У даній статті мова піде про серединність, що є центральною особливістю ісламської умми. Слово серединність походить від поняття середина, а середина будь-чого - це його виважена, добірна і найкраща частина. Про чоловіка казали: «Найбільш серединний у племені за знатністю», - якщо він був шляхетним, володів авторитетом і займав високе становище.
Всевишній каже: «І сказав середній з них» (Коран, 68:28), тобто найсправедливіший з них. Також Всевишньому належить вислів: «І так Ми зробили вас громадою посередньою», тобто вибраними і справедливими. Арабський поет сказав:
Середина її оберігала,
але так склалися події,
що краєм вона стала.
Термінологічне ж значення поняття серединність у тому, що воно означає рівновагу і помірність між двома крайнощами - надлишком і нестачею, достатком і убогістю, марнотратством і скупістю. Адже у кожної речі є два полюси: або надмірність, або марнотратство. А середина - це рівновага між ними. У Священному Корані сказано. «І небо Він воздвиг і встановив ваги, щоб ви не порушували їх. І встановлюйте ваги справедливо і не зменшуйте їх!» (Коран, 55:7-9) Ідея про універсалізм серединності - одна з центральних у Корані, чи то мова йде про час «Охороняйте молитви і молитву середню і стійте перед Аллахом благоговійно» (Коран, 2, 238), чи про молитовний обряд «Не промовляй голосно своєї молитви, але й не шепочи її, а йди дорогою між цим» (Коран, 17:110), чи про витрачання коштів «І не прив'язуй свою руку до шиї (тобто не скупися), але й не протягуй її на всю довжину (тобто не тринькай), щоб не залишитися тобі засудженим, жалюгідним» (Коран, 17:29), чи про поведінку і самоконтроль «І розмірюй свою ходу і понижуй свій голос» (Коран, 31:19), чи про комерційну діяльність «І встановлюйте ваги справедливо і не зменшуйте їх!» (Коран, 55:9), чи, нарешті, про мир «То примиріть їх справедливо і будьте неупередженими» (Коран, 49:9).
Отже, серединність виступає як всеосяжний принцип догматики, культу, моральних цінностей, етики, взаємовідносин та цивілізаційної взаємодії. Така всеосяжна серединність, що відповідає природі, визначеній Богом для людини, починається з її релігійних переконань, бо Всевишній Аллах створив її у найчистішому, нічим не заплямованому благочесті, про що йдеться у достовірному священному хадисі[1]: «Воістину, Я створив рабів своїх благочестивими мусульманами, але спокусили їх біси, заборонивши їм те, що дозволив їм Я. Так само худоба породжує худобу цілу (тобто без недоліків). Чи помічаєте ви серед неї калік? (Тобто тільки потім вражає її вада і наздоганяє слабкість)». Але природа людини сама собою не дозволяє їй безпосередньо досягати пізнання добра і зла, і саме тому Аллах направляв до людей посланців, посилав їм Свої Писання і затвердив обряди, щоб виправлялася людська природа за Божим законом. Звідси й вислів Всевишнього «Світло у світі!» (Коран, 24:35), тобто Світло Божественного одкровення у світі природи. Знаменнями універсальності принципу серединності у створеному світі служать дві створені Аллахом Книги - Книга написана (тобто Коран) і Книга розгорнута (тобто весь Всесвіт): «А коли читаються їм Його знамення, вони зміцнюють у них віру і покладаються на Господа свого» (Коран, 8:2). Таким чином, Божественні знамення постають перед людиною у двох видах: ті, що послані через читання Книги Аллаха , і ті, що постають у Книзі Всесвіту, який виявляється для людини джерелом пізнання і науки: «Ми покажемо їм наші знамення країнами і в них самих, доки не стане їм зрозуміло, що це - Істина. Хіба не достатньо для твого Господа, що Він Свідок всьому?» (Коран, 41:53). Всесвіт також постає ще і як одне із джерел прояву чудової мудрості Аллаха, чудес Його могутності та прекрасного Творіння, чи мова йде про красу неба «Адже ми прикрасили небо найближче прикрасою зірок» (Коран, 37:6), чи землі «Сади, що виблискують» (Коран, 27:60), чи людини «І сформував вас і чудові дав вам форми» (Коран, 40:64), чи, нарешті, живої природи взагалі «Всілякі прекрасні пари» (Коран, 22:5).
