Навесні 1291 року військо єгипетського султана Аль-Ашрафа Халіля обложило столицю Єрусалимського королівства Акру. Місто було останньою серйозною перешкодою на шляху повного знищення держави хрестоносців. Захисники Акри мали численну армію, значні запаси продовольства, не бракувало й води. Морем вони цілий час підтримували зв’язок із Європою. Середньовічний європейський хроніст так описує армію султана, що стояла перед Акрою:
«Сила-силенна людей усіх народів і мов, спраглих християнської крови, зібралася з пустель Сходу й Півдня; земля тремтіла під їхніми кроками, й повітря дрижало від звуку їхніх сурм і кимвалів. Сонячні відблиски від їхніх щитів миготіли на далеких горбах, а клюги їхніх списів блищали, наче незліченні зорі на небі. Коли вони йшли, їхні піки нагадували густий ліс, що росте з землі та покриває все навколо… Вони бродили попід стінами, шукавши в них слабкі місця й поломи; одні гарчали, як собаки, інші ревли, як леви, решта мукали й ревли, немов бики, деякі били в барабани кривими палицями за своїм звичаєм, інші метали дрітки, кидали каміння, пускали стріли з арбалетів. Не лишалося жодної надії врятуватися, але морський шлях був вільний; у гавані стояло безліч християнських суден і галер тамплієрів і госпітальєрів».
Серед оборонців міста була невелика група лицарів Тевтонського ордену. Але в майбутній битві вони не зіграли значної ролі. Основу війська християн становили тамплієри та госпітальєри. Але у вирішальний момент битви й вони завагалися, почавши евакуацію своїх загонів на Кіпр. Військо мусульман удерлося в місто й займало квартал за кварталом. Частина хрестоносців змогла пробитися на кораблі й вийти у відкрите море. Та пощастило далеко не всім. Останньою твердинею лишалася фортеця тамплієрів. Довгий час її не вдавалося здобути. 30 травня 1291 року під ударами муроломів-мангонелів Акра впала. Після неї мусульманське військо захопило Тир, Сидон і Бейрут. Двохсотлітня доба хрестових походів на Сході безславно скінчилася.
Зовсім інакша ситуація була в Іспанії та Пруссії. Статути Тевтонського ордена чітко визначали зони його інтересів. У найважливіших регіонах Європи та Близького Сходу були створені провінції, що ними керували ландкомтури. Після втрати Святої землі центр інтересів тевтонців на Близькому Сході перемістився до Кілікійської Вірменії. А ще були провінції в Італії, Німеччині, Іспанії та на південному узбережжі Балтики. В Іспанії мусульмани зазнали кількох важких поразок, але змогли встояти, зберігши свою державу ще на два століття. Ландкомтура в Іспанії Фольмара фон Бернгавзена після поліпшення справ хрестоносців на Піренейському півострові відрядили до земель прусів, щоб завершити їхню насильницьку християнізацію.
За вже усталеною традицією, питання мали розв’язати силою зброї. Але в березні 1287 року в бою під Грозеном пруси геть розбили армію Тевтонського ордену, а сам Фольмар фон Бернгавзен у цій битві загинув. Загибель ландкомтура якийсь час послабила позиції ордену в балтійському регіоні. Водночас тевтонці стали поступово втрачати землі в католицькій Іспанії, де на них уже не дивилися як на «доблесних оборонців християнської віри». 1417 року папа Римський Бенедикт XIII, пізніше визнаний католицькою церквою за антипапу, накаже вилучити в Тевтонського ордену всі його землі й замки в Іспанії на користь королівського дому.
До того часу вплив усіх військово-чернечих орденів у Європі істотно зменшився. Орден тамплієрів узагалі розгромили, завдяки зусиллям французького короля Філіпа IV, а його майно конфіскували. Орден госпітальєрів після втечі з Акри знайшов притулок на острові Родос, де далі провадив мляву війну з мусульманами. Єдиною серйозною військово-політичною силою в Європі лишався Тевтонський орден, що після поразки під Грозеном зумів швидко оговтатися й завоювати не тільки землі прусів, а й кілька інших балтійських народів. У Пруссії з військово-чернечого об’єднання орден перетворився на агресивну державу.
Практично одночасно з Тевтонським орденом на землях сучасної Латвії з’явився другий німецький орден — Лівонський. Він не мав повної самостійности й був певним підрозділом Тевтонського ордену. Обидві структури координували свої дії проти сусідніх держав. Особливо запеклі війни лицарі-ченці вели проти Польщі та Великого князівства Литовського. Водночас тевтонці з острахом поглядали на могутню Золоту Орду.
Уперше лицарі Тевтонського ордену стикнулися з монголо-татарами під час походу хана Бату на Європу. У битві під Легницею 1241 року об’єднане польсько-німецько-чеське військо протистояло корпусові чингізида Орду. У складі європейської армії був загін тевтонських лицарів, що боролися на лівому фланзі. Удар татарської кінноти просто розчавив тевтонців, а після того розгромлено й ціле військо європейців.
Ця битва надовго запам’яталася войовничим ченцям. Коли 1260 року папа Римський Олександр IV закликав тевтонців до хрестового походу проти монголів, лицарі лише вдавали активність, зібравши загони біля кордонів своєї держави, але так і не вирушили назустріч війську хана Берке. Мабуть, жах перед монголо-татарами буквально паралізував тевтонців. 1286 року, коли військо беклярбека Ногая вдерлося до Польщі, налякані тевтонці вирішили, що ліпше евакуювати гарнізони чотирьох прикордонних замків, хоча Ногай був на значній відстані від кордонів Тевтонії.
Тільки наприкінці XIV століття ченці трохи осміліли. Нові покоління лицарів уже не пам’ятали гіркоти колишніх поразок. Готуючись до походу проти Золотої Орди, литовський князь Вітовт зумів домовитися з Тевтонським орденом, що надіслав загін із п’яти сотень вояків під орудою комтура Рагніта Маркварда фон Зальцбаха. У бою на річці Ворскла в серпні 1399 року мусульманська армія хана Тимура Кутлуга знищила військо Вітовта. Серед загиблих було й багато тевтонських воїнів.
Уже за 11 років після бою на Ворсклі литовці, поляки й татари зустрілися з військом тевтонських лицарів. Від бою під містечком Грюнвальд залежала доля держави Тевтонського ордену. На чолі мусульманського корпусу стояв Джелал ад-Дін, син хана Тохтамиша й претендент на золотоординський престол. І хоч татар там було трохи більше як 2 тисячі, вони зіграли видатну роль у Грюнвальдській битві, завдавши тяжких утрат тевтонцям. У бою Джелал ад-Дін особисто вбив великого магістра Тевтонського ордену Ульріха фон Югінгена. Ця загибель стала символічною: ватажок організації створеної для боротьби з Ісламом загинув від руки мусульманського князя.
Після Грюнвальдської битви Тевтонський орден як державне утворення втратив свою колишню силу, став залежний від Польщі, а на початку XVI століття взагалі припинив існування.
Олександр Степанченко
