Роздуми історика про будівництво фортеці на горі Крем’янець в період правління хана Узбека

Гора Кременець - Ізюм
Роздуми історика про будівництво фортеці на горі Крем’янець в період правління хана Узбека
м. Ізюм, Харьківськая область
м. Ізюм, Харьківськая область
Гора Кременець - Ізюм
м. Ізюм, Харьківськая область
30.07.2015
Оцініть статтю: 
(237 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

Історія Харківщини, на наше переконання, ще зберігає достатню кількість нерозгаданих загадок, здатних пролити світло на події як в історії України, так і в всесвітній історії. Одним з таких фактів, незаслужено обійдених увагою істориків, є факт спорудження фортеці на горі Кремянець в сучасному Ізюмі під час правління в Золотій Орді хана Узбека.

Нам ця тема здалася цікавою, і ми, бажаючи привернути до неї увагу колег, дозволимо собі викласти свої погляди з приводу неї.

Загальновідомий факт полягає в тому, що в місті Ізюм Харківської області була виявлена камяна плита з написом арабською. Її переклад говорить: «Звелів зробити це Алі-Ад-дін, син Джемаль-ад-Діна, сина Алі, Тарасі, в день 11 шавваля з місяців 734 р.».

Знаменитий дослідник «Слово о полку Ігоревім» харківянин М. Ф. Гетьманець, посилаючись на археологічні дослідження відомого археолога Н. В. Сібільова, відзначає наявність татарських сторожових постів на горі Кремянець. Для М. Ф. Гетьманця, як і для самого Н. В. Сібільова, факт існування на Кремянці татарської фортеці не підлягає сумніву і, на його думку, це повністю доводить знаменитий напис про її будівництво 5 червня 1334 року Алі-Ад-Діном.

Територія сучасного Ізюма грала досить помітну роль в геополітиці середньовіччя. Ми повинні звернути свою увагу на питання про можливі моделі прикордонних відносин в XI  XV ст. і ролі в них території сучасного Ізюма і його округи.

Можна виділити два великих історичних періоди, коли територія сучасного Ізюма була в центрі уваги міжнародних відносин того часу.
Перший, чи ранній, період починається після загибелі Хозарського каганату (Х ст.) і завершується з виникненням Золотої Орди (перша половина ХІІІ ст.).

Другий (пізній) період починається після розвалу Золотої Орди (середини ХV ст.) і закінчується вже початком слобожанського періоду (ХVI ст.).
Саме в ці дві епохи ізюмське пограниччя було кордоном двох світів: світу цивілізації кочівників і словянського населення.
Ізюм та його округи з військово-тактичними і військово-стратегічними особливостями (унікальна природна височина, що дозволяє легко домінувати над великою площею; природні броди на Сіверському Донці) якраз були тією точкою, володіння якою могло забезпечити контроль фактично над усією буферною зоною.

Тому не випадково саме на літописній Сальниці (нинішня річка Сухий Ізюмець) і відбувається бій Володимира Мономаха в 1111 р. Це час для словянської держави  період нового підйому після періоду смут, а для половців  період стабільного поступального розвитку та активної експансії.

Ослаблений контроль над важливою буферною зоною для Русі необхідно було відновити: того вимагали не тільки необхідність захистити південно-східні рубежі держави, а й реалії економічного життя країни. Адже добре відомо, що для Русі важливу роль грала посередницька міжнародна торгівля. І з цієї причини також давньоруським князям необхідно було утримувати контроль над територією між Донцем, Сугровом і Балином: через Ізюм проходив один з найдавніших торговельних шляхів.

Але вся загадка досліджуваного нами факту в тому, що ординська фортеця на горі Кремянець побудована була аж ніяк не під час розпаду Орди і початку другого періоду континуітету.

Вона була побудована в період розквіту Золотої Орди.

Підкреслимо, що 1334 р.  це час правління хана Узбека. А це, в свою чергу, період розквіту, а не занепаду, Золотої Орди.
Як відомо, залишалося ще 46 років до знаменитої Куликовької битви (1380) і 146 років до остаточного повалення ординського ярма
північно-східній Руссю (стояння на річці Угрі 1480).

