звичайно, трохи інакше. Духовний досвід передбачає, що людина пізнає щось, але передусім — зі Святого Письма. Людина, що постійно читає та розмірковує над Кораном, відкриває для себе такі речі, що їх не бачить той, хто не читає, не долучається до Святого Письма. Звичайно, такого духовного досвіду він не має. Або людина, що день-у-день займається певною релігійною практикою: здійснює прощу, наприклад, або регулярно постить, може, додержує додаткового посту, регулярно молиться, виконує додаткові обряди чи навіть постійно обов’язкові обряди. Таким чином у нього відкривається духовний досвід — мусульманин, що не здійснює цього, може цього досвіду не пізнати. Через те я розділив би релігійний і духовний досвід. Якщо релігійний досвід більше відноситься до практичного моменту, то духовний досвід — це не так на практиці відбувається, як усередині себе: перетворення, здійснення, реалізація…
— … через обрядові моменти, молитви, скажімо…
— Існують не тільки обрядові моменти, молитви… Читання Корану, тобто прилучення до Святого Письма й роздуми над ним, дає певний духовний досвід. Певні зикри — не у вузькій суфійській, а в широкій ісламській традиції — коли людина, поминаючи Бога, Його імена, Його атрибути, міркує про це. Тоді для неї можуть відкриватися такі сторони, аспекти, що їх не зможе відкрити для себе той, хто не практикує подібного. Це не конче пов’язане саме з якимось ритуалом. Може бути духовне, внутрішнє відкриття, а може — на основі роздумів, пізнання.
— У будь-якому разі це внутрішня робота.
— Так. Духовний досвід — це внутрішня робота.
— І ще таке питання. Чи існують, скажімо, вікові відмінності в релігійній духовності, у її формуванні? Відмінності між жителями периферії та великих міст? Знову ж таки, якщо це — «діаспорний» іслам та іслам «державний», то носії цих традицій відрізнятимуться якось між собою? Їхня релігійність різна, чи можемо говорити про щось спільне для всіх її носіїв?
— Мені здається, не буде відрізнятися. Я ніколи не аналізував такі моменти: скажімо, міські мусульмани та сільські мусульмани. Я думаю, що мусульмани діаспори, тобто з немусульманських країн, ті з них, що опинилися в немусульманському середовищі й зберегли мусульманську ідентичність, не асимілювалися, не стали байдужими, а практикують далі іслам, — із мусульманського погляду це набагато важливіше і цінніше, ніж зберегти свою релігійність у мусульманській країні. Добре бути вірним, коли в кожному кварталі мечеть, коли суспільство живе за законами шаріату, коли на людину, що не молиться, косо поглядають чи питають: «Чому ти не молишся?» Інша річ, коли ти вповні зберігаєш свою мусульманську ідентичність там, де можна все. Ти можеш ніколи не ходити до мечеті, можеш робити різні гріхи. Але людина свідомо не йде за тим, що доступне, а обирає ісламську традицію. Тут релігійна духовність діаспори, як мені здається, завжди буде вища. Велика кількість мусульман асимілюється. У випадку України я можу сказати про фантастичну асиміляцію татар. Якщо не брати кримських татар, а лише татар поза півостровом, то асиміляція вражає. Аж до того, що з міфічних 20–30 тисяч мусульман, що нібито є в Донецьку, до мечеті регулярно, навіть по п’ятницях, ходить не більше, як сто душ. У свята — максимум тисяча осіб. Запитання: «А де решта?» Доводиться стикатися й з таким моментом, що люди вже не вважають себе мусульманами, практично асимілювалися. Деякі, навіть незважаючи на те, що у них татарські, узбецькі прізвища, відмовляються — кажуть, що ні, ми — росіяни або українці…
— А релігійну традицію вони так само змінюють?
— Так. Я кажу це на підтвердження того, що відбувається й релігійна асиміляція.
— Чи ви не пов’язуєте це з тим, що іслам — одна зі світових релігій, де, як відомо, «немає ні елліна, ні юдея»? Адже іслам так само приймає кожного, хто визнав Аллага. Мабуть, через те можливий перехід до іншої релігії з подібним корінням?
