У ніч на 28 грудня 2017 року на військовому летовищі аеропорту «Бориспіль» Ігор Анатолійович Козловський разом з іншими бранцями «ДНР» ступив на вільну землю після майже двох років полону.
Дні марудного чекання змінилися насиченим графіком, у якому — лікарі й журналісти, численні ділові контакти, гості, родичі, зустрічі з друзями та учнями... Утім, не вважаючи на зайнятість, пан Козловський знайшов час, щоб розповісти про досвід, здобутий в ув’язненні, внутрішні процеси «ДНР», бачення реабілітації бранців і свої плани.
— Два тижні на волі — дуже насичені в комунікативному плані. Якими вони були для вас, з частими питаннями про полон і намаганням журналістів «залізти під шкіру», викликати емоції на камеру?
— Я розумію журналістів, у них — редакційне завдання. Так, це торкається якихось глибинних почуттів, не дуже хочеться їх здіймати, але ж є певна відповідальність перед людьми, що там лишилися. Ці запитання пов’язані з інтересом до того, що відбувається там, що відбувається зі мною, що було в полоні — і треба відкриватися, не вважаючи на якісь больові моменти.
— Чи не обтяжує таке інтенсивне соціальне життя після двох років соціальної депривації?
— По-перше, я сам скучив за цим. Ви ж розумієте, що там спілкування було дуже обмежене, що пов’язано з перебуванням у камерах. Або, якщо казати про колонію, люди, з якими спілкуєшся, — це або карні злочинці, або «ополченці», і не можеш відкриватися, проговорити ті моменти, що міг би сказати. До того ж за тобою спостерігають і вимагають утримуватися від політичних розмов. А людина — істота соціальна. Вона здатна відчувати не лише сенсорний, а й соціальний голод. І якраз треба, щоб з тобою могли поспілкуватися від серця до серця.
— Щодо спілкування в ув’язненні: багато вчених, коли потрапляли до в’язниці, в табори, продовжували свою наукову працю, хоча б подумки, і це допомагало їм не втрачати здоровий глузд та відчуття реальності. Чи була в вас така можливість, і чи полегшило це ваше життя в неволі?
— Так і було. Щойно дізнавалися, хто я — у людей є інтерес до релігійних питань, — дуже багато розпитували, я навіть читав лекції. Розгорнуті лекції, якщо казати про Іслам — з історії Ісламу, з історії життя пророка Мухаммада, з історії Ісламу в Україні, про особливості течій тощо — щоб зняти ті нашарування, що дуже часто з’являються в людей, які дивляться телебачення.
У них є певні асоціації, але люди не дуже розуміються в питаннях релігії та духовних питаннях у широкому смислі. І це давало мені таке інтелектуальне відкриття, я міг спокійно розмовляти на ці теми… Хоча потім оперативні працівники дізнавалися про такі лекції, викликали й казали: «Прекратите пропаганду!» Саме так.
— Навіть це — пропаганда, на їхній погляд?
— Навіть це. І цілий час, починаючи від СІЗО й до колонії, вони підозрювали, що я веду певну роботу, підбурюю. Наглядачі навіть написали доповідну записку своєму керівництву, що я тут створив проукраїнську антиДНРівську групу й практично готую повстання.
Часто-густо люди спантеличені: не могли зрозуміти, хто я і що там роблю. Адже там були здебільшого карні злочинці.
Окремий момент — вірші, що там писав — для себе, для душі. Це теж було віконцем, крізь яке я міг дихати.
— Чи допомагають викладацькі навички встановлення контакту з учнями в ситуації, коли контакт треба встановити з іншими в’язнями, а ще — з наглядачами? Чи наглядачі потребують якогось специфічного підходу?
— Ви знаєте, я стільки років читав лекції з емоціонального інтелекту — це допомагає. Ти залишаєшся асертивним, маєш свій світогляд, світовідчуття — а з іншого боку бачиш перед собою іншу душу. Ти повинен бути емпатичним. І завдяки цьому будуєш бесіду так, щоб, не вважаючи на світогляд і політичний вибір співбесідника, вести діалог з його душею. Дивлячись у вічі, звертаєшся до його душі — і це спрацьовує.
— Наскільки вони охоче дивляться в вічі?
— Я цікавив їх як феномен, розумієте? Навіть тих, хто, «охороняв». Вони просили мої книги, щоб я написав їм побажання, і багато з карних злочинців передавали мені мої книжки, — я їх роздавав.