Поміркуй про луги і поглянь
На сліди того, що створив Володар:
Очі, сріблясті зіниці яких
Кидають подібні до розплавленого золота погляди
Із хризолітових гілок, засвідчуючи,
Що в Аллаха немає співтоваришів.
Скажи лікарю, підхопленому рукою загибелі:
«О, зцілителю хвороб, хто згубив тебе?
Адже від недуги не помирає здоровий ...
То хто ж стрілою долі, о, здоровий, тебе вразив?»
І запитай черево бджіл: як медом сочиться воно?
А меду запитай: «Хто солодким зробив тебе?»
І якщо пальму побачиш з розколотою серцевиною,
Скажи: «О, пальмо, хто ядро твоє розколов?»
А повітря, що невидиме для ока, але відчувають його руки,
Запитай: «Хто потаємним зробив тебе?»
Істинно, все несе на собі знамення про те, що Він - Єдиний, і в цьому закладено ще один аспект значення Всесвіту для людини, так само як і знамення про абсолютне підпорядкування всього створеного світу Божій волі: «І Він підкорив те, що в небесах, і те, що на землі, - усе, що виходить від Нього» (Коран, 45:13). Між цим покірним світом, що вихваляє Благословенного і Всевишнього Аллаха та богомільним мусульманином існує й духовний зв'язок, за словами Аллаха: «Даудові Ми дарували від нас перевагу: «О гори, прославляйте разом з ним» (Коран, 34:10). Тобто весь створений світ закликається до того, щоб його вихваляння Творця зливалося з вихвалянням Дауда, який уособлює людей. Ось чому, коли Пророкові, який проголошував п'ятничну проповідь з пальмового пня, зробили мінбар із дерева, і він перейшов на нього, то почув, як пень зітхнув подібно до верблюдиці, яка втратила своє дитинча. І, як сказав поет ал-Баді: «Пень засмутився і застогнав»:
Навіть леви у хащах своїх замовкають,
Зустрівши того, хто сильний Аллаха Посланником.
І тому імам Алі (нехай буде милостивий до нього Аллах!) говорить: «Якщо вмирає богомільний мусульманин, плачуть за ним у двох місцях - на небі й на землі. Місце його на небі, там, куди підноситься його добра справа. Місце ж його на землі - це місце його колінопреклоніння і молитви, бо воно втратило того, хто поминає та вихваляє Аллаха». Отже, очевидні багатосторонні зв'язки людини з навколишнім середовищем: зв'язок пізнання ним цього світу та його освоєння, духовний зв'язок взаємної любові і, нарешті, зв'язок естетичний: «Для вас в них (у домашніх тварин) - краса, коли ви їх ведете на відпочинок і коли випускаєте» (Коран, 16:6). Таким чином, написана Книга і розгорнута Книга світобудови зумовлюють принцип природи серединності.
Другою сферою функціонування цього принципу виявляються культові обряди, в основі яких лежить нерозривна єдність зовнішнього і внутрішнього. Поклоніння поєднує зовнішній фізичний рух (колінопреклоніння і простягання ниць) - і внутрішньо духовний рух серця, наповненого смиренням та розумінням величі Всевишнього Аллаха. Але серединність як раз і є нерозривністю зовнішнього та внутрішнього, про що добре говорить імам Хатім ал-Асам: «Я роблю передмолитовне обмивання (вуду), повторюючи його сім разів, потім спокійно і стримано йду до місця молитви, благоговійно звеличую Аллаха, читаю Коран, зі смиренням здійснюю уклін і трепетно простягаюсь ниць. У цьому полягає право зовнішнього». Потім, розкриваючи суть внутрішнього, він продовжує: «... і уявляю я Сад праворуч і Вогонь - ліворуч, перед собою - Каабу, за спиною - ангела смерті та охоплююче всього мене око Аллаха, що дивиться на гріхи мої. Потім, сповнений щирості, закінчую молитву таслімом, виголошую мир, не знаючи, чи буде прийнята моя молитва, чи відкинута».
