Іван Франко. «До питання про перекази про Магомета у слов’ян»

Іван Франко. «До питання про перекази про Магомета у слов’ян»
Іван Франко
25.08.2016
Оцініть статтю: 
(245 оцінки)
Соломія Вівчар
Зображення користувача Соломія Вівчар.

27 серпня 2016 р. Україна відзначає 160-річчя одного з найбільших геніїв нашого народу  Івана Франка. Він був не лише поетом і прозаїком, науковий, публіцистичний і перекладацький доробок складає не меншу частину у його творчій спадщині. У 50-томовому зібранні творів Івана Франка (яке є далеко не повним, однак найбагатшим на сьогодні) 25 томів присвячено художній творчості, а решту  науковим, літературно-критичним і публіцистичним працям Каменяра.

У своїй науковій діяльності Іван Франко охопив величезне коло тем, не лише літературних, а також історичних, філософських, етнографічних, мовознавчих. Досліджував і східні релігії. До речі, Іван Франко є одним з перших українських дослідників Сходу і популяризатором класичної арабської і перської літератури. У своїх сходознавчих дослідженнях він мав щиру підтримку свого близького друга, геніального орієнталіста Агатангела Кримського, який консультував Франка зі східної історії та літератури.

У 29-му томі вже згадуваного зібрання вміщено цікаву розвідку під назвою «До питання про перекази про Магомета у слов’ян» (1894), над якою Іван Франко працював у Відні під час підготовки до захисту докторської дисертації.

За обсягом ця стаття досить велика і дуже інформаційно насичена. Розпочинається зі вступу, у якому Іван Франко подає відомості про стосунки мусульманського і християнського світу в різні історичні періоди. Слов’янські народи (особливо південні і східні слов’яни), як повідомляє письменник, перебували на самій межі цих світів і тому часто відчували на собі вплив народів, що сповідували Іслам. У ХІІІ-ХVІІІ ст. це були переважно турки і татари. Іван Франко спростовує думку про їх винятково негативну роль у слов’янському світі, зазначаючи: « там, де вони (мусульмани  С. В.) здобули собі повне панування, вони виявляли у багатьох відношеннях гуманність, терпимість до іновірців і давали доступ до цивілізації слов’яни були звільнені від військової служби, не були утискувані надмірними податками, а у релігійному та церковному відношенні мали досить значну автономію». Свої слова він підкріплює цитатами з різних історичних джерел: «Сербський герой Юрій Смедеревац питає у турецького султана, яке б він зайняв становище щодо віри в разі можливої перемоги, а той відповідає «Я побудую поряд церкву і джамію: хто вірує в Христа, хай іде до церкви, а хто молиться Магометові, хай іде до джамії». Також Іван Франко на основі сербських народних пісень стверджує, що турецькі султани неодноразово виступали як фундатори і добродійники християнських церков.

Не оминає увагою він і таких історичних фактів, як набіги татарів на слов’янські землі і взяття у неволю людей, говорить про те, що ці контакти, хоч і не завжди позитивні для слов’ян, дуже вплинули на духовне життя слов’ян, їхню мову, літературу, народні пісні, звичаї, одяг, вірування і перекази.

Далі Іван Франко зазначає, що нині (90-ті роки ХІХ ст.  С. В.) занадто мало зроблено для дослідження цих впливів, а уявлення слов’ян про релігію, віру, ієрархічний лад у мусульман є цілиною, де для дослідників є ще багато роботи. У своїй статті він, насамперед, пропонує читачам довідатися, що насправді знали слов’яни про Іслам. Матеріалом його дослідження є не лише слов’янський фольклор, але й численні письмові свідчення, зібрані Іваном Франком у різних середньовічних джерелах. Також для порівняння він наводить і джерела із Західної Європи  іспанські, італійські і французькі. Тут слід зазначити, що Іван Франко був одним з найкваліфікованіших знавців рукописів та апокрифів, а його репутація як дослідника може вважатися бездоганною.

Найбільше усних фольклорних оповідок про мусульманство є у балканських народів, а також в українців, бо у них були близькі і «не раз фатальні» зв’язки з турками і кримськими татарами. У народних піснях південних і східних слов’ян ставлення до мусульман далеко не завжди було позитивним, хоча окремих мусульман не раз представляють як людей хороших і чесних. Про самого Мухаммада згадок було небагато, іноді з пошаною оповідали про «святого Магомета». Харч для цих сюжетів надходив як Заходу (Європа), так і зі Сходу (Туреччина).

Найбільш неприйнятним для слов’ян, вихованих у дусі середньовічного аскетизму, було багатоженство. Однак і воно не завжди відрізнялось різким негативом, І. Франко наводить цитату із книги Михайла Литвина (Michalo Lithuanus) «De moribus Tartarorum, Lithuanorum etc.», написаної близько 1550 р., у якій автор виголошує схвалення багатоженства мусульман, вбачаючи у ньому джерело найвищої моральності, винятково гідний людини стан. Але таких праць не багато. У ХVІІ ст. з’явилися описи подорожей до Святої землі, спогади Еразма Отвиновського, який багато років провів у Стамбулі, і різні полеміки переважно антимусульманського спрямування, які боролися з Ісламом, як зазначає Іван Франко, «справді візантійським способом, без докладного знайомства з головним джерелом мусульманства Кораном, з якого цитувалися фрази, звичайно, тільки по слуху і часто приписувалися йому речі, яких там зовсім немає». Ці твори писалися переважно грецькою мовою, докладних перекладів церковнослов’янською майже не було. Паралельно серед люду циркулювало багато різних усних переказів легендарного характеру, які очевидно приносили до слов’янських країн численні невільники, що пробувши певний час у турецькій неволі і наслухавшись там різних оповідань, поверталися на батьківщину. Розповіді ці передавалися з уст в уста, обростаючи неймовірними, фантастичними подробицями (наприклад, про християнське походження Мухаммада і навіть перебування його у монастирях). І. Франко наводить уривки з книги Бенедикта Хмельовского (польського письменника і священнослужителя) «Nowe Ateny albo Akademia wschelkiej scjencji pelna» (це перша польська енциклопедія), що представляє Мухаммада «фальшивим пророком мерзенної секти мусульман».

