До моменту виникнення Кримського ханства в першій половині XV століття значна частина населення півострова вже прийняла Іслам. Численні мечеті були збудовані в багатьох містах Криму, за винятком тих, що контролювали Генуя, Венеція та православне князівство Феодоро.
Активна ісламізація Криму почалася в період золотоординської держави. Історика І. Міргалеєв писав:
«Мусульман [у Золотій Орді] було спочатку досить багато. Відомо, що болгари не були такі численні, але й вони зіграли у справі ісламізації населення Золотої Орди важливу роль. Однак основним мусульманським населенням вони не могли бути, такими могли бути східні кипчаки — хорезмійці. Західні кипчаки були більш християнізовані, можливо, якась частина цих кипчаків, що живуть у суміжних районах з болгарами, ісламізувалася, та здебільшого вони лишилися язичниками або переходили у християнство. До того ж і західні кипчаки практично були розкидані по новостворених кланах. Східні кипчаки, бувши мусульманами й мавши одну мову з західними кипчаками, стали дуже впливати на них і сприяли їх швидкій ісламізації».
Прийняття Ісламу за хана Узбека спричинило бурхливе будівництво мечетей по всій території Улусу Джучі. Водночас стали виникати мусульманські навчальні заклади — мектеби й медресе. Треба було закріпити прийняту народом релігію та не дати можливости прихованим язичникам за сприятливих умов провести реставрацію старих порядків.
Уже 1314 року під час прийняття Ісламу населенням Золотої Орди в Криму, в місті Солхат, закладено мечеть, а 1332 року до неї було прибудовано медресе. До нашого часу збереглися тільки руїни медресе, але й вони свідчать про його значний розмір. Дослідження археологів дозволили уточнити розміри навчального закладу. Виявили, що він був у кілька разів більший за мечеть Узбека, що збереглася до наших днів. Мабуть, медресе як мусульманське училище функціонувало в Криму близько 100 років. Будівля серйозно постраждала внаслідок землетрусу 1423 року і довгий час її не відновлювали. Остаточно медресе занепало аж після знищення Кримського ханства в кінці XVIII століття.
Е. Зілівінська на підставі проведених археологічних розкопів зробила докладний опис першого кримського медресе в Солхаті:
«[Це] майже квадратна будівля (зі стороною близько 28 м), орієнтована по сторонах світу. Стіни панцерної мурівлі: лицьова частина з добре обтесаних квадрів, а сам мур із підтесаного каміння та гальки на вапняному розчині. З боку приміщень стіни були тиньковані. Східна стіна була портальна. У нижній частині вона була оформлена різьбленим фризом, від нього збереглося горизонтальне профілювання. У центрі стіни був портал. Тепер від нього збереглися тільки підстави платформ під пілони, а у 20-ті роки XX ст. розкопану нижню частину самих пілонів. Завширшки порталу — 7, 0 м, завдовжки — 7, 6 м. Зовнішній вигляд порталу відновлюється за малюнком М. М. Іванова, зробленому у XVIII ст. Загалом портал медресе схожий на портал прибудованої до нього мечеті, але більше й багатше за оформленням».
У 20-тих роках XX ст. археологічна експедиція під керівництвом І. Бороздина визначила, що в другій половині XIV ст. частину медресе перебудували в дюрбе (мавзолей), де було кілька надгробків — один із них належав засновниці медресе Інджибек-хатун.
Відомо, що перші медресе — вищі навчальні заклади мусульманського світу — виникли на зламі IX–X століть у Бухарі. Це були справжні середньовічні університети, що давали дуже високий для того часу рівень освіти. Для цих закладів спеціально будували окремі будівлі. Спершу медресе засновували з ініціативи окремих меценатів. Держава турків-сельджуків в XI столітті реорганізувала систему релігійної освіти: відтоді медресе стають державними установами. Їхнє число в Анатолії, а потім в інших частинах мусульманського світу стрімко зростає.
Сельджуки розробили типовий план споруди: вона була прямокутна, з великим внутрішнім двором, з якого можна було зайти до будь-якої аудиторії — саме такою була будівля медресе в Солхаті. Таке планування називають чотирьохайванним. Воно характерне не тільки для мусульманських навчальних закладів, а для караван-сараїв, а ще для палаців володарів близькосхідних держав. Як правило, в комплексі з медресе будували мечеті, а в деяких випадках і мавзолеї.
З виникненням Кримського ханства почалося активне піднесення релігійного життя в державі, будувалися нові мечеті й медресе. 1500 року хан Менглі I Ґерай збудував, мабуть, найвідоміше медресе на півострові — Зинджирли в Салачику (сьогодні територія Бахчисарая), що згодом стало одним із центрів мусульманського релігійного життя в Криму. Це медресе — єдине, що вціліло до наших днів, хоч і зі значними перебудовами. 1914 року на території комплексу Зинджирли поховали видатного кримськотатарського просвітителя Ісмаїла Гаспринського.
Розквіт релігійної освіти в Кримському ханстві припав на XVI–XVII століття. Особливістю кримськотатарського Ісламу, як і тюркського Ісламу взагалі, була прихильність його послідовників до суфізму. У той період на півострові існували численні суфійські тарикати, що мали підтримку деяких кримських ханів. У Євпаторії (Кезлев) збереглося суфійські текіє — цілий комплекс будівель, у тому числі мечеть і медресе.
До кінця існування Кримського ханства (1783) на півострові функціонувало понад 1600 мечетей і 25 медресе. Мусульманські навчальні заклади повною мірою задовільняли релігійні потреби кримських татар. Після окупації Криму політика Російської імперії призвела до того, що значна частина корінної людности мусила покинути батьківщину й переселиться до Османської імперії. У більшості залишених кримцями сіл припинили діяти й стояли пустками багато культових споруд. Влада вжила багато заходів, щоб обмежити роботу медресе — це негативно відбилося й на числі мусульманського духівництва в Криму.
До 1914 року на півострові діяло тільки 729 мечетей, а число духівництва скоротилося до 942 осіб. Після встановлення радянської влади під час боротьби «з релігійними забобонами» у 20-30-тих роках число діючих мечетей скоротилося до мінімуму, а всі релігійні освітні установи були ліквідовані. 1944 року після депортації кримських татар решту мечетей закрили. Відродження ісламського релігійного життя на півострові почалося 1989 року — з початком повернення кримських татар на історичну батьківщину.
Олександр Степанченко
