Рабство в Османській імперії та Кримському ханстві

Рабство в Османській імперії та Кримському ханстві
Ілюстративне фото
Рабство в Османській імперії та Кримському ханстві
Рабство в Османській імперії та Кримському ханстві
Рабство в Османській імперії та Кримському ханстві
Рабство в Османській імперії та Кримському ханстві
17.01.2023
Оцініть статтю: 
(32 оцінки)
О. Степанченко
Зображення користувача О. Степанченко.

У масовій свідомості існує уявлення, що після падіння Римської імперії (476 р.) рабовласницький лад принаймні в Європі змінився прогресивнішим феодальним. Насправді в Європі, Азії та Африці рабство в різних формах існувало аж до XIX ст., а в деяких країнах навіть до кінця минулого століття. Мусульманські держави не були винятком.

Варто зазначити, що сам інститут рабства виник задовго перед появою першої мусульманської умми. У Корані є безліч згадок про рабство та невільників, відповідно мусульмани мали точні настанови, як треба ставитися до рабів і до рабства взагалі.

У передісламський період раба вважали за «знаряддя виробництва, здатне говорити», за майно, що не мало жодних прав. У Римській імперії рабові, щоб стати вільним, треба було, щоб його пан виявив таке бажання. Насправді це відбувалося досить рідко й було викликано зазвичай економічними причинами, наприклад, неможливістю утримувати раба через фінансові труднощі власника.

В Аравії рабство та работоргівля були звичайним явищем, хоча кількість рабів була досить невелика. У сім’ях багатих арабів невільники виконували всю домашню роботу, а ще вони пасли худобу та були зайняті на різних сільськогосподарських роботах. Ставлення до них було дуже жорстоким, раба могли покарати фізично або й убити.

Ситуація змінилася одразу після виникнення Арабського халіфату (632 р.). У першій мусульманській уммі було чимало колишніх рабів, деякі з них посідали помітне місце у громаді. Завдяки ісламу, вперше в історії переміг прописаний у Корані принцип, що всі народжуються вільними:

«О люди! Воістину, Ми створили вас із чоловіка й жінки та зробили вас народами та племенами, щоб ви знали одне одного. Воістину, найшановніші з-посеред вас перед Аллагом — найпобожніші! » (Коран 49:13).

У правдивому хадисі зі збірки Аль-Бухарі говориться:

«Раби — ваші брати! Бог передав їх вам під опіку. Тож той, що має брата під опікою, повинен годувати його тим, що він їсть, і одягати в те, що носить сам. Не обтяжуйте їх понад їхні можливості, а якщо ви обтяжили їх [нестерпним тягарем], допоможіть їм [, розділивши його]».

Іслам істотно змінив уявлення середньовічного суспільства про цінність людського життя, надавши рабам неабиякі права. Ба більше, звільнення невільників в ісламському світі вважають за боговгодний учинок.

Абу-ль-Аля Мавдуді у своїй роботі «Ставлення до рабства в ісламі» пише:

«Тільки сам пророк (мир йому і благословення) звільнив 63 раби. Айша звільнила 67 невільників, Аббас — 70, Абдуллах ібн Умар — одну тисячу, а Абд ар-Рахман купив 30 тисяч рабів і дав їм волю. Зайд, колишній раб, звільнений Пророком (мир йому і благословення), отримав під свою оруду цілу армію, і видатні воєначальники не стидалися служити під його рукою. Його син Усама очолив військову експедицію, послану Абу Бакром проти візантійців. [Айбек] Кутб ад-Дін, перший мусульманський султан Делі та засновник мусульманської імперії в Індії, походив із рабів».

В Османській імперії та Кримському ханстві значну частину рабів становили військовополонені, а також існувала поширена практика звільнення невільників, що приймали іслам. Австрійський дипломат Сигізмунд фон Герберштайн (1486–1566), що відвідував Османську імперію та добре знав її політичну кухню, писав:

«Бранці мусили служити рабами шість років поспіль, а потім їм давали волю, але вони не можуть покидати країну».

Михалон Литвин, посол Великого князівства Литовського у Кримському ханстві, мемуарист-етнограф XVI ст., у своїй роботі «Про звичаї татар, литовців і москвитян» зазначає:

«З рабами, що їх вони мають тільки з чужих країн, вони поводяться справедливо. І хоча вони здобули їх у битві або [придбали] за гроші, але понад сім років їх не тримають [у неволі]».

Соратник гетьмана Івана Мазепи, український письменник і дипломат Іван Биховець, що відвідав Крим у 1704 році, лишив своєрідний звіт про життя та звичаї кримських татар, названий «Діаріуш». Мова в ньому, зокрема, про практику поводження з полоненими-рабами, що існувала в Криму:

«Невільники, що вислужилися та вільні листи мавши, просили відпустити їх на Русь (Україну). Щодо них я двічі мав переговори, але везир відмовив [, сказавши]: „У книгах наших написано: волю невільникам давати, але з Криму не відпускати, нехай тут живуть, бо по талеру з них у рік податку беруть“».

Нові «громадяни» Криму були не просто джерелом надходження коштів до державної скарбниці, а й активними учасниками господарських процесів на півострові. Багато колишніх рабів вели торгівлю, займалися ремеслами та сільським господарством, робили значний внесок у добробут Кримського ханства. І не всі вони приймали іслам — частина колишніх рабів і далі визнавала свою віру, мавши для цього всі можливості. На півострові аж до ліквідації Кримського ханства функціонували православні та католицькі храми.

Деякі «професії» в Османській імперії та Кримському ханстві традиційно виконували раби. Через це бували казуси, що вимагали втручання найвищих посадових осіб. Так, 1609 року кримський хан Селямет Ґерай (1608–1610) видав ярлик служительці гарему Шахземан про те, що вона не є рабиня. Перед тим Шахземан мусила доводити, що її батько був мусульманин, і сама вона є мусульманка.

Чимало жителів України, опинившись у кримському полоні, заводили там сім’ї, ставали заможними та шанованими людьми, цілком інтегрованими в мусульманське суспільство. У походах на Крим козаки нерідко звільняли своїх земляків, повертаючи їх на батьківщину. Але далеко не всі поміж них бажали повернутися додому.

Добре відомий випадок, описаний у козацькому літописі Самійла Величка, про те, як 1675 року в одному з походів на Крим кошовий отаман Іван Сірко звільнив кілька тисяч земляків. Дорогою додому багато хто з них став просити отамана пустити їх назад, до Криму, через те, що в ханстві у них уже були свої сім'ї, налагоджений побут і господарство. Сірко відпустив усіх охочих, але потім наказав їх убити. Згідно з літописом, Сірко пояснив свій учинок небажанням у майбутньому воювати з дітьми «потурчених» українців.

Цей випадок свідчить про те, що саме релігійний фактор був основним мотивом у воєнних конфліктах у період пізнього середньовіччя. Жорстокі протистояння були характерним явищем для багатьох країн Європи. Згадати б хоч Варфоломіївську ніч (1572) у Франції, коли католики вбили близько 30 тис. протестантів.

Щодо Османської імперії, то випадки релігійної різанини аж до XIX ст. були рідкістю. Мабуть, їх можна розглядати як «ексцес виконавців», а не політику держави, що зацікавлена в інтеграції всіх її підданих, незалежно від соціального статусу чи релігійної приналежності.

 

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.