Навряд чи "мусульманську" тематику нині можна назвати топовою в Україні, особливо на фоні дедалі більш загрозливої ситуації з пандемією і, звісно, місцевими виборами.
Чи не єдиний із більш-менш стабільних трендів – це, зрозуміло, релігійні переслідування в тимчасово окупованому Криму, а також липнева контроверсія з набуттям статусу діючої мечеті Айя Софією в Стамбулі.
На тлі останнього посилився тон коментарів про те, що, мовляв, "а вони ще хочуть будувати мечеть у Києві". І це при тому, що ніхто з українських мусульманських лідерів публічно не підтримував рішення турецької влади та і, зрештою, навряд може нести за нього бодай якусь відповідальність.
Ба більше, в серпні нагадали про себе "борці з сектами" із тимчасово окупованих територій Донбасу.
Заява "міністерства оборони" так званої "ДНР" про українських "бойових мулл" на Донбасі, які начебто представляють організацію "Брати-мусульмани", здається, була сприйнята частиною суспільства з гумором, проте насправді смішного дуже мало.
Адже звинувачення, з якими виступили на адресу асоціації "Арраїд", далеко не перші із цієї серії, і звучали вони за останні роки не лише від сепаратистів, а й від вітчизняних начебто "ісламознавців".
Питання, втім, не в діяльності цієї чи якоїсь іншої мусульманської інституції. Проблемою став сам підхід до вивчення, розуміння, сприйняття і, відповідно, діалогу між державою і мусульманськими громадами, і основні його вади можна описати дуже просто.
З одного боку, мусульман у нас не так багато. За різними оцінками, від 500 тисяч до 1 мільйона (з Кримом), і далеко не всі вони публічно демонструють свою релігійність.
Для прикладу, в одному Києві п'ятничні молитви в "докарантинні" часи збирали максимум до 10 тисяч осіб, якщо порахувати усі мечеті столиці, а в усіх інших великих містах таких ще менше.
Після окупації Криму, здавалося б, мав би посилитись кримськотатарський чинник, але його значення лишилося радше політичним, аніж релігійним.
Не секрет, що багато років поспіль українська гуманітаристика (а це і релігієзнавство, і політологія, і інші науки) розглядала мусульманську спільноту Криму з одного боку як демократично налаштовану, передусім завдяки Меджлісу, а з іншого – наполягала на "загрозливих" тенденціях, поширенні "екстремістських" поглядів тощо. Роками ми слухали про "бази підготовки ваххабітів", які ось-ось мають почати перетворення Криму в "халіфат".
Особливої популярності цей горе-тренд набув після 2001 року, коли глобальним явищем стало визначення "ісламської загрози" як світової проблеми номер один.
Відповідно, в Україні (не без впливу сусідніх країн, передусім РФ) почало формуватися "держбезпекове ісламознавство", коли актуальність тих чи інших тем визначалася таким завданням, як поділом мусульман на "безпечних" і "небезпечних".
Активно дискутувалася й тема міграції, мовляв, в Україну може "понаїхати" різних (і серед них мусульман), при тому, що величезна кількість самих українців виїхали на пошуки кращої долі до "окупованого мігрантами ЄС".
Для прикладу, аналітична записка регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень в Криму, датована 2008 роком ("Щодо проблеми проникнення ваххабізму в конфесійний простір АР Крим") пропонувала наступні рекомендації:
"Міносвіти АР Крим більш активно впливати на процеси мусульманської освіти, приділяючи значну увагу пропаганді в мусульманському середовищі демократичних, гуманних цінностей; органам Прокуратури України забезпечити постійний моніторинг релігійної літератури, що надходить із закордонних ісламських, в тому числі ваххабітських, центрів;
Національній академії наук України дослідити проблему ісламського радикалізму, зокрема його історичних витоків, специфіки, особливостей сучасного розвитку та світового державно-правового досвіду боротьби з проявами цього явища".
В останньому абзаці фактично на науковців пропонують покласти "держбезпекові" функції, що переважно й отримало свій належний відгук.
Якщо промоніторити деякі з дисертацій, захищених на "ісламознавчу" тематику в Україні, то можна помітити цікаву особливість. В розділі "актуальність" вибір предмету дослідження часто мотивується необхідністю боротьби з "екстремізмом", при цьому в переліку джерел можна переважно знайти різні російськомовні переклади полемічної літератури.
