У середині XVIII ст. український Хотин був прикордонною фортецею Османської імперії. Його гарнізон складався з різних військових підрозділів, а основою їх були яничари. 1755 року в Хотині в сім’ї яничара Хаджі Хасана народився син, хлопчика назвали Мустафою. Його прозвали Байрактар (прапор), бо з дитинства був прапороносцем загону, де служив його батько.
Корпус яничарів створений 1365 року, за султана Мурада I. Довгий час військо яничарів було найнадійнішим і найсильнішим в османському війську: завдяки йому 1453 року здобуто Константинополь і досягнуто найвидатніші перемоги у війнах із сусідами Османської імперії. Утім помалу через низку причин відбулася деградація війська яничарів, і він з передмур’я держави перетворився на гальмо економічного та соціального розвитку.
Історик О. Моргун, автор дослідження «Аянлик та європеїзація Османської держави (XVIII — поч. XIX ст.)», пише:
«Деградація [яничарського корпусу], що розпочалася у другій половині XVI ст., була зумовлена кількома обставинами. Згубні зміни почалися після відходу від принципу комплектування корпусу за системою девширме, відповідно до якої претенденти для зарахування в корпус набиралися винятково з немусульманських сімей, у юному віці наверталися на іслам і довгий час відбували спеціальний вишкіл. Згодом дуже поширилася практика прийняття в корпус мусульманської людности, що прагнула в такий спосіб підвищити свій соціальний статус і скористатися економічними вигодами. Незабаром яничарам надали право мати сім’ю, а після появи перших нащадків вони домоглися дозволу зараховувати своїх дітей до лав корпусу. У мирний час яничарам дозволили ремесло й торгівля, що за умова податкових і юридичних привілеїв обіцяло їм великі вигоди. Це все призвело до подальшої дезорганізації яничарського корпусу та зробило яничар рушійною силою масових зрушень на території Османської імперії».
Яничари, розквартировані у Стамбулі, стали активно втручатися в політику держави, брати участь у змовах і державних переворотах. У середині XVIII ст. окремим представникам турецьких керівних кіл стало ясно, що без реформування державних органів і збройних сил неможливо успішно конкурувати з європейськими імперіями, що вбивалися в силу.
Довгий час усі спроби реформувати османську армію були марні й аж з приходом до влади султана Селіма III (1761–1808) 1789 року ситуація стала мінятися. Поворотним моментом стала серія невдач султанської армії в російсько-турецьких війнах другої половини XVIII ст. Селім III, високоосвічений імператор, що знав іноземні мови, мав літературний талант та енергію непересічного державного діяча, водночас був глибоко побожний мусульманин. У своїх реформах султан намагався спиратися на вірних соратників, призначав їх на найвищі посади в державі. Реформи Селіма III отримали назву Нізам-і Джедід — Новий порядок.
Основними противниками Нізам-і Джедід були представники яничарського корпусу, що його інтереси в цьому питанні збігалися з інтересами аянів, консервативного вельможного панства у провінціях. Усвідомлюючи складність поставлених завдань, султан почав не з реформування наявних військових підрозділів, а зі створення нового війська, побудованого за європейським зразком. Військовими радниками запросили офіцерів французької республіканської армії — найпрогресивнішої та найсучаснішої в тодішній Європі.
1797 року за активної участи французів сформовано новий корпус, названий як і реформи Селіма III — Нізам-і Джедід. Чисельність формування була невелика, 26 тис. вояків, але це була справді нова армія, озброєна, навчена та вірна султанові.
Експедиція генерала Наполеона Бонапарта до Єгипту, що почалася 1798 року, перекреслила співпрацю Османської держави з Францією. Перші успіхи Наполеона були поставлені під сумнів через активний опір мусульман Єгипту, Сирії та Палестини європейським загарбникам. Османський губернатор Джеззар-паша організував успішну оборону палестинської фортеці Акко. Поміж її захисників були піхотинці та артилеристи корпусу Нізам-і Джедід. Після битви під Акко Наполеонові довелося відступити з Сирії та Палестини. У наступних боях на території Єгипту нізами показали себе якнайліпше, відзначившись хоробрістю та дисципліною.
Серед активних прибічників реформ султана Селіма III був Байрактар Мустафа, що у другій половині 90-х років XVIII ст. став одним із відомих чиновників за губернатора балканської провінції Рущук Ісмаїла-аги. 1797 року Мустафа організував успішне відбиття нападу на Рущук великої банди Пазвантоглу Османа. Ця операція зробила його відомим не тільки на Балканах, а й у Стамбулі.
Після вбивства губернатора Ісмаїла-аги, 1806 року Байрактар Мустафа забезпечив порядок у провінції, а згодом його призначили її аяном (губернатором) із титулом паша. Восени цього року російські війська вдерлися на територію Османської імперії. У цій ситуації новий рущуцький губернатор виявив себе якнайкраще, розгромивши корпус генерала Міхельсона і на якийсь час зупинивши наступ Росії.
Реформи в армії Османа стикалися з дедалі активнішим опором яничарів. Щоб зламати його, Селім III увів війська в Румелію, де почалося будівництво нових казарм для корпусу Нізам-і Джедід — це викликало бунт яничарів у місті Текірдаг, і для придушення довелося вдатися до допомоги військового флоту та нізамів. Розгром заколоту не заспокоїв бунтівних яничарів, що пішли на змову з аянами балканських провінцій імперії.
Щоб заспокоїти ситуацію, Селім ІІІ відкликав війська з Румелії до Стамбула. Він зробив перестановки в уряді, замінивши реформаторів консервативнішими постатями, але для супротивників султана це стало лише свідченням слабкости влади перед опозицією. 29 травня 1807 року змовники скинули Селіма III, поставивши на чолі держави його двоюрідного брата, активного противника реформ Мустафу IV. Султана Селіма взяли під арешт.
Переворот викликав гнів прибічників султана, а також народних мас. Губернатор Рущука Байрактар Мустафа-паша об’єднав сили реформаторів і, сформувавши 40-тисячне військо, рушив на Стамбул. Але він не встиг досягти мети та звільнити Селіма III: 28 липня 1808 року, коли повстанці вже вступали в місто, колишнього султана вбили за наказом Мустафи IV. У цій ситуації Мустафі-паші довелося проголосити новим султаном молодшого брата Селіма, Махмуда II. Дякуючи за допомогу, султан Махмуд призначив Байрактара на найвищу урядову посаду — великого візира. Це призначення стало вершиною кар’єрного зростання Мустафи-паші.
Продовження буде