Третя сфера прояву принципу серединності полягає в людській поведінці, у поєднанні в ній релігійного і земного начал, про що йдеться в хадисі Пророка: «Воістину, у Господа твого право на тебе, і в тіла твого право на тебе, і у близьких твоїх право на тебе. Тож віддавай кожному, хто має право по праву його». Людина - це розум, тіло і дух. Потрібно, щоб розум живився наукою, знанням і вихованням, дух - очищенням, тіло - здоров'ям і діяльністю, а внутрішній світ - піднесеним мистецтвом. І таким чином, серединність відповідає за задоволення всіх цих сторін. Наш Пророк втілював таку серединність у своїй поведінці: поклонявся Господу своєму, доки не розпухали його стопи, і разом з тим жартував і дозволяв жартувати з собою, не хотів втомлювати душу монотонністю обрядів. Коли він виявив, що Зайнаб прив'язала себе мотузкою до одного зі стовпів мечеті, то сказав їй: «Припиніть робити те, що вам важко: істинно, Аллах не втомить вас, якщо ви самі себе не втомите. Моліться по мірі ваших сил. Якщо один з вас ослабне, то нехай сідає». І тому він жартував і дозволяв жартувати з собою: змагався з Аїшею у ходьбі, і, коли одного разу вона обігнала його, а іншого разу - він її, сказав: «Цей раз за той». Сьогодні ж, якщо будь-хто із власників довгих борід почне бігати наввипередки зі своєю дружиною, це сприйматиметься, як приниження його чоловічої гідності і порушення правил поведінки. Пророк же поводив себе так, що поєднував у собі і суворість, і сердечне тепло: носив на руках дітей, возив на спині своїх онуків аль-Хасана і аль-Хусайна, примовляючи: «Гарний у вас верблюд, а ви гарні переметні мішки!» Або, наприклад, приходить до нього одного разу стара жінка, а він раптом каже їй жартома: «Не увійде до Райського Саду жодна стара». Та відвертається і плаче. Він же насправді хоче, аби вона увійшла туди молодою, а тому каже: «Читайте, якщо побажаєте, слова Всевишнього: «Адже ми створили їх творінням і зробили їх незайманими, люблячими чоловіка, однолітками - для тих, хто стоїть праворуч» (Коран, 56:35-38).
А ось інший приклад: приходить він якось до славнозвісного сподвижника Азхара, кладе йому руку на спину зі словами: «Гей, люди! Хто купить цього раба?» - На що той запитує: «То виходить, ти думаєш, що я не користуюся попитом, о, Посланнику Аллаха?» - І чує у відповідь: «Ти - в Аллаха». «Значить, користуюся попитом», - радісно вигукує сподвижник. Таким же чином він дозволив Аїші бачити абіссінців, коли вони демонстрували йому своє мистецтво і свій танець у мечеті. Подібні приклади ілюструють досягнення рівноваги, тобто серединності, між правом душі, правом внутрішнього світу, правом духу і правом розуму.
