Важливо розповідати історії людей, що зіткнулися з репресивною машиною в Криму

Незалежний російський журналіст Антон Наумлюк побував у Криму. Своїми враженнями від зустрічей з кримськими татарами, українськими активістами, про роботу місцевого населення на підтримку сімей репресованих кримчан журналіст поділився з Радiо Свобода.

«Гібридна депортація» — цей термін з’явився у нас у розмові з батьками Ахтема Чийгоза, — розповідає Антон Наумлюк. Його батьки пам’ятають депортацію 1944 року, вони порівнювали її з тим, що відбувається зараз. І в якийсь момент ми прийшли до висновку, що зараз на півострові відбуваються не менш руйнівні для кримських татар, для національного руху Криму події. «У 44-му можна було посадити весь народ у вагони і відправити їх, втрачаючи дорогою трупи, куди-небудь в Сибір, в Казахстан. Зараз це зробити не можна, не допустить світова громадськість».

Тобто йдеться про таку форму тиску, про створення таких умов, коли люди самі будуть змушені кидати свої домівки?

— Можна створити умови, за яких люди самі почнуть збиратися та їхати. Майже всі сім’ї, в яких пройшли арешти, обшуки і затримання, коли я їх відвідую, роблю з ними матеріал, я запитую: а що ви робитимете, коли ваші рідні вийдуть, коли їх звільнять? Це таке не дуже чесне запитання, якщо говорити начистоту, тому що всі прекрасно розуміють, що хоч якоїсь надії на реальне правосуддя, на те, що відпустять просто так, немає ні в кого. Але тим не менше, я запитую, і більше половини людей схиляється до того, що ось їх відпустять, ми відразу ж збираємося та їдемо, кидаємо будинки, кидаємо все, що тут встигли накопичити з моменту повернення, їдемо в Україну і більше не повертаємося.

Чим є «Кримська солідарність», це офіційно зареєстрована організація, як вона виникла і чому?

— Ні, вона не зареєстрована. Її не хочуть легітимізувати, оскільки вона відразу ж підпаде під дуже жорстке законодавство Росії про громадські організації.

Тобто вона відразу ж стане ворожою, виходячи з нинішніх законів Росії?

— Вона і так, загалом, «ворог народу», але зараз її не можна офіційно закрити, не можна її назвати іноземним агентом, накласти на неї якісь шалені штрафи, як це в Росії прийнято щодо нелояльних громадських організацій. Насправді це організація, що об’єднує, насамперед, родичів заарештованих і затриманих, найчастіше кримських татар та активістів, які роблять якісь зусилля для допомоги сім’ям і самим затриманим.

Вони збираються раз на місяць, підводять підсумки, планують якісь дії. Це абсолютно практичні дії, тобто допомога дітям, які залишилися без батьків, збори цих дітей в школу.

Як це робиться, адже потрібно, щоб влада не дізналися про їхню роботу?

— По-перше, влада, звичайно, знає, оскільки це все-таки не шпигунська організація, це люди, які допомагають один одному і не бачать в цьому нічого поганого. По-друге, робота російських спецслужб на півострові досить, на мій погляд, розгалужена та успішна, оскільки істерія у російської влади з приводу і кримських татар, і деяких «українських диверсантів», яких тепер ловлять практично щомісяця, досягла якогось параноїдального рівня. Думаю, що влада знає, просто з ними не можна нічого зробити. Що зробиш з людьми, у яких заарештували рідних і які просто хочуть допомагати один одному і своїм рідним за гратами?

Скільки сьогодні жителів Криму, маю на увазі не тільки кримських татар, а й українських активістів, заарештовані, сидять в тюрмах?

— Дуже складно сказати. Це, напевно, вже не десятки, оскільки тільки кримських татар 19 осіб. Якщо ми почнемо дивитися на різні справи, які порушуються на півострові, то у нас складеться цифра мінімум осіб 50, яких піддають репресіям різного роду. Велику кількість людей дуже тихо відправили у колонії на території Росії. Ми їх ніколи не побачимо, якщо вони не вийдуть на зв’язок самі. Їх дуже складно відстежити. Кримські татари все-таки намагаються своїх відстежувати скрупульозно, а скільки було проукраїнських активістів, особливо що стосується ранніх затримань, на жаль, ми не знаємо.

Для більшості Крим залишився в пам’яті як прекрасне і спокійне місце відпочинку. Якби ви там не були з тих пір, а приїхали зараз, що першим впало б в очі? Чи відчувається, що ви потрапили на окуповану територію?

— Останній раз я був у Криму до анексії, в 2004 році, тобто я якраз така людина. Більшість населення як жило своїм життям, так і живе далі. Ціни зросли, пенсії теж трошки виросли, зарплати залишилися такими самими. Паспорти у більшості залишилися українські, і взяли нові російські. Кордон перетинають, маю на увазі адміністративний з Херсонською областю, за російським паспортом, на українському блокпосту показують український.

Зараз ось така дивна тенденція пішла — наприклад, рейд в Сімферополі, після якого затримали п’ять осіб, у яких знайшли українські паспорти. Таке відчуття, що влада почала цю юридичну проблему вирішувати для себе, тобто переслідувати тих, хто користується обома паспортами.

Тобто зовнішньої риси, яка б вказувала на те, що ви перебуваєте на окупованій території, немає, все, як і раніше?

