Етнічна історія України не мій головний науковий інтерес, проте часто доводиться спілкуватися із західними колегами про ситуацію в Україні. Власне, ця ситуація відома багатьом, коли тебе запитують: «А з якої ви частини України — Сходу чи Заходу?» (якщо ти не з Києва, який десь «посередині»), немов у нас становище таке, як було свого часу в повоєнній Німеччині, розділеній на ФРН та НДР. Доводиться відповідати, ще й обґрунтовувати неправомірність цього поділу. Але одна річ — щось доносити нашим співгромадянам, із якими перебуваєш в тих самих реаліях, інша — європейцям, які що більше чують нових для себе фактів, то більше сумніваються в їхній правдивості.
Так, від 2014 року пропагандисти Кремля вперто просувають міф про «південний схід України» як окрему територію, де начебто мешкає проросійське населення, яке страждає від гніту «злочинної київської влади». Лише 2016-го, після досягнення умовної (чи примарної?) стабільності на Донбасі, розмови про «Новоросію» дещо втихли. Тим паче, що її «перейменували» на «Малоросію». Хоч би якими смішними з історичного погляду ці потуги видавалися, РФ не відмовляється від ідеї тиску на Україну, зокрема й через гуманітарну сферу.
Як відомо, «Новоросійська губернія» із центром у Катеринославі з’явилася внаслідок відокремлення південної частини України від Кримського ханства й Османської імперії в другій половині ХVIII століття. Уже після ліквідації ханства 1783 року й подальших успішних дій на теренах сучасної Одещини Російська імперія докорінно змінила склад населення регіону: виселялися ногайські племена, мігрували кримські татари, деякі землі фактично залишалися безлюдними, що спричинило потребу в масовій колонізації в ХІХ столітті. У деяких регіонах від попереднього населення залишилися тільки власні назви населених пунктів, річок, озер тощо (особливо на Одещині) й нечисленні архітектурні пам’ятки. Не так давно я допомагав колегам із Херсонського краєзнавчого музею вичитувати написи на османських і татарських надгробках, зібраних туди чи не зі всього Півдня. Серед них трапляються й могильні плити XVII–XVIII століть, які належали знаним людям (релігійним діячам, купцям, військовим); насправді це якась тисячна частка усього того минулого, яке було знищено, вивезено, розпродано… Така вже природа степу: він, як і пустеля, поглинає історію, особливо ту, на яку вже не зважають живі покоління.
Як досліднику кримськотатарської філософської спадщини мені доводилося тримати в руках рукописи вихідців із цього регіону, що опинилися в бібліотеках Туреччини, Польщі, Німеччини, США та інших країн. Навіть кілька монументальних архітектурних пам’яток, такі як славнозвісна Аккерманська фортеця, потребує ширшого дослідження й збереження (нещодавно там були відкриті ще й залишки мечеті). І ось тут ми стикаємося з частиною історичної пам’яті, яка зусиллями завойовників із Півночі була практично знищена, — це так звана Ханська Україна. Термін, особливо в сучасних реаліях, може чимось нагадувати «радянську Україну» чи «Малоросію», але він мав історичне використання — так називали південну частину Правобережжя у XVIII столітті, яка входила до Османської імперії. Наприкінці ХVII століття тут навіть були свої козацькі гетьмани, які перебували під протекцією султана. Розповідати історію цих земель, особливо після того, як «Ханська Україна» розширилася аж до півночі сучасного Поділля (1672–1699), можна багато, але ось культурний аспект перебування українських земель у складі Османської імперії вивчений недостатньо. Як сприймало населення османського султана, особливо в умовах XVIII століття, коли на «ханські» землі втікали від закріпачення?