Або ось ще один хадис, що оповідає про те, як до Пророка одного разу прийшов Ханзала і сказав: «О Посланнику Аллаха, ми будемо з вами, бо згадали ми про Сад та Вогонь так, що начебто побачили їх на власні очі. І якщо ми вирушимо і займемося дружинами та маєтком, то забудемо про це», - на що була відповідь: «Якщо ви залишитеся в тому ж становищі, у якому перебуваєте в мене, то ангели будуть вітатися з вами за руку на вулицях, але година за годиною». І тому, коли бували в ансарів весілля, заручини чи будь-яке свято, він казав: «Ансари - народ, якому подобаються розваги, Чи послали ви з нею кого-небудь, хто співає, зі словами: «До вас прийшли ми, до вас прийшли ми! Тож вітайте нас, а ми привітаємо вас! І якби не смагляве зернятко, ми не з'явилися б у вашій долині. І якби не коричнева пшениця, не були б огрядними ваші дівчата!» Такий же приклад наслідували і праведні халіфи. Так, Омар ібн аль-Хаттаб, виходячи з халіфської резиденції і прямуючи додому, бувало, читав нарозспів вірші. І одного разу хтось сказав: «Невже такий, як ти, о Повелителю правовірних, робить подібне?» - І почув у відповідь: «Коли ми звільняємося, робимо все те, що роблять люди». Він же говорив ще: «Серця тужать, як тужать і тіла, шукайте ж для них чудес мудрості». Абу-д-Дарда ж казав: «Воістину, я збираюся з силами, розважаючись, щоб сильним було моє серце для істини». Ось вона, та серединність, що об'єднує право Аллаха, право тіла, право душі, право духу і право внутрішнього світу.
Четверта сфера прояву серединності - це Ісламський заклик до Аллаха, що випливає з двох начал: пристосовність фетви до конкретної обстановки і блага звістка у проповіді. Обидва начала сформульовані у вислові того, на кому нехай будуть благословення Аллаха і мир, коли він направив Муаза ібн Джабаля та Абу Мусу як своїх намісників до Ємену: «Полегшуйте, а не ускладнюйте, несіть благу звістку, а не відвертайте». І додав: «Воістину, Аллах не посилав мене тим, хто обмежує і обмеженим, але вчителем, що полегшує, щоб полегшувати фетвою». Ось чому імам фікха, хадиса і тафсира (тобто тлумачення Священного Корану) Суфйан ас-Саурі, характеризуючи свою науку, підкреслював: «Воістину, фікх є звільнення від кайданів, а в суворості кожен здатен досягти успіху». І місія Пророка якраз полягала в тому, що він прийшов скинути з цієї умми ланцюги і кайдани, що були на ній. Він прийшов полегшити фетвою, щоб людина залишалася в рамках релігійної законності. І тому, якщо в нашому доробку відомі суворості Ібн Умара, то в ньому ж відомі і послаблення Ібн Аббаса. Ібн Умар (нехай буде задоволений ним Аллах) стояв у натовпі біля чорного каменю, поки не починали кровоточити його стопи, а Ібн Аббас стояв далеко і казав: «Не мучить, і не мучимо». Ібн Умар не любив брати на руки маленьких дітей через страх забруднитися їх фекаліями, а Ібн Аббас притискав їх до самого серця і казав, що вони запашні трави, аромат яких ми вдихаємо.
Пристосовність фетви і благої вісті у проповіді - в тому, щоб відбивалося в них Боже милосердя, що охоплює весь створений світ: правовірного послідовника, який смиренно прийняв Іслам, бунтарного противника, мовчазну тварину, зелену рослину, безсловесну скам'янілість - усіх їх охоплює Боже милосердя. І тому той, на кому нехай будуть молитва і мир, згідно хадиса, приводив дітей до мечеті, і якщо чув плач дитини, скорочував свою молитву й читання Корану зі словами: «Воістину, я починаю молитву, бажаючи віддатися їй надовго, але чую плач дитини і скорочую її, побоюючись, що мати дитини буде переживати». А одного разу, коли він на молитві схилився додолу і йому на спину раптом сів один з онуків, він залишався в цьому положенні так довго, що декому здалося, що з ним щось трапилося. Закінчивши молитву, він повернувся до своїх сподвижників і сказав: «Так, мене осідлав мій онучок, а мені не захотілося його квапити». Або інший випадок, коли прийшовши до нього аль-Акра Хабіс побачив, як він цілує одного зі своїх онуків. «О, Посланцю Аллаха, невже Ви цілуєте своїх дітей? - Здивувався він. - У мене десять хлопчиків, і нікого з них я не цілував», - на що почув у відповідь: «Невже мені здається, що Аллах вирвав з твого серця милосердя? Хто не милує, не буде помилуваний. Лише злощасного полишає милосердя».