— Я б назвав величезну кількість білбордів, рекламної продукції, пов’язаної з Володимиром Путіним, з «Єдиною Росією», тобто це якась візуальна, не дуже хорошої якості легітимізація анексії. Скрізь висять білборди з історичними персонажами, особливо з кримських татар, які колись входили в систему держуправління ще Російської імперії. Таке відчуття, що влада хоче ось цю лінію спадкоємності, що Крим перебував у складі Російської імперії, а відповідно, він належить Росії, легітимізувати в очах самих кримчан.

Коли Ви були в Криму, боялося місцеве населення спілкуватися з Вами як з російським журналістом?

— Страх був не перед чужим, а взагалі сказати щось голосно і зробити якусь заяву, яка може бути розцінена владою або силовими структурами як нелояльність. Більш того, навіть проросійськи налаштовані громадяни дуже неохоче йдуть на контакт з журналістами. Ось це таке кухонне обговорення, воно як було, так і залишилося, і люди дійсно бояться висловлювати свою думку.

Інша справа, що ті, хто зіткнувся вже з репресивним апаратом, я маю на увазі кримські татари, в сім’ях яких є затримані і заарештовані, найчастіше абсолютно відкрито і без будь-яких натяків, без якихось умовностей виходять на контакт, записуються на відео.

Тобто проблем у спілкуванні з місцевим населенням не було?

— У мене немає. Але я працюю в тому середовищі, яке зазнало репресій, ці люди найчастіше бачать в мені помічника і людину, яка готова розповідати їх історію. Дуже багато хто розуміє прекрасно, що публічність і якась популярність, зокрема на міжнародному рівні, це один з дуже невеликих шансів повернення їх рідних додому.

На Ваш погляд, чи існує якась паралель між анексією Криму і подіями, які відбуваються зараз на Донбасі, між окупацією Криму і російсько-української війною?

— Це питання більше для істориків, років через 30, коли розкриються документи. Але навіть того, що є, достатньо, щоб зрозуміти, що це ланки одного ланцюга. Порівнювати їх тяжко, оскільки в Криму, навіть не знаю, як це сказати, добре це чи погано, не було військових дій. Так, фактично були жертви, але тим не менше якихось бойових дій не велося, військового опору як такого не було. На Донбасі зовсім інша історія.

А цілі схожі?

— Я не бачу і не бачив бажання Росії забрати Донбас, саме приєднати його як територію. Набагато більше це було схоже на ситуацію з грузинським конфліктом, коли створювалася буферна, повністю підконтрольна квазідержава, територія, яка-де-факто належить Росії, але-де-юре є певним утворенням, невизнаним міжнародним співтовариством. У якийсь момент російська влада приблизно до цього і підвела всю ситуацію на Донбасі.

Ситуація з Кримом зовсім інша. Усі свідчення, які я спостерігав, всі очевидці, з якими я розмовляв, в один голос говорять, що посилення військове, зокрема посилення Росії на півострові, почалося далеко не в 2014 році. Один із затриманих так званих «диверсантів» Штибліков працював військовим аналітиком, проводив аналіз військової присутності, зокрема Росії на півострові, російського Чорноморського флоту. Він писав про те, що безконтрольне посилення, військова техніка, кількість військових Чорноморського флоту в Криму спостерігалося ще в 2011 році, тобто дуже задовго до всіх подій. Я вважаю, що це говорить про те, що плани щодо приєднання Криму, щодо анексії були ще задовго до подій.

У Празі відкрилася виставка Ваших фотографій, зроблених в Криму. Про що Ви хотіли розповісти?

— Буквально кілька днів тому була відкрита виставка в Анкарі за участі кримськотатарської діаспори в Туреччині, українського посольства і, як не дивно, влади Туреччини. Виставку відкривав заступник міністра закордонних справ. Приблизно така ж виставка була відкрита в Празі. Це підсумок роботи кількох місяців у Криму. Я спілкувався з рідними затриманих і заарештованих, тих, хто піддавався репресіям, з рідними тих, хто зник. Це не тільки кримські татари, а й українські активісти. Роками про них взагалі немає жодних відомостей, і таким батькам, напевно, навіть гірше, ніж тим, хто знає, що їхні діти сидять за гратами, але вони хоча б живі.

Всі ці особи — рідні, близькі, батьки, діти, які плачуть — їх могли побачити відвідувачі на цій виставці. Це одна десята, одна п’ятнадцята того, що насправді було знято в Криму. Там величезна кількість людей, які зіткнулися з репресивною машиною, і розповідати їх історії, на мій погляд, дуже важливо для того, щоб вони не здавалися якоюсь масою незрозумілих кримських татар, яких переслідують за щось. Кожен з них — це своя історія. Хтось — лікар-стоматолог, хтось кухар, хтось бізнесмен, хтось будівельник, у когось семеро дітей. І який же він терорист, якщо він працює на трьох роботах, щоб прогодувати свою сім’ю?

Особливо виділяються фотографії, на яких батьки вперше зустрічаються зі своїми дітьми.

— Кількість затриманих і заарештованих вже така, що кілька дітей народилися в той час, коли їхні батьки були заарештовані. Матері приносять цих малюків до судів на дуже рідкі процеси щодо продовження арешту. Ці суди проходять раз в кілька місяців. Туди привозять батьків, і їм показують малюків з-за ґрат, щоб вони вперше побачили своїх дітей, тому що терміни загрожують аж до довічних. Суди, на жаль, ведуть до того, що батьки своїх дітей можуть не побачити ще дуже і дуже довго.