— Я кажу не про національну, а про релігійну асиміляцію. Я впевнений, що протягом наступних 10–15 років мусульман в Україні стане набагато менше, бо нині ми вважаємо за мусульман усіх: татар, азербайджанців, узбеків, арабів тощо — за національною ознакою. Але коли національна ознака вже не матиме ваги, залишаться ті окремі мусульмани та їхні діти, хто вже сьогодні усвідомив, що він — мусульманин. Решта, я переконаний, асимілюється, бо на моїх очах це відбувається. Аж до того, що частина моїх родичів не вважають себе за мусульман, хоч вони й татари. Деякі навіть навернулися до іншої віри. Відірвані від традиції, не тверді у вірі, люди обирають те, що більше поширене, популярніше й не викликає питань у цьому суспільстві. Але є ті мусульмани, що, перебуваючи в меншості, у діаспорі, попри все зберігають свою релігійну приналежність, практикують іслам не тільки номінально, але вірують і виконують принаймні мінімальний набір приписів релігії — і це доводить, що вони досить сильні мусульмани. Незважаючи на певні проблеми, вони все таки зберігають свою віру, духовність. Мені здається, це більш виграшна позиція, якщо порівняти з мусульманськими країнами. Я навіть про арабів можу сказати, що багато з них, приїжджаючи сюди з мусульманських країн, виховані в мусульманській традиції з дитинства, — наприклад, молодь, що їде вчитися, — тут, в Україні, геть утрачають голову. Це як у тому жарті: «Скільки гріхів можна зробити за один день?» Отож дехто пускається берега. Виявляється, що людина, живучи в традиційному мусульманському середовищі, не має імунітету, не має «щеплення» від тих спокус, що існують в іншому середовищі. А ті мусульмани, що вже бували тут і лишилися мусульманами, виробили свій імунітет, свій захист від інших культурних, релігійних впливів.
— А от цікаво, у релігійному плані, що є гріх для мусульманина? І що буде спокутою гріха? Ну пустився берега… Яким чином можна вийти з подібного стану?
— Є докладний опис того, як людині треба розпрощатися з гріхами. Пророк Мухаммад, мир йому і благословення, сказав, що покінчити зі своїм гріхом можна, виконавши три умови. Перша умова: припинити робити цей гріх. Наприклад, мусульманин, перебуваючи в немусульманському середовищі, почав уживати алкоголь. Яка спокута може бути, якщо він і далі його вживає? Немає сенсу в спокуті. Передусім він повинен припинити робити цей гріх. По-друге — щиро покаятися перед Господом. Це має бути справдешній духовний, внутрішній акт, коли людина відчуває свою провину, свій сором перед Богом, щиро про це шкодує та просить пробачення в Аллага. І третій крок — мати внутрішній, духовний намір не повертатися ніколи до цього гріха. Зрозуміло, що ці умови виміряти людськими мірками неможливо, це відбувається тільки між людиною та Богом. Якщо виконано ці три умови, то обіцяно прощення гріха. Проте якщо цей гріх стосується прав іншої людини, тоді набирає чинності четверте правило. Наприклад, мусульманин украв щось в іншого — він порушив не тільки Божий припис, але позбавив когось його майна. Є Божі права, а є права людські — стосовно до іншого. Зробивши такий гріх, треба повернути вкрадене або відшкодувати завдані збитки. І тільки виконавши ці чотири умови вважають, що спокута може бути прийнята.
— Чи є смертні гріхи в ісламі? — Такі, що їх неможливо спокутувати, коли, навіть покаявшись, людина залишається грішною?
— У цьому плані іслам більше йде назустріч людині. У Корані сказано, що Аллаг Усевишній може пробачити будь-який гріх, окрім гріха невіри, тобто, коли людина не вірить у Бога чи поклоняється не Аллагові, а комусь (або чомусь) іншому. Це найтяжчий, великий гріх — гріх невіри, коли людина замість Аллага обожнює когось чи щось або взагалі не вірує. Сказано в Корані, що за винятком цього гріха, всі інші Господь може пробачити, і що «хай гріхи людини сягнуть небес» — образно кажучи, їх буде дуже багато — але, якщо людина щиро покається й припинить їх чинити, то Всевишньому Господеві зовсім не важко їх пробачити. Навіть найбільший гріх невіри, чи багатобожності, ідольства — його можна називати по різному, а в ісламській традиції це все називається одним словом — куфр — може бути прощений Богом за однієї умови: якщо людина щиро покається й увірує. В ісламській традиції немає безвихідних ситуацій. Навіть якщо людина скоїла найбільший гріх — гріх невіри, але після цього розкаялася й увірувала, вона претендує на те, щоб Усевишній Аллаг її пробачив, але це вирішуватиме тільки Бог у Судний день. Ми не можемо казати: «Буде прощений» або «Не буде прощений». І взагалі, мусульманам заборонено про це дискутувати, бо це —Божественна сфера, ми не повинні в це втручатися. Рішення про те, прийнята чи не прийнята спокута, приймає тільки Господь, люди цього не вирішують.
