Кримське ханство і Велике князівство Литовське: від союзу до протистояння

Кіннота
Казимир IV (пол. Kazimierz Jagiellończyk)
Хаджі Гірей
29.04.2016
Оцініть статтю: 
(410 оцінки)
О. Степанченко
Зображення користувача О. Степанченко.

Становлення Кримського ханства тісно повязане з історією взаємин з Великим князівством Литовським, Польським королівством, Османською імперією та Великим князівством Московським. У цій історії є свої точки відліку, свої джерела і свої загадки. Перетворення Кримського улусу Золотої Орди у незалежне ханство проходило під впливом Литви. Прихід до влади в 1442 році Хаджі Гірея став можливим завдяки підтримці польсько-литовської союзної держави, яка прагнула розколоти Золоту Орду, що була серйозною загрозою для всіх східноєвропейських держав.

Виниклий відразу після приходу до влади в Криму союз Хаджі Гірея з Литвою був обумовлений взаємною вигодою. Підтримка дозволяла Казимиру IV Ягайловичу (великий князь литовський з 1440 року і король польський з 1447 року) вести політику на руйнування Золотої Орди шляхом провокування внутрішніх і зовнішніх конфліктів. З іншого боку, Хаджі Гірею була необхідна противага ординським ханам, які прагнули повернути непокірний улус під свій контроль.

Ефективність союзу двох держав стала очевидною в 1453 році, коли хан Великої Орди Сеід Ахмет почав похід на Подільську землю, що входила до складу Великого князівства Литовського, розоривши безліч міст і селищ. Під час повернення з походу, а саме переправи через Дніпро, його атакували війська Хаджі Гірея. Армія Сеід Ахмета була розгромлена, а сам він змушений був тікати до Києва. У Києві хан був затриманий литовцями, доставлений у Ковно (Каунас), де і закінчив свої дні на правах почесного бранця.

Партнерські відносини Великого князівства Литовського і Кримського ханства тривали аж до смерті Хаджі Гірея в 1466 році. Боротьба за владу, що розгорнулася між синами покійного хана Нур-Девлетом і Менглі Гіреєм, закінчилася перемогою останнього в 1478 році. До цього часу Крим вже потрапив у васальну залежність від Османської імперії. У боротьбі між спадкоємцями Хаджі Гірея Литва зробила ставку на Нур-Девлета і програла.

У цій ситуації Менглі Гірей змушений був переорієнтувався у своїй зовнішній політиці. Новим союзником Кримського ханства стала Москва.
1482 року Менглі Гірей, не без підбурювання Москви, здійснив перший серйозний набіг на українські землі. Йому вдалося захопити Київ, який був сильно зруйнований татарськими військами. Однак не тільки Київ був метою кримського хана. Ще з часів великого князя Вітовта Литва контролювала межиріччя Дністра і Дніпра. У цьому районі у неї було кілька укріплених замків: Маяк, Сокілець, Чарниград, Качибей і Дашів.
Протягом тривалого періоду було не зрозуміло, коли саме були захоплені кримськими татарами ці опорні пункти Великого князівства Литовського на Чорному морі. У письмових джерелах надто мало інформації про події, що відбувалися у Північному Причорноморї в XV столітті. Існує хронологія, яка стосується замку і порту Качибея (пізніша назва Хаджибей, а з 1795 року Одеса).

З моменту першої письмової згадки про Качибеєв в «Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego» польського історика Я. Длугоша (1415 рік) і до останнього, яке датується 1472 роком (ярлик хана Менглі Гірея), Качибей шість разів згаданий у різних документах. У всіх цих джерелах йдеться про те, що замок в той період належав Литві та Польщі.

Активне просування Литви до Чорного моря почалося тоді, коли на великокнязівському престолі перебував князь Вітовт. Саме він ініціював активне будівництво замків у межиріччі Дніпра і Дністра. Ймовірно, камяний замок Качибея був побудований в 1421 році, або трохи пізніше. Про це побічно свідчать мемуари фламандського мандрівника Жильбера де Ланнуа, який бачив прибуття на береги Дністра великої кількості робочих і будівельних матеріалів з метою зведення замку або декількох замків.

Історик Никандр Молчановський так охарактеризував політику Великого князівства Литовського у Причорноморському регіоні: «Вітовтова політика щодо татар, наскільки вона стосується доль власне Подільської України, безспірно досягла блискучого, хоча і короткочасного успіху. Послабивши ворога та очистивши підґрунтя для своєї влади на Поділлі аж до берегів Чорного моря, Вітовт намагався створювати тут тверді опорні пункти на випадок нового сумяття і потрясінь».

Після 1472 року та аж до початку XVI століття про Качибей ніде більше не згадується. Зате відомо, що в 1492 році Менглі Гірей на місці литовської фортеці Дашів заклав нову фортецю Ачі-Кале (Очаків).

З цього можна зробити висновок, що в період між 1472 і 1492 роком Велике князівство Литовське втратило вихід до Чорного моря. Звісно, найбільш вірогідною датою цієї події є 1482 рік, час походу на Київ. Цілком логічно, що готуючись до активного протистояння з Литвою, Менглі Гірей мав враховувати факт знаходження в безпосередній близькості від його володінь кількох литовських замків. Насамперед йдеться про Дашів і Качибей. Залишати їх у своєму тилу було небезпечно.

Побічно про те, що саме в 1482 році впали опорні пункти литовців у межиріччі Дністра і Дніпра, свідчать такі події. 1484 року османський султан Баязид II вів наступальну війну проти Молдавського князівства. У серпні він взяв в облогу Акерманську фортецю. На допомогу султану прийшов його союзник Менглі Гірей на чолі 50-тисячної армії. Для того, щоб підійти до Аккерману, Менглі Гірею потрібно було перетнути володіння Великого князівства Литовського.

Очевидно, що до цього часу всі литовські замки вже або були зруйновані, або перебували під контролем татар. Крім того, відомо, що саме з цього періоду кордони між Кримським ханством та Османською імперією встановилися по Дністру. Слід також звернути увагу на зауваження Ф. Петруня, який розглядаючи питання про приналежність межиріччя Дністра і Дніпра, писав про те, що литовські і польські феодали «залишили цей район найпізніше в 80-х роках XV століття».

До кінця XV століття політика польського короля і великого князя литовського Казимира IV Ягайловича в Північному Причорноморї зазнала повного фіаско. На кілька століть землі південної України стали зоною постійних воєнних конфліктів. У кінцевому підсумку війни на виснаження привели до закономірного підсумку: до початку XIX століття Україна, Польща, Литва і Крим втратили самостійність в результаті експансії Російської імперії.

З іншими матеріалами з серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.

Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.