Інша ситуація з золотоординських ярмом була в південно-західних землях Русі. Тут не було такого протистояння, як у північно-східній Русі, коли централізація цих земель йшла навколо свого центру (Московсько-Тверського протистояння). Південно-західні землі Русі стали обєктом захоплення іноземцями. Особливу роль у цьому процесі відіграла Литва.

У цьому плані варто відзначити знамениту битву при Синіх водах  битва на річці Синюха восени 1362 року (згідно Хроніці Биховця в 1351 році), що закінчилася перемогою війська під командуванням литовського князя Ольгерда над військами трьох татарських князів, які керували Подільською землею, Кримською, Перекопською та Ямбалуцкою ордами. Після цієї битви Київщина, Поділля та інші землі були включені до складу Великого князівства Литовського.

Але навіть ця битва не звільнила від ординської залежності всі південно-західні землі Русі.

Більше того, подальші події ще стали неприємними сюрпризами для литовських правителів і причиною гальмування литовської експансії на давньоруські землі. Битва на Ворсклі (1399)  битва між обєднаним військом Великого князівства Литовського під управлінням князя Вітовта і його російсько-німецькими союзниками з одного боку і військами Золотої Орди під управлінням хана Едигея і Тимур-Кутлука з іншого. Одна з найбільших битв XIV століття в Східній Європі, як відомо, завершилася повним розгромом литовського війська і погіршенням політичних позицій Литви через неможливість протистояти військовим силам сусідніх держав.

Але, як бачимо із суперечливих дат цієї події, до повного повалення монголо-татарського ярма південно-західними землями Русі в період правління Узбека було ще далеко.

Але факти  вперті. І фортеця була побудована в 1334 році.

Можливо, що це було повязано з охороною прикордонних територій? Але ніяких кордонів в районі сучасного Ізюма в ті часи не було. У цьому легко переконатися, подивившись історичні карти: кордон Литви в період спорудження фортеці на Кремянці була значно західніше Чернігова.

Тоді навіщо хан Узбек побудував фортецю, якщо особливих меж його держави навіть близько не було біля цієї території?
Це питання, з точки зору історика, вельми цікаве.

Одна гіпотеза з приводу цієї фортеці склалася давно. На наше переконання, фортеця на горі Кремянець була, швидше за все, поштовим постом. Відомо, що в Золотій Орді поштовий звязок була поставлений дуже добре. Всією країною були організовані поштові пости  ями.
Враховуючи наявність торгових шляхів (2-х сухопутних і 1-го водного) в цьому регіоні, логічно припустити й існування такого посту і на території сучасного Ізюма. Безумовно, що поштовий пост не поштове відділення нашої епохи: в ті часи ями охороняли військові загони. Тому цілком логічно припустити, що з цієї причини в ізюмському написі пост назвали фортецею.

Можливо, цим би й можна було обмежитися. Додати до цієї версії розхожу тезу про те, що після монголо-татарської навали і до епохи Слобідської України землі сучасної Харківщини були «Диким полем». А раз «Дике поле»  отже, постійного населення тут не було. Було тільки пасіонарне, яке могло і пограбувати каравани, що проходять тут по торговим магістралях того часу.

Але існує одне «але»: в останні роки зявилися свідчення існування на Харківщині населення, що пережило навалу Орди.

Серйозно про це заявили харківські вчені Б. А. Шрамко та В. В. Скирда. Вони запропонували (досліджуючи зародження самого Харкова) відкинути розхожу тезу про так зване «Дике поле», як територію абсолютно не заселену (або заселену дуже мало) в попередній період виникнення на території Харківщини фортець засічної межі. На їхню думку, ідея неправильної інтерпретації терміна «Дике поле»  нічим і ніким науково необгрунтована і від такого трактування цього терміна необхідно відмовитися, оскільки воно спотворює історичну реальність.
Другим аргументом на додаток цієї версії стали одночасні археологічні знахідки в 2006 році І. Б. Шрамко в Циркунах (на північ від Харкова) і розвідки автора цієї публікації в районі Ізюма. І якщо дослідження останнього вимагають проведення масштабних археологічних досліджень (наприклад, повноцінних розкопок памятника «Мокрий Ізюмець  1»), то поселення в Циркунах  розкопано. Обидва памятники мають матеріали ХIII  ХIV ст.

