Чи потурала шкільна освіта розколу в українському суспільстві?

У материковій Україні впродовж останнього року ста­­ло модно вболівати за кримських татар, але визнаймо, що таке ставлення до співнароду почало формуватися щойно після анексії, коли світ нарешті оцінив проукраїнськість представників цієї нації. Тепер у різних містах країни часом мож­­на натрапити на кримськотатарський стяг і навіть українські телеканали часом розміщують його в кутку поряд із синьо-жовтим. Утім, доки не відбулося анексії, ставлення до Криму було радше байдужим, а до кримських татар часом і ворожим. Що дає підстави так стверджувати? Не вигуки в маршрутках чи на базарах і навіть не журналістські матеріали, а аналіз шкільних підручників. Годі заперечити, що вони є лакмусовим папірцем гуманітарної політики уряду. На прикладі цих книжок можна продемонструвати, які цінності прищеплює своїм громадянам держава, на яких пріоритетах вона будує своє майбутнє.

У цій статті представлено результати проекту «Толерант­­ні підручники — толерантне суспіль­ство», здійсненого у 2010–2011 роках за підтримки фонду «Відродження» організацією «Рада вчителів» (Бахчисарай), керівник — Діляра Сейтвелієва, дослідники — Ельведін Чубаров і автор­­ка цих рядків. Мета проекту — дослідження текстів у підручниках гуманітарного циклу для середніх загальноосвітніх шкіл на предмет вмісту фрагментів нетолерантного ставлення до національних та релігійних меншин.

Було проаналізовано 52 шкі­ль­­­­ні підручники й посібники з предметів гуманітарного циклу. 50 із них рекомендовані Міністерством освіти і науки України для середніх загальноосвітніх шкіл І-ІІІ ступенів. Серед цих книжок є як україномовні, так і російськомовні (переклади або оригінали), за якими здебільшого навчалися школярі Криму. У статті наведено цитати з оригіналу.

Книжки для наймолодших

Підручники для першокласників повинні надати учням у доступній формі загальні знання про довколишній світ, про рідну країну, про суспільство, повноправними членами якого вони є. При цьому авторам варто стежити за дотриманням принципів правдивості й об’єктивності. І цими принципами вони часто нехтують. Вчитаймось у фрагмент із параграфа «Пам’ятки старови­­ни рідного краю» підручника для першокласників «Я і Україна. Віконечко» (Бібік Н. М., Кова­­ль Н. С. — К., 2007):

«Кожне місто або село має старовинні споруди: будинки, хра­­ми, пам’ятники тощо. У Києві це Золоті ворота, Софійський собор, Києво-Печер­­ська лавра. У Львові — площа Ринок, Високий замок. У Криму — Воронцовський палац. Ці пам’я­т­ки є зразками культури минулого».

Найбільше спекуляцій у підручниках з історії виникає на тлі українсько-татар­­ських відносин

Зауважимо, що Крим не місто й не село, а півострів, адміністра­тивно-територіально — республіка. В усіх прикладах, окрім кримського, справді йдеться про найавторитетніші пам’ятки минувшини. А тут як символічний об’єкт, що характеризує регіон, наведено відносно нову архітектурну пам’ятку, яка втілює для корінного народу період російського володарювання, що супроводжувався пануванням царської адміністрації, політикою знеземелення, витісненням із рідного краю корінних жителів. Натомість у Криму є чимало інших історико-культурних пам’яток, гід­­них згадки в підручнику: пов’я­­зані з кримськими татарами — мечеть Узбека, Бахчисарайський ханський палац-музей, з давніми греками — Херсонес, із генуезцями — фортеця в Судаку, з різними етносами — Чуфут-Кале.

Найбільше спекуляцій виникає на тлі історії українсько-татар­­ських відносин. У підручнику для третього класу «Книга по чтению» (Ґудзик І. Ф. — К., 2003) молодший школяр уперше знайомиться з ворогами українського народу. Наведено фрагмент, присвячений виборам гетьмана в Запорозькій Січі, а в ньому — слова Петра Конашевича-Сагай­­­дачного:

— Какая вера бусурманская?

— Турецкая, батько! — ответили казаки.

— А в чьей неволе крещеный народ?

— В турецкой! — зашумели казаки.

— Так что же долго совещаться и ссориться, выбирайте побыстрее гетмана, и пойдем освобождать крещеный народ из неволи, — сказал Сагай­дачный.

Далі в тексті наведено церемонію виборів гетьмана і знову йдеться про ворогів. Зазначимо, що перед нами не підручник з історії, а книжка для читання, й доречність уривка з таким експресивним забарвленням викликає сумніви. «Бусурманська» (а по суті, мусульманська) віра подана в негативному світлі, й у свідомості дитини закладається стереотип, що боротьба козаків про­­ти іновірців була праведною, а турки й татари — це вороги, винні в поневоленні християнського народу.