Отже, серединність у заклику означає можливість використання фетви і благої звістки у проповіді.
П'ята сфера реалізації принципу серединності пов'язана з питанням оновлення та іджтихадом[2]. Вона базується на двох стовпах - нерозривність з витоками і контакт із сучасністю. Що стосується прихильності до витоків, то ми беремо звідси авторитетність Священного закону, що спирається на незмінні та великі цілі, як то: охорона релігії, душі, розуму, майна, честі; дотримання законодавчих положень шаріату і його норм, наріжних зобов'язань і моральних цінностей. Однак шаріат охоплює відмінні один від одного часи й епохи за допомогою інструменту Іджтихад та оновлення, що виявляється, з одного боку, в незмінності найвищих цілей і законодавчих норм, а з іншого - у гнучкості засобів і механізмів їх досягнення. І наші факіхи, осягнувши цю істину і виходячи з принципу серединності, підкреслювали, що фетва змінюється разом із часом, місцем, обставинами, результатом і намірами. Саме на такому ґрунті, наприклад, учні Абу Ханіфи Мухаммад ібн аль-Хасан та Абу Йусуф вступили в суперечку з учителем з приводу третьої частини його вчення, заявивши: «Якби наш імам побачив те, що побачили ми, то змінив би свою точку зору », керуючись змінами у повсякденному поточному житті.
Або візьмемо імама аш-Шафії, що слідував двом не зовсім однаковим мазхабам, одному - в Іраку, а іншому - в Єгипті. Його мазхаб в Іраку - мазхаб старовинний, а мазхаб у Єгипті - мазхаб новий, заснований на тому іджтихаді, який він вводив з усе новими подіями у своєму житті, пов'язаними із суспільним розвитком, його ускладненням, суперечностями і конфліктами. Доречно згадати і про Мухаммада ібн Зайду аль-Кайравані - одного з провідних представників мазхаба імама Маліка в Андалусії. Він жив у місті Кайруан і взяв собі сторожового пса. Йому сказали, що імам Домівки хіджри[3] Малік ібн Анас забороняє брати в будинок собаку. Знайшовши в хадисах Пророка, що той, хто завів собаку інакше, як для полювання, охорони стада або посівів, втрачатиме з винагороди за свої справи щодня по карату[4], він, однак, заявив:: «Їй-богу, якби Малік дожив до нашого часу, то завів би лютого лева». Справа в тому, що Малік жив у Медині, де всюди панувала безпека, а він жив у місті, наповненому розбійниками та грабіжниками, і відкоригував фетву відповідно до часу і місця.
Отже, питання Іджтихаду та оновлення завжди пов'язані з незмінною потребою у всеосяжній взаємодії з сучасними проблемами за умови збереження незмінності загальних цілей і прояву практичної гнучкості в засобах і механізмах їхнього досягнення.