А, значить, змушують також переглянути тезу про покинуті території фактично в центрі Європи.

Але, враховуючи факт заселеності Харківщини в ХIII  ХIV ст., необхідно враховувати всі можливі напрямки наукового пошуку.

У цьому звязку зявляються кілька питань, здатних розвинути напрямок нашого пошуку відповіді на поставлене запитання.

Наприклад:

1. Яку позицію займало населення Харківщини щодо Золотої Орди? Чи було воно лояльним?

2. Що відбувалося в цю епоху у сусідів хана Узбека, і як це могло відбитися на його державі?

Вище ми вже відзначали, що турботи у цих категорій були різні. Тут і розширення нової молодої держави під боком  Литви, і антиординська політика північно-східної Русі, і ненадійність власних емірів Тут і геополітичні ігри того часу. Наприклад, добре відомо, що Орда всіляко підігрівала конфлікт Твері і Москви в боротьбі за лідерство.

Узбек, справедливо побоюючись посилення північно-східної Русі, постійно розпалював ворожнечу між російськими князями. Проти тверського князя Михайла Ярославовича, який прагнув обєднати під своєю владою російські землі і звільнитися від монголо-татарського ярма, Узбек в 1317 році висунув на велике княжіння Володимирське московського князя Юрія Даниловича, одруживши його на своїй сестрі Кончаці. Узбек дав Юрію татарське військо, але Михайло його розбив. Несподівана смерть Кончаки дала привід Юрію звинуватити перед Узбеком Михайла в її отруєнні. Михайло був викликаний в Орду і тут, внаслідок ненависті до нього наближеного Узбека, Кавгадия, був убитий за наказом Узбека.

Син Михайла Олександр, що княжив у Твері, відновив боротьбу з московським князем Іваном Калитою, прийнявши в 1327 році участь у народному повстанні, в якому тверчани вбили ординського посла Чол-хана (Шевкал) і всю його свиту. Узбек-хан дуже розгнівався, дізнавшись про вбивство Чол-хана, і послав за московським князем, але, за іншими відомостями, Калита поїхав в Орду сам, поспішаючи скористатися тверською подією. Узбек видав йому ярлик на велике княжіння і 50 000 війська. У 1327 році Іван Калита на чолі з татарським загоном жорстоко придушив антиординське народне повстання в Твері і спустошив Тверське князівство. Олександр, рятуючись від гніву Узбека, втік до Литви.

Правда, Тверський літопис говорить, що «1327. Дізнавшись про це, беззаконний цар взимку послав військо на Руську землю, воєводу Федорчука і пять темників. І безліч людей погубили, інших у полон повели, а Тверь і всі міста вогнем попалили.

Великий же князь Олександр Михайлович, що не витерпівши гоніння безбожних, залишив князювання Руське і всю батьківщину свою, і пішов у Псков з княгинею і з дітьми своїми, і був у Пскові».

Митрополит Феогност (на догоду Калиті) відлучив жителів Пскова від церкви і піддав прокляттю. Олександр, не бажаючи, щоб псковичі страждали через нього, поїхав до Литви. Псков добровільно підкорився вимогам Москви; митрополит зняв з нього прокляття і відлучення.
Калита доніс ханові, що ворог утік. Проживши півтора року в Литві, Олександр знову був прийнятий псковичами на князювання під заступництвом литовського князя Гедиміна. Але Олександру шкода стало дітей своїх і нащадків, які повинні були позбутися князівської влади.
У 1337 році він сам зявився до Узбека і просив помилування.

1337. Князь Олександр пішов в Орду з Пскова і, обійшовши всю землю Руську, прийшов до беззаконного царя Озбяка і сказав йому: «Пане цар, якщо вчинив тобі зло, за все готовий відповісти перед тобою» .