Підручники з історії

Для закріплення матеріалу про Кримське ханство у підручнику для п’ятого класу «Вступ до історії України» (Мисан В. О. — К., 2010) автор ставить запитання: «Поміркуймо. Як Крим став татарським?». Наступний абзац написаний так, щоб підкреслити войовничість і жорстокість кримських татар, залежність ханства від Османської імперії, тяжіння його економіки до торгівлі людь­­ми, звідки й постійні набіги на Україну (тоді як дослідження істориків свідчать, що частка работоргівлі в економіці ханства не перевищувала 15%). Водночас козаки показані благородними лицарями, які «рабам давали во­­лю», «визволяли полонених», тоді як історикам відомо: січо­ви­­ки також формували ясир із підданих ханства (дослідники цього питання розкажуть вам іще й про те, що інколи козакам навіть вдавалося продати кримсь­­ких рабів у самому Криму грець­­ким работоргівцям).

Заторкнуто в підручнику теми передачі півострова Україні в 1954 році та депортації кримських татар. Включен­­ня Криму до складу УРСР показане важкою ношею, яку змушений був нести український народ. Стосовно депортації сказано лишень, що во­­на охопила кримських татар (про вірмен, болгар, греків, німців не згадано) і що причиною стало звинувачення у співпраці з нацистами. Про те, що воно було безпідставне, що переважна частина цього народу воювала проти гітлерівців на боці Червоної армії і що з нацистами співпрацювало значно більше слов’ян, ніж кримських татар (згадаймо загони російського воєначальника Власова), не сказано нічого, як і про те, хто і якими методами здійснював депортацію, які її трагічні наслідки, коли кримські татари змогли повернутися на батьківщину і чи всім це вдалося.

Підручник для сьомого класу «Історія України» (Смолій В. А., Сте­­панков В. С. — К., 2007) подає розлогий матеріал, присвячений Крим­­сь­кому ханству та його відносинам з українцями. Аналізуючи соціальну структуру новоутвореної держави, автори підкреслюють відсталість, «ранньодержавний» характер кримськотатарського суспільства, у якому «тіль­­ки зароджувалися» феодальні відносини, аби потім обумовити його войовничість і агресивність щодо сусідніх територій. Зрозуміло, автори не вдаються в деталі, аби пояснити, що насправді Кримський ханат мав звичну для багатьох держав свого часу (зокрема, й для Речі Посполитої, до скла­­ду якої тоді входила більша частина теперішніх українських земель) систему «феодальної станової демократії» з виборним монархом. Інша річ, що дальший розвиток його політичної системи штучно гальмували османські султа­­ни, зацікавлені в збереженні контролю над Кримом як джерелом дешевої військової сили та невільників.

Цілий параграф підручника присвячений релігійній ситуації в Україні з поясненням особливостей протестантських течій, поширених на той час. Однак жодного рядка про іслам на землях Кримського ханства, які пізніше становили чималу частину території сучасної України, не сказано і про такий відомий навчальний заклад XVI століття, як Зинджир­ли-медресе в Бахчисараї.

У підручнику «Історія України» для восьмого класу (Власов В. С., Данилевська О. М. — К., 2010) анексію Росією Кримського ханства українські автори, як і багато поколінь великодержавних та радянських істориків, називають «приєднанням».

Як позитивний приклад мож­­на відзначити фактографічно точ­­не відображення в підручнику для 11-класників «Новітня історія України. Частина друга (1939–2001)» (Турченко Ф. Г., Тимченко С. М., Панченко П. П. — К., 2001) депортації кримських татар, вір­­мен, болгар, греків із території Криму та південних регіонів України. Це, мабуть, єдина об’єк­­тивна інформація щодо цієї страш­­ної події у вітчизняних підручниках.

Підручники з літератури

Поміж навчальної літератури для загальноосвітніх шкіл у «зону ризику» на предмет наявності текстів нетолерантного змісту потрапляють і підручники та посібни­­ки з літератури. Хоч як див­­но, такі тексти можна знайти в підручнику, призначеному для зак­­ла­­дів із навчанням мовами національних меншин. А саме в «Українській літературі» для сьомого класу (Радченко А. Ф., Баліна К. Н., Тригуб І. А. — К., 2008).

Відразу зазначимо, що у всту­­пі є правильні настанови про рідну мову, однак позитивний відтінок звернення до читачів затьмарений низкою фрагментів із літературних творів. У «Думі про Марусю Богуславку» тема любові до народу вибудувана на порівнянні й навіть протиставленні рідного краю і чужини, своєї і чужої культур, релігій, свободи й неволі.

В історичній повісті Андрія Чайковського «За сестрою» сюжет побудований на історії порятунку української дівчинки Ган­­ни її братом Павлусем із татарської неволі в далекі часи. Твір насичений динамічними подіями, що розгортаються на географічних просторах України та Кримського ханства, й торкається низки складних проблем у взаєминах між кримськими татарами й українцями (набіги, полон, работоргівля).