Шоста сфера реалізації принципу серединності пов'язана з нормами шаріату. Серединність відносно них полягає у зростанні значення основ фікха при пом'якшенні положень його різних богословсько-юридичних напрямів. Нам слід надавати більшого значення першочерговим проблемам і менше - проблемам другорядним, оскільки серйозність значення основних принципів відображена у висловлюванні Всевишнього: «... І ті, хто шанує обрядові знамення Аллаха, виходять від богобоязливості своїх сердець» (Коран, 22:32). Це передбачає, що той, хто приймає на себе рішення з питань норм, має бути гідним цього. Але, на жаль, ми живемо сьогодні, в нашу епоху, як неопірені й легковажні молодики, які не почерпнули знання з його джерел, а також від тих, хто твердий у знанні. Прочитали аят-другий або хадис і ось вже загордилися, звинувачуючи умму в невірстві, помилках, вадах, тавруючи незгодних з ними як відступників, виносячи рішення, що призводять до смути, безплідних теревень і потрясінь у найвідповідальніших справах і найвищих інтересах умми. І це одна з великих смут, яким повинні протистояти люди науки і можновладці, аби перешкодити безглуздим висловлюванням, аби міркування виносили ті, хто твердий у них. Як сказав Всевишній Аллах: «А коли до них приходить якась справа, безпечна або небезпечна, вони лише голосять про неї. Але якби вони повернули її Посланникові і тим, хто має владу серед них, тоді дізналися би про неї ті, котрі намагаються проникнути в її середину» (Коран, 4:83).
Є люди, що мають досвід у дослідженні джерел, тож запитайте у людей розуміння (тобто знавців Корану і коранічних наук) або ж у знавців. Навіть імам Малік (нехай буде милостивий до нього Аллах!), при всій своїй науковій величі, вченості й авторитетності, коли вів мову про будь-яку річ, то застерігав: «Те, що ми думаємо, є тільки припущенням, і ми зовсім не впевнені». Саме такий підхід відповідає належному ставленню до шаріатських норм, даних Аллахом, у справі винесення рішень. Бувало, імама Аміра ібн Шарахіла аш-Шабі, який загальновизнано був одним із носіїв глибоких знань в Іраку, питали про щось, а він раптом відповів: «Не знаю» На закиди: «Не соромно тобі — факіху й імаму людей Іраку - казати: «Не знаю» - він ставив у приклад ангелів, які не посоромилися зізнатися Аллахові: «Хвала Тобі! Ми знаємо тільки те, чого Ти нас навчив» (Коран, 2:32). У схожих ситуаціях Ібн Мас'уд казав: «Воістину, один серед вас виносить рішення, а якби з цього приводу запитали халіфа Умара, то він зібрав би для цього всіх, хто бився при Бадрі. Найсміливіший із людей у винесенні рішення - найсміливіший і на шляху до Вогню».
І ми бачимо, що ідеальний спосіб вирішення сучасних проблем умми - в колективному іджтихаді, який об'єднає факіхів шаріату та сучасних фахівців, оскільки факіхи знають тексти і їх завдання, а фахівці знайомі з реальністю, її питаннями та викликами. Адже шаріатська норма виводиться зі знання текстів і знання реальності, і найбільше до правильного рішення проблем наближена колективна свідома творчість.
Сьома сфера серединності пов'язана з принципом спонукання до схвалюваного й утримання від засуджуваного. Насадження схвалюваного розглядається в якості спільного благодійного завдання мусульманської Умми, проте нам слід звертати увагу на результат і наслідки, що виникають з конкретних рішень такого завдання у конкретних умовах. Не на всі засуджуване, що можна побачити, ми оголюємо меч, але лише після того, як вдивимося у ті наслідки, які з нього випливають, і якщо поганого більше, то осуд не дозволяється, якщо ж корисне переважає, то осуд вітається. Це добре відомо мислителям, філософам і можновладцям, які більше за інших стикаються з необхідністю оцінювати ступінь шкоди чи користі. Як приклад вибору на користь того чи іншого судження можна навести історію з імамом Ібн Таймійєю (нехай буде милостивий до нього Аллах). Розповідають, що під час монгольської навали на країни Ісламу він одного разу проходив разом з одним зі своїх колег повз людей, які п'ють вино. Його товариш хотів заборонити їм це, але Шейх аль-Іслам сказав йому: «Кинь їх!» (Тобто залиш їх у невіданні). Аллах дійсно заборонив вино, тому що воно перешкоджає молитві і поминанню Аллаха. Але тим людям вино перешкоджало боротися з мусульманами. Неминуче повинна була статися одна з двох мерзенних речей: або пиття вина, а це гріх, існуючий самостійно, не торкаючись інших; або припинення пиття вина і вбивство мусульман, замах на їх честь і кров...