Були серед них і мусульмани, й коли дізнавалися, що в мене є праці про Іслам, просили (своїх знайомих. — Ред.), щоб передали цю літературу з волі. І коли вже виходили з колонії — брали їх на згадку… Хто б міг уявити, коли ці книги видавалися! І в них виникали питання, що я тут роблю.
Навіть ті, кого називають, перепрошую, «блаткомітет», ставилися з повагою, підходили. Там був один чоловік з цього «комітету» — з Азербайджану, 28 років у колоніях. Він казав: «Брат, ты знаешь, в любой точке земного шара мы тебя поддержим!» Певна повага була, бо вони не розуміли цей феномен — чому я тут.
— Було цікаво прочитати ваші слова, що пісню «Океану Ельзи» «Така, як ти» ви найчастіше чули в неволі. Звідки в колонії «ДНР» такий «бандерівський» гурт?
— Ви знаєте, люди, мабуть, інакше мислили. Там був один хлопець, він узагалі гарно співає, — і він цілий час співав цю пісню. Навіть один із росіян — у місцях ув’язнення багато росіян, що тим чи іншим чином опинилися за ґратами в Україні, — і цей росіянин також співав цю пісню.
— На окупованій території лишилися українські виправні заклади. Чи там той самий контингент, що відбував покарання на момент захоплення? Чи попередніх в’язнів випустили?
— Ні, там відбувають покарання люди ще з українських часів. Я знав тих, хто сидить ще з 2010, 2011 року — і сидіти їм було ще до 2020-х. Їх ніхто не випускав. Багато з них писали листи, щоб їм дозволили досидіти свій термін на підконтрольній території, і навіть були такі обміни, наприклад, у квітні 2017 року. Не пригадаю точно, здається, 27 осіб поїхали на підконтрольну територію відбувати свій термін. Охочих багато, але не всіх міняють…
— Перед наступним запитанням хотіла би привітати вас з призначенням на посаду старшого наукового співробітника відділу релігієзнавства Інституту філософії НАН України. Чи маєте якісь конкретні проекти, над якими розпочнете працювати від 1 лютого?
— Так, 27-го [грудня 2017 року. — Ред.] мене звільнили, а вже 28-го, одразу ж, Анатолій Миколайович Колодний пішов до пана Патона (президента НАН України. — Ред.) з проханням, щоб відкрили цю посаду. Вони чекали на мене, і я їм дуже вдячний.
Планів і проектів багато, треба сісти й розписати. Щодня надходять нові пропозиції. Наприклад, сьогодні спілкувався з Блаженнішим Святославом (предстоятелем УГКЦ. — Ред.) — він пропонує зробити книжку наших бесід. Цей час треба якось надолужувати... Мав про що подумати за ці два роки.
— 10 січня в прес-центрі «Главкома» відбулася прес-конференція на тему «Релігійна ситуація в сучасній Україні: підсумки 2017 та перспективи». Нині саме ви — єдиний науковець-релігієзнавець, що так глибоко занурився в реалії окупованих територій Донеччини. Чи може віра в Бога в майбутньому об’єднати українців, чи, навпаки, стане ще однією причиною розбрату та взаємної недовіри, як у протистоянні прихильників Київського та Московського патріархатів у світлі недавніх подій у Запоріжжі?
— Дякую за питання. Розумієте, якщо людина справді вірить, у неї не може бути ненависті до інших. Я завжди пам’ятаю цей діалог, у якому Рабія, коли її спитали, чи ненавидить вона Шайтана, Ібліса, відказала, що в її серці стільки любові до Аллага, що там нема місця ненависті. Мовляв, хто такий Шайтан? Я люблю Аллага.
Якщо людина вірить — вона не може жити ненавистю. Вона має жити любов’ю та знаходити в ній точки дотику з іншими, на цій платформі любові. А якщо це просто релігійна форма — багато хто носить релігійне вбрання, але ж там (притискає руку до серця. — Ред.) нічого не змінюється, — вони вносять у релігію світське, а не духовне, і це може бути моментом розбрату. Саме таких релігійних людей можуть використовувати представники різних течій, передусім політичних. І це може спричинити проблеми. Тому нам треба працювати, щоб люди були справді духовні, не номінально — щиро побожні.
— Щодо окупованих територій та маніпуляцій політичних течій: якщо проведемо паралелі з іншими місцями, де було руйнівне військове втручання РФ, то, наприклад, у Сирії це обернулося розгулом ІДІЛ. Чи бачили ви якесь підґрунтя, щоб подібний феномен масово виник на окупованих територіях, тільки з поправкою на іншу декларовану релігію?
— Там був і «православний ІДІЛ» — «Русская православная армия».