Як розвивалися міжрелігійні відносини, адже попри «мусульманську» владу, у деяких регіонах, особливо сільській місцевості, більшість населення й далі сповідувала православ’я, католицизм, юдаїзм й інші релігії. Та й етнічний склад, зрештою, був тут надзвичайно строкатим. Якщо почитати, наприклад, описи Аккермана (Білгород-Дністровського), Ізмаїла, Очакова та інших міст українського Півдня XVII–XVIII століть, то картина видається дуже привабливою: були вони приблизно такими, як сучасні історичні міста Туреччини (Стамбул, Бурса, Анталья, Синоп). Ми багато знаємо про Роксолану (особливо завдяки новітнім публікаціям її листів), але наші «роксолани» чоловічого роду, які, будучи вихідцями з Буджаку та Єдісану, обіймали високі посади в Османській імперії, відомі нам мало. Склалося так, що межа християнського й мусульманського світів, котра проходила саме Півднем України, пізніше відсунулася далеко в цьому напрямку й культурне багатство минулого стало для нас «османським ігом». Так, російська історична наука доклала всіх зусиль, щоб показати тюркський світ варварським, загарбницьким, деструктивним. Тоді ж з’являлися різні «листи запорожців турецькому султанові», які навіть у шкільних підручниках незалежної України видавалися за справжні документи (і різко контрастують із реальними чолобитними Богдана Хмельницького в Стамбул, на сьогодні знайдені в архівах та опубліковані). Козаки в російському уявленні були лютими ненависниками всього «бусурманського», та й сучасний образ козаків (чи то «псевдокозаків»), розкручений російськими медіа, — це ідеал вірних і послідовних шанувальників «русского мира», яким ненависне все те українське, що не вписується в рамки «новоросій» чи «малоросій». Сьогодні вже можна прямо казати, що цей «російський» наратив у Південній Україні став одним з основних ментальних чинників окупації. Цікаво, що ще у XVIII–XIX століттях «османська ідентичність» (відповідно конверсія в Іслам і лояльність султану) не сприймалася як щось абсолютно чуже. Наприклад, у Бережанах (Тернопільщина) тривалий час працював перекладач Краківського каштеляна такий собі Ян Харовський (Папа-Заде), який на початку XVIII століття перекладав з османської та на османську мову різну літературу, зокрема мусульманську й християнську. Його величезний рукописний фонд (понад 100 текстів) зберігся в архіві Дрездена (Німеччина) і ще чекає на своїх дослідників. Михайло Чайковський (Мехмет Садик-паша, 1804–1886) із Київщини, який у часи Кримської війни воював на боці османів на чолі «корпусу оттоманських козаків», також дуже цікава постать. І це лише кілька прикладів османсько-українських ідентичностей. Проте в жодному вітчизняному підручнику, на жаль, ми їх не побачимо.
Буджак («кут», південь Одещини) та Єдісан («край семи племен, північ Одещини й Трансністрія) породили багато вчених, які мали значущі наукові здобутки. Звісно, контекст їхньої творчості був мусульманським, але це не зразки обрядової релігійності чи політичної теології, а духовні надбання поетичного, літературного й філософського зразків. Наприклад, у нас часто дискутують про те, чи були поети й прозаїки, які писали російською, «нашими». А що ж ми, цікаво, скажемо про османського поета Накші Алі Аккірмані (пом. 1665 року), автора знаменитої збірки «Джерело життя»? Мабуть, «до своїх» його точно не зарахуємо, як і ще десятки вихідців з Аккермана, Кілії, Очакова, Хотина, Балти тощо. В інших країнах, зокрема в Туреччині, за цими постатями (наприклад, мислителем Мехмедом Аккірмані, який запропонував оптимальний варіант вирішення проблеми свободи волі й божественного передвизначення) сьогодні захищають дисертації, а в нас рівень зацікавлення такими питаннями дуже низький. Етнічна, культурна й соціальна історія цього регіону — набір сторінок, із яких допоки надзвичайно складно викласти єдину картину, а вона так потрібна нашій державі в тих умовах, коли вороги розповідають, що, мовляв, Україна є «штучно створеною» територією з «подарунками» російських царів.
Звісно, для турків уся ця спадщина своя, особливо коли ісламські здобутки минулого відіграють дедалі більшу роль у політичних проектах президента Ердогана. Але в нас не той випадок, щоб розкидатися історією: чимало країн роблять туристичний бізнес на, м’яко кажучи, не дуже своєму спадку, але разом із тим докладають зусиль, щоб його зберегти. «Османське» (так само й татарське, яке почало всерйоз цікавити українців лише після 2014-го) у нас сприймається не так, як «польське», «німецьке» чи інше європейське, це щось більш чуже. Той клин, який між османською та кримськотатарською минувшиною вбила свого часу російська історична наука, заважає нам гідно поглянути в минуле, розставити всі крапки над «і» та нарешті перестати сприймати середньовіччя й ранній модерн лише крізь російську імперську призму.
Хтось може вгледіти в таких тезах інший бік: для чого нам підкреслювати якийсь «турецький» складник своєї історії, чи це не та сама небезпечна гра, яка у варіанті з «русским миром» в Україні призвела до втрати Криму й частини Донбасу? Насправді, коли йдеться про «Ханську Україну» чи колишній османський простір загалом, тут питання не в «чужому», а у «своєму». Це відбувалося на наших теренах, видатні постаті, пов’язані з османськими містами в Україні, мали змішане етнічне походження, та й, зрештою, тюркські народи були складником етногенезу українського народу. Не кажучи вже про культурний вплив: стільки тюркізмів (арабізмів і персизмів, запозичених через турецьку), скільки має українська мова, серед слов’янських є ще тільки в боснійській. Відновлюючи історичну пам’ять, ми наче промальовуємо образ своєї країни в минулому, не лише в тих кордонах, які вона має, а й у широкому культурному й геополітичному значенні. Мабуть, це ще один спосіб повернути собі омріяну міжнародну суб’єктність, з якої нас на довгі роки викинули іноземні окупації.
Джерело: Тиждень.ua
Михайло Якубович