На різних конференціях у 2000-их і навіть у 2010-их роках чимало хто із релігієзнавчого середовища акцентував увагу на "ісламській загрозі" в Україні, проводилися різного роду "експертизи", заборонялися до ввезення й поширення зразки деякої літератури.
Серед згаданих вище дисертацій, які радше нагадують радянську антирелігійну літературу чи місіонерську "єресиографію", навряд чи хоч одна пройшла б захист десь у більш науково розвинутій країні.
Проте саме такий "секонд-хенд" часто формує тренди нашої гуманітаристики. Допоки в нас активно міркували про "ісламську загрозу", війна прийшла в країну зовсім із конфесійно іншої сторони.
Цікаво, що в цьому ж тоні активно "залякували" різними ісламськими рухами й деякі мусульманські лідери, намагаючись таким чином усунути з публічного простору конкурентів.
Оскільки в ті роки в Україні ще активно працювали російські медіа, меседжі, які лунали під час першого й другого чеченських конфліктів, значно впливали на масову свідомість.
Попри те, що в Україні за всі роки незалежності мусульманські громади намагалися якомога активніше дистанціюватися від різного роду звинувачень (і активно роблять це й нині), "держбезпековий" тренд нікуди не зник, просто перейшов дещо в іншу площину.
Так, і нині в різного роду науковій і не дуже літературі можна прочитати про "традиційний" і "нетрадиційний" іслам.
Якщо в англомовному науковому світі це поняття радше означає "народний, звичаєвий ісламський досвід" (місцеві звичаї, етикет, обряди), то в працях деяких вітчизняних авторів ці слова мають інший зміст: мовляв, ось ці "традиційні", тобто "правильні", а інші – "загроза".
Та й серозні ісламознавчі дослідження за останні роки у нас важко знайти – в основній масі, коли йдеться про сучасний іслам в Україні, це один і той самий перелік організацій, окремі з яких авторам видаються "кращими", інші – ні.
При цьому часто не говориться, що іслам позбавлений централізованої структури, і тому лідери, які репрезентують мусульман, можуть говорити лише від імені своїх організацій, а не всіх мусульман одночасно.
Дуже рідко можна прочитати й інтерв'ю із реальними носіями релігійності, тобто те, що десятками років робить світова наука, у нас чомусь практикується дуже рідко. Набагато легше відшукати в якійсь книжці "неоднозначну" цитату (або приписати таку) і показати пальцем – "ось він, екстремізм".
Звісно, ніхто не заперечує важливості безпекового чинника у релігійних питаннях, особливо в умовах гібридної війни, але тими підходами й засобами, якими нині формується образ мусульман, навряд чи можна досягнути належних цілей (якщо такими справді є інтереси України як держави).
Представленість лише одного духовного управління в Раді Церков, регулярні "дзвіночки" на тему "ісламської загрози", різного роду публікації про те, що в нас забагато "нетрадиційних" мусульман – все це, в принципі, веде до певного парадоксу, коли нібито "Крим наш", а от іслам – якось не дуже.
Не варто забувати, що українська сходознавча наука втратила в Криму як величезний матеріальний, так і передусім людський ресурс, оскільки з кожним роком окупації кримські наукові кола дедалі більше "контекстуалізуються" в іншому науковому середовищі.
Та й навіть ті потенційно важливі теми для дослідження, які дозволили би інакше поглянути на іслам в Україні і українських мусульман (наприклад, інтелектуальна історія, сучасна культурна складова, соціальна активність), залишаються далеко за межами цікавості.
Усе це важко прикрити "ура-патріотичними" гаслами про толерантність, політкоректність і так далі. Нехай це прозвучить не дуже коректно, але маємо звичайну "хуторизацію" науки, витіснення кращого на периферію й виставляння гіршого як зразка.
Питання тільки в тому, що робиться це не просто так, а зовсім в чужих інтересах, які навряд чи відповідають прагненням українського суспільства.
Маємо дивний мікс ісламофобії і "татарофілії", популістичного націоналізму і європеїзму, антиросійських і разом з тим відверто радянських стилів мислення.
На фоні, м'яко кажучи, кризової ситуації в гуманітарних науках можна лише спрогнозувати, що різного роду замовних трендів буде дедалі більше.
Приблизно так, як творення "Новороссії" на півдні України у XVIII-XIX століття прищепило українцям антитюркські настрої, так і сьогодні цей вектор все ще не втратив своїх прихильників.
За матеріалом Михайла Якубовича, для УП
