Останні лови Тугоркана

Половецьке військо в бою
Половецьке військо в бою
12.10.2020
Оцініть статтю: 
(6 оцінки)
Олександр Степа...
Зображення користувача Олександр Степанченко.

Процес формування кримськотатарського народу почався задовго перед виникненням у XV столітті Кримського ханства. Численні тюркські племена й народності — кумани, куни, сари, токсобичі, печеніги, торки та деякі інші, що жили в Північному Надчорномор’ї, — часом укладали союзи, конфронтували, воювали, об’єднувалися та знову розходилися на просторах великого Дешт-і-Кипчаку — Половецького степу.

У XI столітті західнополовецькі племена почали вдиратися в межі Руси. Кілька десятиліть київські князі регулярно зазнавали поразок від половецьких ханів, що свідчило про неефективність пішого княжого війська в боротьбі з кіннотою степовиків. Але половці не обмежилися нападами на Русь — амбітні хани зважилися кинути виклик одній із наймогутніших держав Європи, Візантійській імперії.

1088 року половецькі орди вийшли до Дунаю — їх вів хан Татуш. Щоб форсувати великі ріки, половці не мали потрібних плавзасобів, однак це не спиняло їх. Єврейський мандрівник раббі Петах’я Регенсбурзький, що побував у Дешт-і-Кипчак, писав:

«Жителі цієї землі (половці) не мають суден, але вони зшивають по десятеро кінських розтягнутих шкур, обшивають їх кругом по краях одним ременем, сідають на ці шкури з хурами та кладдю; потім прив’язують кінці шкур ременями до хвостів коней, і пускають їх уплав — і таким чином переправляються через ріку».

Половці прийшли на Дунай на поклик печенігів, що вели тяжку війну з Візантійською імперією. До моменту прибуття союзників печенігам удалося самостійно розбити візантійців і захопити багату здобич. Дізнавшись про це, половці закликали печенігів розділити здобич порівну. Ось як описує промову половецького хана Татуша в бесіді зі старшиною печенігів візантійський історик Аанна Комніна:

«Ми покинули батьківщину, виконали такий довгий шлях і прийшли до вас на допомогу, щоб ділити з вами як небезпеки, так і перемоги. Ми виконали свій обов’язок, і ви не можете відпустити нас назад із порожніми руками. Бо ми ненавмисно з’явилися після закінчення бою, і винні в цьому не ми, а імператор, що поквапився почати бій. Тож, як ви не розділите з нами здобич, ми станемо вашими ворогами, а не союзниками».

Ділити здобич печеніги відмовилися, що спричинило нову війну, тепер уже між колишніми союзниками. У запеклому бою половцям удалося завдати печенігам тяжкої поразки. За кілька років половецькі хани уклали угоду з Візантійською імперією про спільну боротьбу з печенігами. Їхнє військо зробило ще один похід за Дунай — це призвело до того, що печеніги остаточно зійшли з історичної сцени. Очолювали половецькі орди хани Тугоркан і Боняк.

Наступ печенігів на Балканах збігся з успішною військовою кампанією турків-сельджуків в Анатолії. Фактично Візантія стояла перед загибеллю. Це все змусило імператора Олексія Комніна звернутися до голів європейських держав із закликом про допомогу. Результатом цього звернення стали хрестові походи. Однак ще перед приходом хрестоносців загроза з боку печенігів була ліквідована — руками половців.

Союз Візантії з половцями виявився короткочасним. Тугоркан одразу пройнявся недовірою до візантійців. Причиною цього була поведінка імператора, що, пообіцявши зберегти життя полоненим печенігам, не додержав слова, наказавши їх перебити. Олексій Комнін навіть не підозрював, якого ворога нажив своєю нерозважною поведінкою. Тугоркан повів половецькі війська за Дунай, але був налаштований за першої-ліпшої нагоди помститися візантійському імператорові. І така нагода з’явилася дуже скоро.

1092 року у Візантії з’явився самозванець, що видавав себе за загиблого в битві з сельджуками сина покійного імператора Романа IV Діогена. Цього Лжедіогена схопили та відіслали до Криму, до міста Херсонес, де ув’язнили у вежі. Самозванцеві вдалося втекти до половців. На одному з половецьких становищ Лжедіоген зустрівся з Тугорканом. Половецький хан удав, що повірив розповіді самозванця. Насправді хану потрібен був привід, щоб посадити на візантійський престол свою маріонетку. Зібравши велике військо, Тугоркан укотре форсував Дунай і вдерся у Візантійську імперію. Олексій Комнін, попереджений про появу половецької орди, підготував для зустрічі ворога свої найкращі військові контингенти.

Половці рушили до Константинополя землями підвладних і пригноблених візантійцями волохів, що ненавиділи імператора та його урядовців. Подробиці походу Тугоркана описані Анною Комніною в її творі «Алексіада»:

«Тим часом кумани (половці) дізналися від волохів про стежки ущелинами та легко перейшли Зіг (Балканські гори). Коли вони наблизилися до Голої, жителі негайно закували в кайдани начальника фортеці й передали його куманам, що їх вони радо вітали. Побачивши, що Голоя під владою куманів, жителі сусідніх міст, Діамболя та інших, перейшли на бік куманів, радо зустріли [їх], передали свої міста й дякували Лжедіогенові».

Тим часом візантійське військо підійшла до фортеці Анхіал (сучасне болгарське місто Поморіе. — Ред.), де стало чекати підходу військ Тугоркана. Половецький командувач не прийняв бій під Анхіалом з огляду на те, що місцевість не була придатна для бою великих мас кінноти. Лжедіоген умовив Тугоркана йти на Адріанополь — його боронив гарнізон під командуванням Никифора Бриєннія. Самозванець обіцяв, що вмовить Никифора здати місто й перейти на бік «законного імператора».

Під Адріанополем візантійцям удалося легко захопити в полон Лжедіогена, що позбавило похід усякого смислу. Утім Тугоркан мав ще кілька битв із військом Олексія Комніна, але вони не принесли бажаної перемоги половецькій орді. Повертатися до надчорноморських степів без здобичі Тугорканові було тяжко. Саме тому ще в дорозі він задумав напад на Русь.

Починати нові «лови» довелося вже неабияк стомленим воякам, що здолали кілька тисяч кілометрів. На річці Трубіж неподалік міста Переяслав половців зустріло військо Володимира Мономаха та Олега Святославича. Звиклий до легких перемог над Руссю, Тугоркан прорахувався: Мономах створив сильне військо, взявши до уваги гіркий досвід невдач попередніх років. Половці зазнали нищівної поразки, а сам легендарний воїн і воєначальник Тугоркан загинув у цій битві.

Ця поразка не стала кінцем самого половецького народу. Згодом половці добре укріпилися в Північному Надчорномор’ї, взявши під контроль весь південь сучасної України та більшу частину Криму. Кумани відіграли велику роль в історії Угорщини, Руси, Візантії та, звичайно, Криму, ставши родоначальниками кримськотатарського народу.

Олександр Степанченко

 

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.