Кримський слід в індонезійському ісламі: Сулайман аль-Киримі

Кримський слід в індонезійському ісламі: Сулайман аль-Киримі
Фото ілюстративне: Святкова молитва в індонезійській мечеті
27.04.2018
Оцініть статтю: 
(164 оцінки)
Михайло Якубович
Зображення користувача Михайло Якубович.

Індонезія, як відомо, належить до найбільших мусульманських країн за кількістю населення (понад 250 млн осіб). Окремі її регіони були ісламізовані ще у пізньому середньовіччі (передусім завдяки зв’язкам із Близьким Сходом та Індією), а вже у  XVII–XVIII століттях мусульмани переважили за чисельністю представників інших віросповідань. На теренах Індонезії існували пізньосередньовічні мусульманські держави (наприклад, Малайський султанат), а пізніше, у добу колоніалізму, іслам став однією з ідеологій спротиву португальській та голандській окупації. У ХІХ столітті, в період пробудження мусульманського світу (так звана доба «нагди», мусульманського відродження), ісламські рухи набули значного розвитку на цих теренах, використовуючи як ідеї повернення до «чистого ісламу» часів Пророка, так і продовжуючи усталені лінії розвитку.

Великого значення в Індонезії набув суфізм, а саме його модерні форми. Передусім, варто згадати тарікат накшбандійя-халідія, який з’явився унаслідок діяльності османського суфія Дійа ад-Діна Халіда аш-Шагразурі, більше відомого як Халід аль-Багдаді (1776 — 1827). Цей мусульманський діяч курдського походження та автор багатьох праць (Меджд-і Талід — «Велике переродження», Шемсу ш-Шумус «Сонце світил» та ін.) об’їздив практично весь тогочасний Близький Схід та Індію (там, власне, він і навчився «класичному» накшбандизму у шейха Абдалли ад-Даглаві). Уже в другій половині ХІХ століття духовна спадщина Халіда аль-Багдаді досягнула віддалених регіонів ісламського світу, серед яких була й Індонезія.

Цікаво те, що поширенню тарікату накшбандійя-халідія, досі популярному в Південно-Східній Азії й інших регіонах ісламського світу, значною мірою сприяв вихідець із Криму Сулайман аль-Киримі. На жаль, подробиць його життя відомо небагато, проте згадки про цього шейха (також відомого як Сулейман Ефенді) трапляються у відповідних джерелах тарікату. Рукописи ХІХ століття Нагджату с-Салікін — «Шлях подорожніх» і Та’алім ат-Таріка, «Учення тарікату», досліджені індонезійським ученим Аррази Хасьїмом, свідчать про те, що роль Сулаймана аль-Киримі у своєму релігійному розвитку індонезійські мусульмани оцінювали дуже високо.

Походив Сулайман аль-Киримі, відповідно, із Криму, який залишив наприкінці ХІХ століття, після анексії півострова Російською імперією. Певний час він навчався у самого Халіда аль-Багдаді та його учня й халіфи («намісника») Абдалли аль-Арзінджані. Близько 1826 року цей вчений заснував завійю (суфійську обитель) на горі Абу Кубайс у Мецці, до якої збиралися послідовники тарікату практично з усього ісламського світу. Проіснувала вона, вочевидь, майже сто років, а саме до 1926-го, коли регіон увійшов до Королівства Неджду й Хіджазу (майбутня Саудівська Аравія) і діяльність суфійських тарікатів була згорнута.

Після Абдалли аль-Арзінджані цю обитель очолив шейх Сулайман аль-Киримі, який мешкав у Мецці аж до самої смерті, що трапилося 22 зуль-хіджа 1275 року гіджри (23 липня 1859 року). І саме в Сулаймана аль-Киримі, перебуваючи в обителі на горі Абу Кубайс, навчався Ісмаїл аль-Мінанкабаві, виходець із західної Суматри, який у 1850-х повернувся до себе на батьківщину й започаткував там діяльність тарікату. Пізніше до справи долучився іще один учень Сулаймана аль-Киримі, Ібрагім Фатхі Кумпулан (пом. 1914 року). Більше того, окремі джерела повідомляють, що Сулайман аль-Киримі дав Ібрагіму Фатхі іджазу на переклади якихось праць тарікату «місцевою мовою» (мінангкабауською), тобто свідомо орієнтував свого учня на поширення вчення тарікату на батьківщині.

Цікаво, що вчення тарікату було сприйняте владою Ріавського султанату — держави, що існувала на острові Суматра з 1824 до 1911 року. За часів правителя Раджі Алі (1844 — 1857), зокрема, були проведені реформи, скеровані на ісламізацію суспільного ладу (заборона на азартні ігри, посилення норм публічної моралі, обов’язковість хіджабу та ін.). Іще два учні того ж Сулаймана аль-Киримі, Сулайман аз-Зугді й ’Алі Ріда, займалися закликом на шлях тарікату серед індонезійських прочан, які відвідували Мекку. Серед них був і Ахмад аль-Бакір, який згодом поширив учення тарікату серед мешканців рідного йому Негері-Сембілана (нині регіон Малайзії). Судячи з усього, в обителі на горі Кубайс був хтось із знанням мінангкабауської мови, якою спілкувалися саме в цих регіонах Південно-Східної Азії. Як наслідок, практично всі сільсіли (тобто список передавачів знання), які нині мають шейхи цього тарікату в Індонезії та,частково на Суматрі, включають у себе Сулаймана аль-Киримі, який, в свою чергу, переказував знання від самого Халіда аль-Багдаді.

Попри те, що, судячи з усього, сам Сулайман аль-Киримі ніколи не відвідував терени сучасної Індонезії, він орієнтувався саме на мусульман того регіону. Враховуючи той факт, що суфійські ордени зіграли важливу роль в індонезійській боротьбі за незалежність на початку ХХ століття, можна сказати, що певною мірою до цього пробудження прилучилися й вихідці із Криму. Можливо, нові рукописні знахідки, які стають доступними в добу оцифровування ісламської спадщини й нової каталогізації сховищ манускриптів, допоможуть дізнатися ще більше про постать Сулаймана аль-Киримі та його внесок в ісламське пробудження в Індонезії.

Михайло Якубович

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.