— Але чи є вона є місцевим феноменом?
— Там були й місцеві. По-друге, я бачив багато людей, що їх як релігієзнавець визначаю як неоязичників. Вони створили своє бачення — псевдослов’янське та псевдоязичницьке, — і ширять ці ідеї. Це химерна структура, але вона охоплює дуже багато так званих «ополченців».
Далі — активність Московського патріархату, що «окормляє», опікує всіх, хто з того боку [лінії розмежування]. І вони несуть ідеї «русского мира», імперську ідею, що йде в обгортці ніби «виваженого ставлення», «світоглядного вибору людей». Але в реальності це — жах. Коли мене катували, завжди були ці крики: «Мы есть русский мир!» — вони так кричали. Це — реалії.
— Якою мірою вони взагалі асоціюють себе з цією релігійною традицією? У них там теж по кабінетах цілі іконостаси?
— Так-так, я бачив у кабінетах: Микола II, Сталін, Дзержинський, Путін…
— Сталіна ікони хоч не висять?
— Поки що не ікони, але для них це майже ікони.
— Родини вояків АТО діляться, що бійці приносять війну додому. Бранці теж приносять цей свій полон додому?
— Я б не хотів цього робити. Гадаю, ми повинні приносити досвід — так, але приносити свої страждання, переживання, що були там, і ятрити цю рану родини — неправильно. Це — неправильно! Психологію цього феномену я розумію, але ж людина повинна мати відповідальність не лише за себе. Не казати світові: «Дивіться, я тут страждав, а ви…» — так не можна!
Ти маєш нести добро, повинен перетворити цей досвід на позитивний. Повинен збудувати нову країну, свою родину… Близькі чекали, вони тебе люблять — поверни їм цю любов! Стань любов’ю! Це — головне. А приносити свої страждання… (гірко усміхається. — Ред.) Хай менше бачать, як у тебе щось болить.
— Не знаю, чи маєте таку інформацію... Чи були серед звільнених разом з вами люди, яких… не дочекалися? Зневірилися друзі, пішла дружина?
— У людей багато проблем. Наприклад, коли близькі мають інші погляди, особливо ті, хто живе на окупованих територіях. І такі звільнені стали… вигнанцями. У них майже нікого нема. До речі, ви їх бачили: коли ми прилетіли, там стояв хлопець — він у СІЗО сидів навпроти мене в камері. У нього нікого нема. Ще разом з ним сидів хлопець, дуже спраглий до знань, — до речі, його там засудили на 32 роки, — і в нього також лишилися в Макіївці всі рідні. І всі, хто лишився, його не сприймають.
— Що можна зробити для них? Ви, напевно, бачили волонтерів, що намагалися допомагати новоприбулим, але що можна зробити системніше?
— Це дуже добрі волонтери, і тепер це така активна частина громадянського суспільства. Але ж треба розуміти, що звільнені мають не тільки матеріальні потреби. Їм приносять одяг, поїсти — вони задовольнили цей рівень; знайшли житло — далі що? А далі — життя: 20, 30, 40 років. І їх треба оточити любов’ю, дати їм духовну їжу — це головне. Ми не повинні втрачати їх як людей. Ви ж знаєте, [люди це переживають] хто як: один почне пиячити, інший взагалі втратить глузд… Ці проблеми можна вирішити тільки любов’ю, тільки духовною опікою.
— Чи бачите ви в найближчій перспективі можливість якогось міжрелігійного проекту, скажімо, на базі Інституту філософії, чи ініціативної групи для допомоги тим, хто був у полоні, в заручниках?
— Так, це цікава ідея. Саме сьогодні, розмовляючи з Блаженнішим Святославом, почув від нього, що він також хотів би достукатись до тих хлопців, що тепер у Феофанії. Вони мають проблеми — не лише матеріальні, а й духовні, психологічні. Треба, щоб з ними розмовляли, вважаючи на страждання, яких вони зазнали, але не копирсаючись у ранах. Треба виводити їх на світло, щоб вони побачили по виході з лікарні, що не будуть кинуті й забуті. Треба, щоб представники різних релігійних, духовних громад з такими людьми працювали.
Я продовжу діалогову роботу з представниками різних конфесій, яку провадив ще в Донецьку. Саід-хазрат (Саід Ісмагілов, муфтій ДУМУ «Умма». — Ред.) знає про це. Це діалог з релігійними громадами з метою не світоглядних дискусій, а пошуку точок дотику, щоби працювати разом у соціальному просторі.
Бесідувала Тетяна Євлоєва
