У традиційній російській історіографії прийнято вважати, що у 1480 році великий московський князь Іван III наклав на себе більш ніж двохсотлітнє монголо-татарське ярмо, відмовившись виплачувати данину ханові Великої Орди Ахматові.
Дійсно, до середини XV століття, відцентрові процеси призвели до розпаду Золотої Орди на ряд незалежних або напів незалежних держав.
Москва і Велике князівство Литовське скористалися ситуацією і припинили виплату данини.
Спроба хана Ахмата відновити свій вплив у Східній Європі закінчилася невдачею.
Крах Золотої Орди був вигідний не тільки Москві і Литві, але і молодому Кримському ханству, що прагнуло стати правонаступником держави Чингізидів.
На початку існування незалежного Криму його хани підтримували дружні стосунки з Великим князівством Московським. Однак, після того як Кримське ханство потрапило у васальну залежність від Османської імперії, а сила і вплив Великої Орди стала згасати, союз з Москвою був зруйнований.
Для Криму було очевидним, що Велике князівство Московське намагається підпорядкувати своєму впливові Казань і Астрахань, постійно втручаючись у справи цих мусульманських держав.
Литва також прагнула закріпитися у Північному Причорномор’ї, будуючи на цих землях фортеці і міста.
Усе це змушувало Крим вжити контрзаходів.
У 1480 році хан Менглі Гірей здійснив набіг на Київ, захопивши велику здобич і численних полонених. Одночасно з цим він зайняв Дніпро-Бузьке межиріччя. Це дозволило йому через чотири роки взяти участь у поході османської армії проти Молдавського князівства, який завершився взяттям Аккермана.
Таким чином, була вирішена найважливіше геополітичне завдання: територія Кримського ханства була з’єднана суходолом із землями Османської імперії. Спроби Великого князівства Литовського відвоювати причорноморські території руками запорізьких козаків завершилися невдачею.
Після успішного набігу на Київ ханський уряд дійшов висновку, що для стримування Литви і Москви необхідно і надалі використовувати подібну тактику, тим паче, що для кримської кінноти ведення бойових дій на рівнинній, степовій місцевості було найбільш зручним варіантом з усіх можливих.
З 1507 року розпочинаються набіги кримців не тільки на литовські, а й на московські землі.
Дуже швидко у Вільно і Москві усвідомили ступінь серйозності загрози. Крім того, що кримці руйнували селища і міста, вони забирали полонених, яких потім доводилося викуповувати, сплачуючи ханові великі суми. Саме тому на початку XVI століття складається особлива модель міждержавних відносин, яка передбачала, що Литва і Москва повинні здійснювати виплати, так звані «відкупи» від набігів кримських татар.
За своєю сутністю, ця сума була даниною, яку слабші з військової точки зору держави виплачували більш сильній державі.
У 1517 році Бахадур Гірей, калга-султан хана Мухаммад Гірея, заявляв про те, що відтепер мирні відносини підтримуватимуться лише з тими сусідами, які пропонуватимуть найбільшу суму відступних.
Згодом сформувалася система виплат, яка отримала назву «поминки».
Дипломати Великого князівства Литовського досить швидко домовилися з Бахчисараєм про суми щорічних виплат, визнавши у такий спосіб свою васальну залежність від Криму.
Щоправда, ці виплати зовсім не були гарантією того, що у період військових кампаній, які проводилися одна за одною протягом двох століть, нападів з боку кримських татар не буде.
Документально виплата данини Литвою була оформлена спеціальним договором, укладеним у 1511 році. Через кілька років була узгоджена і сума щорічних поминок — 15 тис. золотих.
Як правило, данину Великого князівства Литовського, а потім і Речі Посполитої відправляли до Кам’янця, а вже звідти її забирали уповноважені особи Кримського ханства.
Дещо іншою була ситуація у відносинах Кримського ханства з Москвою. Російські великі князі, а потім і царі довгий час відмовлялися від регулярної виплати данини.
Час від часу вони надсилали поминки у вигляді подарунків і лише у період після «смутного часу», коли економіка і військові ресурси Росії були виснажені, царі почали виплачувати Кримові щорічну данину.
Навіть наприкінці XVII століття Москва воліла відкуповуватися від можливих набігів кримчаків.
Про це у своєму щоденнику згадує шотландський офіцер, який перебував на московській службі, Патрік Гордон.
13 березня 1685 року він залишив такий запис: «Рада у Москві ухвалила, що річна виплата, або honorarium, повинна видаватися татарам на місці зустрічі для обміну полонених… у Переволочні».
Навіть у період російсько-турецької війни 1686 — 1700 рр. питання виплати данини було на порядку денному. Так, у листі співправителів царів Петра Олексійовича і Івана Олексійовича, адресованому кримському ханові Саадатові Гіреєві від 27 лютого 1692 року йшлося про регулярну відправку поминок до Криму. Однак після укладення Константинопольського мирного договору 1700 року виплата данини Кримові повністю припинили.
Востаннє ця тема виникла у період виступу гетьмана І.Мазепи проти Росії.
Намагаючись підштовхнути Крим й Османську імперію до війни з Москвою, Мазепа пообіцяв кримському ханові виплатити всю суму заборгованості, що накопичилася після 1700 року.
До такого ж кроку спонукав Мазепа і польського короля С.Лещінського, який також воював проти царя Петра I.
Пізніше, до цієї інтриги долучився і шведський король Карл XII. Від імені Польщі Османській імперії було запропоновано щорічну данину у розмірі 4 млн. дукатів, а також повернення Поділля.
Це була чимала сума, від якої у Стамбулі не змогли відмовитися.
Війська Османської імперії вступили у війну, яка була для них досить успішною.
Турки оточили російську армію на річці Прут, змусивши Петра I підписати мирний договір.
Угода була вигідною для Стамбула, але вона не вирішувала всіх питань. Багато зацікавлених сторін, зокрема українські козаки, Швеція і Польське королівство, опинилися поза рамками цього мирного договору, що спричинило серйозний міжнародний скандал.
Проте, після завершення Прутської війни питання виплати данини жодного разу не виникало на порядку денному у міждержавних відносинах Криму, Росії і Речі Посполитої.
Олександр Степанченко