Характеризуючи Б. Хмельовского «польським енциклопедистом XVIII століття», І. Франко називає його «дуже начитаним, але позбавленим будь-якого таланту єзуїтом», який пише властивим йому «макаронічно-квітчастим» стилем. І. Франко звертає увагу читача і на ті епізоди з книги священика, які відомі завдяки складеному в VII ст. Ібн Хішамом «Життєпису Пророка Мухаммада». Йдеться про очищення серця Мухаммада і його перенесення з аль-Харам (Заповідної мечеті в Мецці) в аль-Акса (мечеть в Єрусалимі), що описується в сурі Корану «Аль-Ісра». У цьому контексті І. Франко проводить паралелі з єврейськими та греко-християнськими апокрифами.

Є у слов’янських переказах і відома розповідь про меч Мухаммада Зульфікар (у легенді цей меч називається Зафікар), який після його смерті перейшов до Аліма, меч цей був «дивовижної гостроти у що б ним Алі не вдаряв, чи то в залізо, чи то в сталь, все було як павутина Після смерті Магомета Алі з великою тугою поїхав у гори до скель, бажаючи з туги зіпсувати шаблю, і вдарив нею о скелю, аж уся відкрилася».

Іван Франко наводить і багато інших легенд, відомості про які він отримав з різних рукописів. Сюжети ці мають яскраво фантастичне звучання і часто негативно забарвлені, однак, як зазначає письменник, «такі компліменти для інаковіруючих були у ті часи майже обов’язковими».

Систематизуючи розповіді про Мухаммада, Іван Франко виходить за межі теми, означеної у заголовку, використовуючи не лише слов’янські, але і греко-візантійські та латинські джерела. Автор зазначає, що слов’янські оповідання зберегли багато легендарних подробиць про Мухаммада. А греко-візантійські легенди про життя і вчення Мухаммада можна були досить близькі до тих відомостей, які поширювалися про Пророка в самому мусульманському світі. Як ілюстрацію він наводить сюжет про християнського ченця Богайра (Багіра), який, бачачи Мухаммада ще дитиною, пророкував йому велике майбутнє. Він пізнав у ньому майбутнього пророка за блискучим ореолом навколо голови Мухаммада.

На Заході (у католицькій Європі) про Мухаммада довгий час знали дуже мало. Ще у ХІІ ст. Гвібертій Нолянський згадує про нього лише з чуток, називає Матомусом, пише, що він тільки недавно помер. Наводить Іван Франко ще дві західноєврропейські легенди  французького єпископа Ільдебертія Нолянського (який пише про життя Мухаммада в Єрусалимі) і віршований французький «Roman de Mahomet», у якому теж є сюжет про вчителя-пустельника і його учня Мухаммада. Діяльність Пророка перенесена на Захід, до Риму. Він постає у цьому творі християнином, римлянином і пустельником, далі кардиналом і кандидатом на папський престол. В іншій італійській легенді Мухаммад є святим, який називається Мальхонметто, що має означати «Messo de alto Dio sovrano» («посланник єдиного найвищого Бога»). У подальшому сюжет легенди розвивався у ще більш казковому напрямі. Але поступово, з появою більш достовірних відомостей, ситуація почала змінюватися. Зокрема, монах-домініканець Вільгельм з Триполіса написав трактат про Мухаммада, заснований на арабських джерелах, а іспанський вчений П’єтро ді Толедо здійснив переклад Корану латинською мовою і написав передмову, у якій розповів про життя Мухаммада згідно з тими ж таки арабськими джерелами. Вперше надрукований він був лише у 1547 р. Як зазначає Іван Франко, ці більш автентичні відомості про життя і вчення Мухаммада поволі витіснили стару казкову літературу, а до слов’ян доходили лише уривки, наприклад, що Мухаммад був християнином і за походженням римлянином.

У слов’ян, крім наведених вище легенд, оповіді про Мухаммада не отримали своєї окремої ніші і не здобули відгуків ні в літературі, ані в усній традиції. Але незважаючи на це, Іван Франко пише, що «навіть ті невеликі залишки цих легенд, що приходять до нас рівночасно з Заходу і зі Сходу, заслуговують пильної уваги як сліди важливих культурних впливів, яких зазнавали наші країни і часто в них перехрещувалися, даючи якщо не у цьому особливому, то в багатьох інших випадках початок новим дуже важливим і характерним творам».

Іван Франко зробив величезний внесок у справу освіти нашого народу, і ця розвідка є одним з доказів цього, адже у час, коли українською мовою не було достовірної історичної інформації про культуру Сходу (про Іслам, Коран і Мухаммада), він одним з перших розпочав велику і складну роботу з відкриття для нас світу і культури Орієнту.

У 1986 р. у бейрутській газеті «Ас Сафір» було надруковано статтю під назвою «130-ті роковини українця Івана Франка. Образ Ісламу у слов’янській філології», автором її є ліванський дослідник Нізар Дагер. Присвячена ця замітка саме праці Івана Франка «До питання про перекази про Магомета у слов’ян». Український журнал «Східний світ», який видає Інститут сходознавства імені А. Кримського НАН України, у  3 за 2006 р. передрукував цю статтю, подавши її арабський оригінал і переклад українською мовою.

Соломія Вівчар спеціально для «Іслам в Україні»

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.