Узбеку сподобалася мужня мова князя, і він його простив. Але 29 жовтня 1339 року за намовою Калити Олександр із сином Федором був все ж страчений Узбеком болісною смертю. Після чого основні території Північно-Східної Русі були розділені на дві частини.

Як видно з вище викладеного, Гедемін активно брав участь в ординського-московсько-тверських справах, мабуть, ретельно дотримуючись своїх геополітичних інтересів.

Прямо змагатися силою із Золотою Ордою Литві того часу було не по силам. Та й інших клопотів у Гедеміна вистачало. Маємо на увазі розширення Литви.

«Цей мужній витязь (Гедімін Литовський), що в 1319 році виграв війну з Орденом, негайно кинувся на Володимир (Волинський) Місто здалось Як скоро весна настала (1320) і земля покрилася травою, Гедимін з новою бодростію виступив у поле, взяв Овруч, Житомир, міста Київські і йшов до Дніпра осадив Київ. Ще жителі не втрачали надії й мужньо відбили кілька нападів, нарешті, не бачачи допомоги і знаючи, що Гедимін щадить переможених, відчинили ворота. Духовенство вийшло з хрестами і разом з народом присягнуло бути вірним Государю Литовському, який, позбавивши Київ від ярма Моголів, скоро завоював усю південну Росію (Йдеться про Київську Русь) до Путивля і Брянська «- так пише Н. М. Карамзін.

Але як би там не було, Гедимін перешкоджав обєднавчій політиці Московського князівства, прагнучи відірвати Псков і Новгород від Русі.

У цій боротьбі він спирався на союз з Тверю, скріплений шлюбом дочки Гедиміна Марії з князем Дмитром Михайловичем (1320).

Безумовно, Узбеку треба було контролювати таке активне просування противника.

Король польський, як пише Н. М. Карамзін, Владислав Локетек, говорить у листі до папи Іоанна XXII: «Сповіщаю Вашу святість про кончину двох останніх Князів Російських, що були для нас твердою охороною від лютості Татар. Ці жорстокі вороги Християнства без сумніву побажають нині опанувати Росією, суміжною з нашими землями, і ми будемо в найбільшій небезпеці». Але Андрій і Лев залишили малолітнього спадкоємця, імям Георгія, праправнука Даниїлового. У дружніх Латинських грамотах до Великих Магістрів Ордену Німецького, скріплених печатками Єпископа, Княжого пестуна і Воєвод Бельзского, Перемишльського, Львівського, Луцького, він писався природним Князем і Государем всієї Малої Росії, зобовязуючись оберігати землю Лицарів від набігу Моголів; вживав друк Юрія Львовича, свого діда, і жив то в Володимирі, то у Львові. Бояри, в дитинстві його керуючи Князівством, що не наважились зупинити згубних для південної Росії успіхів Литовської зброї, задоволені тим, що Гедимін не відбирав власних областей у Георгія (Любартового шурина, як ймовірно) і сподіваючись, що сей честолюбний завойовник, розширюючи свої володіння на схід і зближуючись з Татарськими, зверне на себе грізну силу Хана, або загине, або щасливим протиборством послабить її; той й інші наслідки могли здаватися сприятливим для нашої батьківщини.

Говорячи про власне еміри Узбека, слід зазначити, що і вони були не проти поживитися за рахунок центральних ханських інтересів.
Особливо сильними антиханськими настроями відрізнялися еміри, землі яких були сусідами з землями Русі.

Безумовно, що ці сили особливо піднімуть голову після смерті Узбека: відомо, що після вбивства хана Джанібека в 1357 році почалася смута, що свідчила про початок розпаду єдиної держави. З 1357 по 1380 рр. на золотоординському престолі перебувало більше 25 ханів. А серед учасників битви на Ворсклі на стороні литовців билися Олександр Мансурович Мамай, татарський воєначальник Тохтамиш, незадовго до цього позбавлений ханського трону в Орді.