— Ми з Вами говорили й про те, що мусульмани втрачають свою ідентичність — в Україні в тому числі. Але існує і зворотний процес, коли в іслам переходять люди з інших конфесій. Чи є якась статистика чи пояснення цим учинкам?
— Статистики ми, на жаль, не маємо. Єдине, що я можу сказати, це те, що набагато менше людей навертаються до ісламу, ніж асимілюються. Так, у Києві протягом року приймають іслам щонайбільше сто душ. Частіше менше. Але деякі після того, як приймають іслам, зникають, а ми їх більше не бачимо. Можливо, вони мали певну духовну потребу, спалах, вони вирішили прийняти іслам, а після цього про нього забувають, не приділяють серйозної уваги. В Україні тих, хто навертається до ісламу, й тисячі не буде. Але в Києві — особлива ситуація. Якщо взяти маленькі міста — там, можливо, взагалі ніхто не приймає іслам. А Київ, як і великі міста — Харків, Донецьк, Одеса, Запоріжжя — вони в особливій ситуації. Тут є мечеті, імами, шейхи, проповідники, книжки, заходи, що популяризують іслам і розповідають про нього, а в маленьких містечках нічого такого немає. Себто Київ не показник для країни в цілому. Протягом року, я гадаю, по всій Україні не більше як п’ятсот людей приймають іслам. Скоріше навіть менше. Із них значна частина, половина, після того, як приймають іслам, ідуть, і ми більше ніколи їх не бачимо. Можливо, у них був духовний пошук, на певному етапі вирішили для себе стати мусульманами, потім «охололи» й не приділяють цьому серйозної уваги. У мене були такі випадки, коли люди приходили, при мені приймали іслам. Потім я бачив цих людей — вони абсолютно байдуже ставилися до ісламу, навіть не хотіли про нього чути. Справжніх мусульман, що приймають іслам, набагато менше.
Я переконаний, що в майбутньому мусульманська умма Україні не буде пов’язана з якоюсь національністю. Буде наднаціональне співтовариство, і слово умма найбільше відповідає цьому. Там будуть українці, росіяни, татари, араби, турки, представники Північного Кавказу, Середньої Азії, але жодна група не буде домінувати. Нині татари, що їх найбільше серед мусульман України, найшвидше асимілюються. Я не кажу про Крим, де особлива ситуація: 97% кримських татар вважають себе мусульманами. Наприклад, у Києві на п’ятничну молитву татар приходить менше, ніж українців, що прийняли іслам. Я це добре спостерігаю. Навіть запитав у жінок-мусульманок: «Скільки татарок приходить?» Дізнався, що татарок приходить кілька бабусь. Чоловіків-татар приходить небагато — не більше як десятеро. Водночас 20–30 новонавернених (жінок і чоловіків) приходить щотижня. Виходить, якщо аналізувати по Києву, нових мусульман із немусульманських народів тепер уже більше, ніж татар, що їх постійно сприймають як мусульман в Україні. Отже майбутнє ісламу в Україні — це невелика, але дуже міцна, впевнена громада вірних різних національностей, що свідомо прийняли іслам — зовсім не за традицією, а за власним вибором. Зважаючи на це й буде розвиватися іслам в Україні.
— Дякую за интерв’ю.
За матеріалами «Релігія в Україні»
Посилання на тему:
Мусульмани Криму перебувають у пошуку своєї ідентичності, — муфтій ДУМУ «Умма»
Іслам тільки у колективі (Інтерв'ю з муфтієм ДУМУ «Умма» Саідом Ісмагіловим)