Пророк, коли хотів поставити будівлю Кааби на фундаменті, закладеному Ібрагімом, то виявив, що люди знову повернулися до багатобожжя і неосвіченості, і що їх душі не виносять подібного. Тоді він полишив цю справу і сказав Аїші: «Якби твоє плем'я не відновило своєї прихильності до незнання, я зніс би Каабу і поставив би її на підставах, закладених Ібрахімом». Пряму вказівку на мудрість виваженості дає Священний Коран: «Не паплюжте тих, до кого вони звертаються крім Аллаха, інакше вони стануть паплюжити Аллаха через ворожнечу, без будь-якого знання» (Коран, 6:108). Хоча лаяти ідолів і допустимо, Коран забороняє це для ситуацій, коли існує небезпека виникнення чогось набагато серйознішого і небезпечнішого, а саме: лайка в бік Всевишнього Аллаха.
З приводу принципу спонукання до схвалюваного і утримання від засуджуваного, корисно згадати наступні слова імама Суфйана ас-Саурі: «Наказувати схвалюване і забороняти засуджуване припустимо лише для того, у кого є три риси: якщо він обізнаний і в тому, що велить і в тому, що забороняє; справедливий у тому, що велить і в тому, що забороняє; м'який у тому, що велить і в тому, що забороняє». Залишилося два останні пункти.
Передостанній пункт стосується принципу серединності цивілізаційної взаємодії. Ми - умма, що живе всередині глобального села, де зникли перепони часу і місця. І ми жодним чином не можемо замкнутися всередині самих себе або відгородитися від інших своєю самобутністю. Ми взаємно обмінюємося перевагами і дотримуємося інтересів, що вимагають від мусульманської умми зведення мостів. І серединність у зв'язку з цим зводиться до двох її складових: до позитивної взаємодії без розчинення і до цивілізаційної самобутності без замкнутості.
Тобто мудрість - це шуканий шлях правовірного, незалежно від того, з чого і як він починався. Цивілізації поділяються за своїми цінностями. І ми шукаємо корисну мудрість так само, як її шукали мусульмани на початку ери Ісламу. Вони взяли від цивілізацій Персії та Риму поштове повідомлення, організацію в'язниць, установи бюрократичного апарату, планування міст. Європейській цивілізації мусульмани запропонували науки і спадщину Андалусії, так що відбулася позитивна взаємодія між сторонами, що приймають і дають. Наша умма, що живе в людському суспільстві, де ми обговорюємо справжнє гуманне партнерство, спирається, перш за все, на гуманістичне братство, на людську гідність, на справедливий обмін благами, на справедливість і істину. І як сказав імам Алі, коли призначив Маліка ібн аль-Аштара намісником Єгипту: «Є два види людей: або твій брат в Ісламі, або подібний до нього - брат твій по людству. Вони допускають прорахунки, їх долають недоліки, вони роблять як навмисні, так і випадкові помилки. Тож зроби їм своїм прощенням і великодушністю те, чого ти хотів би, щоб Аллах зробив тобі своїм прощенням і великодушністю. Адже ти над ними і розпоряджаєшся своїм словом. Тож будь вірним, і нехай Аллах зробить вірними тобі тих, хто тобі підвладний». Таким є правило цивілізаційної взаємодії: ми дотримуємося користі та загальних інтересів заради збереження миру і міжнародної безпеки під покровом ваг, на яких не зіпсується цінність справедливості, як сказав Всевишній Аллах.