«Степане! Зброю бери! У селі татари!
Діти стали плакати, а дід вибіг прожогом з хати…

Надворі стало ясно від поже­­жі. Ціле село прокинулось. Люди з криком, галасом і зойком ста­­ли рятувати свою мізерію. Виганяли товар із стайні та виносили з хат свої пожитки.
Про рятунок палаючих хат не було що й думати. Не було чим гасити, а солом’яні покрівлі, висушені від сонця, займалися одна по одній. У селі стало мов у пеклі…

У цій хвилі з обох боків на майдан сунулася чорна валка, збита вкупу. Здавалося, що якась чорна, як ніч, хмара впала на землю і суне лавою з двох боків у село. А з тої хмари без упину лунав чортячий крик: „Аллах, Аллах!“ Почулося декілька вистрілів із рушниць, та це їх не спинило. Татари вже були на майдані. Тепер можна їх було при світлі пожежі розпізнати. Вони розбіглися і стали ловити людей».

Тема трагізму історичних відносин українського та кримськотатарського народів через літературні твори представлена й на сторінках інших підручників. Навряд чи виправданий опис міститься у книжці для дев’ятого класу (Міщенко О. І. — К., 2009), у якій наведено фрагмент із весільної пісні, де «продавця» нареченої порівнюють із татарином. Досвідчений читач зрозуміє, що це місце в пісні є відлунням історичної пам’яті про полон і работоргівлю в давні часи, та чи дасть собі із цим раду без кваліфікованих пояснень школяр?

«Чекають молодого, який, по­­вернувшись тепер уже за дружиною, платить останній викуп — за право сісти біля молодої. На порозі його зустрічають хлібом-сіллю теща з тестем.

Здебільшого «продавцем» нареченої був її брат, тому до нього й зверталися дружки в пісні:

«Ой татарин братічок,
Татарин,
Продав сестрицю
Задаром».

Загалом у результаті дослідження виділено 170 нетолерантних фрагментів із 28 підручників і посібників. Більшість випадків стосувалася кримських татар.

Якщо Україна — спільний дім

Годі заперечити, що шкільні підручники — це не лише «постачальник» знань, а й «будівничий» світогляду особисто­­сті. Від їхнього змісту багато в чому залежать цінності юних громадян країни, а відтак і її розвиток. Тому дуже важливо, щоб навчальні книжки містили максимально зважену, коректну інформацію стосовно народів, які населяють сучасну Україну — державу поліетнічну й поліконфесійну.

В усіх досліджуваних підручниках і посібниках з історії України для дев’ятих — одинадцятих класів загальноосвітньої школи події та історичні процеси в ХІХ-ХХ й на початку ХХІ століття розглядають виключно на етнічно українських землях і з позиції становища та розвитку українського етносу: нових явищ в економіці, стану культури й освіти, формування націо­наль­­но-виз­­вольного руху та його ідеології, релігійного життя тощо. Інші етнічні групи, що брали участь у формуванні української політичної нації на територіях, які вві­йшли до сучасної Української держави, або випадають із цього опису, або ж показані як «вороги» та «зрадники» українців.

Кримські татари в цих книжках не згадуються ані в описах суспільно-політичних рухів, ані в контексті соціаль­но-економіч­ному (зокрема, знеземелення та хвиль масової еміграції з причорноморських степів і Криму), ані в розділах про культуру та релігійне життя, про початок на­­ціо­­­нального відродження. В іс­­торії культури й освіти зно­ву-таки йдеться тільки про етнічних українців, тоді як бодай побіжні згадки про славетного кримськотатарського просвітника Ісмаїла Гаспринського, або про великого караїмського письменника й археолога Авраама Фірко­вича, або про Зинд­жир­ли-медресе (засноване 1500 року в Бахчисараї), один із найдавніших закладів Східної Європи, також могли б пробуджувати в маленьких громадян гордість за свою країну, за її історію, розуміння того, що учасниками її побудови було чимало видатних людей, які належали до різних націй. У сучасних підручниках гуманітарного циклу (історія, література, етика) не виявлено жодного більш-менш серйозного тексту про такі світові релігії, як іслам чи юдаїзм, не наведено жодної цитати зі священної книги мусульман — Корану.

Оскільки наша сучасна держава є поліетнічною і поліконфесійною, дуже важливо, щоб шкіль­­ні підручники містили максимально зважену, коректну інформацію стосов­­но народів, які її населяють. Звісно, історія земель сучасної України, як і більшості держав світу, насичена війнами, боротьбою, жорстокістю, а взаємини між народами, що її населяють, не були рівними протягом століть. І говорити про це потрібно. Але варто пам’ятати: якщо тепер Україна є нашим спільним Домом, то її історія має бути висвітлена без замовчувань на користь одних і без звинувачень інших. Якщо йдеться про шкі­­льну освіту, котра має на меті, зокрема, виховання громадянина, то вона повинна триматися балансу між принципами об’єктив­ності, історичності, науковості.

На жаль, до результатів цього дослідження у 2011 році мало хто дослухався. Навряд чи зміни в освіті завадили б торішній анексії, але сміємо припустити, що недолуга система пропаганди й антипропаганди у школах відіграла свою роль у розділеності України.

Автор Ґульнара Бекірова

Джерело: Український Тиждень