Але не варто також забувати, що основну масу кочового населення Золотої Орди становили половці (кипчаки). Серед осілого населення були волзькі булгари, мордва, марійці, хорезмійці, словяни А вони всі і кожен окремо  були силою включені до складу Орди. Відносно половців слід підкреслити, що добре відома взаємна ненависть монголів і половців. Але, в той же час, добре відомі і династичні відносини половецької знаті з російськими князями.

Але межа Дешт-і-Кіпчак якраз і проходила територією Ізюмщини.

А оскільки тут залишалося населення, яке пережило монголо-татарську навалу (підкреслимо, що серед матеріалів памятника «Мокрий Ізюмець  1» немає власне ординського матеріалу. Але в достатку матеріал постсалтовський; трапляється і давньоруська кераміка Х  ХШ ст) то, повторимося: чи можна дати 100% гарантію, що воно було винятково лояльним Орді?

Можливо, що й не особливо лояльним, враховуючи, що новини про непослух того чи іншого князя Руссю розносилися дуже швидко.

А політика Литви була така, що привертала до себе симпатії Русі своєю лояльністю до завойованих.

На питання вище не можна відповісти однозначно: відповідь на нього вимагає серйозних досліджень.

Тоді можна подивитися на споруду на Кремянці ординської фортеці і під цим кутом.

Поки це гіпотеза. І автор публікації її викладає в популярній формі.

Враховуючи, що засновником цієї фортеці був Алі-Ад-дін, син Джемаль-ад-Діна, сина Алі з міста Тараз, як вважає Н. М. Сибільов і М. Ф. Гетьманец, логічно поставити питання і про те, що робив виходець з Чагатайського (Джагатайского) улусу (Улус Чагатая) так далеко від рідного дому?

Можливо, що це було якось повязано зі спробами різних ханів зміцнити єдність монгольських володінь? Адміністративні та фінансові реформи Кебек-хана (131826) не змогли усунути феодальної роздробленості. Чагатайський улус вже до 40-х рр. XIV ст. фактично розпався на ряд феодальних володінь. І Алі-Ад-дін виконував в Золотій Орді дружні функції, перебуваючи на службі Узбека? Тоді, якщо це припустити, знову треба шукати причину його дій тут, в районі сучасного Ізюма.

Думаємо, що можна назвати таку причину: забезпечення повноцінного функціонування торговельних шляхів в руслі Великого Шовкового шляху, його північних і північно-західних напрямків.

Наш аргумент тут полягає в тому, що вище по Сіверському Донцю, на Нетайловсmкомe могильнику салтівського часу виявлено безліч шовків східної (китайської) технології.

Враховуючи, що в Середній Азії існували життєві інтереси китайських правителів (проходили відомі торгові шляхи, існували факторії з виробництва шовку), Тараз явно був задіяний у цьому плані. Місто вважався одним з пунктів північнj] гілrb Великого шовкового шляху, який проходив з Алмалика (район сучасного міста Кульджа в Китаї) в напрямку міста Яси (сучасне місто Туркестан) і далі вниз за течією Сиру (Сирдаря).

У автора, як фахівця з археологічного текстилю, не виникає сумнівів (ці погляди будуть предметом подальших серйозних наукових досліджень), що шовк VІІІ- Х ст. міг повторити шлях від Тараза до Нетайловки.

Впевнені, що ця торгівля могла існувати ще й під час правління хана Узбека: необхідно шукати цьому підтвердження. На наш погляд, це можливо, якщо ретельно проаналізувати весь шовк. І кому, як не уродженцю Тараза, було клопотати про гідний захист північного відгалуження Шовкового шляху по Донцю?

Тобто, ми бачимо відповідь на питання: «Навіщо хан Узбек побудував фортецю на горі Кремянець в Ізюмі?» таким:

1. Для забезпечення поштового звязку.

2. Враховуючи всю складність геополітики того часу, для створення центру розвідки під боком у Литви, що зміцнювалась.

3. Для повноцінного забезпечення торгівлі шовком (та іншими східними предметами розкоші) в північно-східній Русі і Литві.

Джерело: Интернет- журнал «MUSEUM»

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.