Нюхет Варлик (Nükhet Varlık), доктор філософії Чиказького університету, доцент кафедри історії університету Південної Кароліни (США), один із провідних фахівців у галузі історії середньовічної медицини. Її перша книга «Чума та імперія в ранньомодерному середземноморському світі: османський досвід, 1347–1600» (Plague and Empire in the Early Modern Mediterranean World: The Ottoman Experience, 1347–1600) — перше наукове дослідження османського досвіду боротьби з чумою в період пандемії «Чорної смерті». Книга отримала одразу кілька премій, зокрема премію Альберта Хурані, премію Товариства середньовічного Середземномор’я та премію Американської асоціації історії медицини.
2017 року Нюхет Варлик продовжила свої дослідження, опублікувавши нову роботу — «Чума та інфекційні хвороби в ісламському Середземномор’ї». Ця збірка статей — певне продовження попередньої роботи. Вона присвячена соціальним, культурним і політичним аспектам епідемій, що відбулися в мусульманських державах уже після пандемії «Чорної смерті». Роботи турецького історика особливо важливі та актуальні в контексті нинішньої пандемії коронавірусної інфекції.
У недавньому інтерв’ю турецькому телеканалові TRT World Нюхет Варлик розповіла про історичні паралелі між епідеміями середньовіччя та пандемією COVID-19.
— Як чума змінила Османську державу політично та соціально?
— Перше дозвольте мені зазначити, що всю османську історію як у самій державі, так і за її межами періодично виникали спалахи чуми, починаючи від пандемії «Чорної смерті» 1347 року й аж до 1947 року в сучасній Туреччині — загалом 600 років. Отже, чума явно вплинула на Османську державу, особливо в галузі суспільної охорони здоров’я. Ми бачимо, що від XVI століття османська центральна адміністрація почала розробляти нові правила поховання жертв чуми в Стамбулі та інших містах, бо смертність через неї збільшилася. Відкрито нові комунальні кладовища за межами міських стін, запроваджено облік щоденних жертв, стали надавати поховальні послуги.
Влада більше уваги почали приділяти утриманню вулиць у чистоті. До того ж підприємства, наприклад, гарбарні або бійні, стали виносити за межі міських стін, бо запанувала думка, що вони забруднюють повітря. Держава також пропонувала податкові пільги окремим особам і громадам, що постраждали від чуми, та сприяла розвиткові служб охорони здоров’я. Ці інститути й практики, що розвивалися в XVI столітті, діяли в певній формі аж до періоду модернізації в XIX столітті.
— Чи зачинялися коли-небудь мечеті, чи припиняли джума-намази (п’ятничні молитви)?
— Я не пам’ятаю, щоб у джерелах траплялася згадка про це. Навпаки, відомі приклади колективних молитов, організованих для припинення чуми. Один із добре відомих випадків був за султана Мехмеда III (1595–1603), коли державні та релігійні діячі, члени суфійських братств і місцеві жителі зібралися в Окмейдані (район Стамбула), щоб помолитися за припинення чуми. Тварин приносили в жертву та роздавали нужденним як милостиню, в’язнів звільнили в надії, що Аллаг відповість на молитви.
— Це абсолютно протилежно нашому сьогоднішньому розумінню соціального дистанціювання, правда? Але чому вони так робили?
— Тоді ще не знали, що інфекційні хвороби викликають невидимі мікроби. До того часу панувала теорія про те, що причина хвороб — це міазми, тобто «забруднення», скверна», що, як думали, роблять людей хворими. Хоча ідея зараження — того, що хвороба може передаватися від однієї людини до другої, прямо чи непрямо — була відома, це не спонукало людей практикувати соціальне дистанціювання. Натомість вони покидали міста, переїжджаючи до місць із чистим і здоровим повітрям, але це могла дозволити собі здебільшого еліта.
— Що османське суспільство думало про чуму і як воно адаптувалося до епідемії?
— Уявлення османського суспільства про чуму змінювалися з часом. Взагалі в перші століття османської історії чуму вважали за «божественне упризначення», за ознаку майбутнього «апокаліпсису» та результат соціальної та моральної трансгресії. Від кінця XVI століття чуму більше не розглядали як неконтрольоване апокаліптичне явище. Натомість її стали сприймати як хворобу, викликану природними причинами — наприклад, нездоровим міським середовищем — і чимось, що може контролювати держава.
Спалахи чуми виникали в Османській імперії не раз за шість століть, отже люди стали сприймати цю хворобу як постійну, мало не як сезонну проблему. Вони шукали способів захиститися від неї, використовували ліки, молитви, талісмани та вдавалися до інших методів. У XIX столітті Османська держава створила карантинні станції з метою контролю та дезінфекції людей та товарів, що заїхали на її територію.
— Як би ви порівняли соціальну та навіть політичну реакцію на сьогоднішню пандемію коронавірусу з реакцією людей в Османській державі, що стикалися з чумою?
— Існує безліч паралелей, з погляду соціальної психології, але чума була постійною проблемою в Османській імперії, і людям були відомі її ознаки, симптоми та перебіг: коли чекати спалаху, чи довго він триватиме, скільки людей помре тощо.
Те, з чим ми стикаємося сьогодні, з багатьох поглядів не має прецеденту, отже вимагає незвичайної відповіді. Пам’ятаймо, що ніхто у світі не застрахований від COVID-19, і він шириться надзвичайно швидко. Через це звичайно, всіх охопили страх і тривога. Водночас частина людей заперечує та заперечуватиме неминучу загрозу. Не вважаючи ні на що, вони чинитимуть опір запобіжним заходам. Але ми всі повинні допомогти вповільнити поширення вірусу. Це залежить не тільки від влади чи медичних установ — усі люди повинні лишатися вдома та практикувати соціальне дистанціювання.
Вступний текст і переклад з англійської — Олександр Степанченко