І останній пункт, яким я завершу цю статтю. Ми потребуємо серединності для правильного розуміння природи розбіжностей. Ми віримо, що Аллах об'єднав умму на основі Писання, на зразковій Сунні Пророка, на єдності кибли, на єдності долі і загальної Божої відплати. Але за своїм милосердям Аллах зробив так, що відносно другорядних питань шаріату з'явилися розбіжності, що частково пов'язане з тим, що Коран був посланий «мовою арабською, ясною» (Коран, 26:195), якою було висловлено загальне і часткове, прямий сенс і алегоричний, абсолютне і відносне. І не всі ті ознаки Священного Писання були послані однозначними: «у ньому є аяти, розташовані в порядку (тобто ясно викладені), які - матір Книги; та інші - схожі за змістом (тобто алегорично)» (Коран, 3:7). Подібні за змістом аяти виявляють в собі при їх тлумаченні більше, ніж один сенс. А це означає, що єдність, до якої ми закликаємо нашу Умму може бути лише єдністю принципів, прагнень, загальних понять, інтересів і стратегічних завдань. Звідси можлива розбіжність в інших, відносно другорядних питаннях, не повинна вести до взаємного відчуження, розриву, зречення, ворожнечі, але вимагає прояву доброти і поблажливості. Більше того, розбіжності в другорядних питаннях - милосердя, багатство і скарб. Ось чому імам аль-Касім ібн Мухаммад - один із семи факіхів Медини - сказав: «Не тішить мене, що сподвижники Посланника Аллаха погоджуються, бо якщо вони погодилися, то справи погані і складні. Але вони розходяться, і їхня розбіжність - милосердя».
Учнем імама Маліка (нехай буде милостивий до нього Аллах) був аш-Шафії, і у нього були розбіжності зі своїм учителем, які лягли в основу його книги під назвою «Розбіжності Маліка і аш-Шафії». Проте вона не стала приводом для втрати ним своєї прихильності, поваги й приязні до свого шейха. «Якщо мова зайде про вчених, - казав він, - то Малік - зірка, Малік - доказ Аллаха у його творінь, нема під твердю небесною нічого вірнішого від книги Маліка». А Малік, піклуючись про свого учня, говорив йому: «О Шафії, бачу, що Аллах пролив на тебе світло науки, тож не гаси його темрявою непокори».
Коли ж аш-Шафії, залишаючи Медину, їхав у Багдад, у нього вже був свій учень - Ахмад ібн Ханбал, і той теж суперечив своєму шейхові в деяких питаннях. Але погляньте на їх етику незгоди, що настільки відсутня у нас серед людей науки: імам Ахмад, незважаючи на свої розбіжності з аш-Шафії, сказав своєму синові Абдаллаху: «Їй-богу, сину мій, не проходило жодної ночі за останні тридцять років, щоб я не молився за аш-Шафії». Той запитав: «Хто такий цей аш-Шафії, батьку? Я чув, як ти часто молишся за нього». «О, мій сину, - відповів імам Ахмад, - аш-Шафії був як сонце для світу і як здоров'я для людей, але чи є у того чи іншого зміна або заміна?»
Той, чиїм імамом буде наука аш-Шафії,
Простори його на пасовищі науки широкі.
Коли аш-Шафії виїжджав з Іраку до Єгипту, він сказав іншому своєму учневі шейху Мухаммаду: «Я покинув Багдад і не залишив там нікого більш благочестивого, вченого і святішого за Ахмада ібн Ханбала ... тебе відвідує Ахмад, - додав він потім, - і ти відвідуєш його», - на що Мухаммад відповів: «Благородна гостинність не полишає його житла, якщо він надав мені честь своїм відвідуванням, то таку ж честь він виявив до мене, давши й мені побувати у нього. В обох випадках честь належить йому».
Ісам Ахмад АЛЬ-БАШИР, міністр вакуфів та ісламської орієнтації Республіки Судан, доктор, професор
Матеріал опублікований у журналі «Мінарет», № 1-2 (23-24), 2010.
Посилання на тему:
Новини
Релігійна влада країн Магриба проти крайнощів у виданні фатв
Статті
Весь світ, як мечеть. Ісламська геополітика від Імама Шафії до Тарика Рамадана
