Нерідко туристи, які приїжджають в Іран, несподіваним чином з’ясовують, що тут їх найбільше вражають не красиві мечеті і стародавні палаци, а унікальні іранські народні промисли. Століттями місцеві майстри відточували свої вміння, передаючи їх таємниці з покоління в покоління. Кожен з таких видів народного мистецтва − продукт багатовікової історії і культури Ірану.
Своїми враженнями від виробів майстрів прикладного мистецтва, що удосконалюються в традиційних ремеслах Ірану, ділиться оглядач видання «Іран сьогодні» Юлія Кузнєцова.
Галямзані. Галямзані − це вид карбування по металу, який має довгу історію. Точних відомостей про виникнення цього ремесла, на жаль, немає, проте відомо, що в Ірані воно з’явилося близько 4000 років тому. Спочатку для створення галямзані брали мідь. Однак сьогодні майстри використовують й інші метали, такі як золото, срібло або латунь. Часом малюнок коштує більше за дорогоцінний метал у чистому вигляді, а все завдяки неперевершеній майстерності карбувальників.
Що ж зображено на таких вазах-галямзані? Так все що завгодно: починаючи від звичайних узорів і зображень птахів і тварин, закінчуючи цілими історичними подіями та сюжетами з літературних творів.
Перед початком нанесення малюнка майстер покриває метал спеціальним розчином зі смоли і крейди, щоб під час карбування ваза не втратила свою форму. Виконується різьблення за допомогою спеціального інструменту − «галяму». Після закінчення нанесення малюнка розчин змивається, борозни натираються вугіллям, а сам посуд полірується. Таким чином малюнок стає яскравішим і чіткішим. Цікаво те, що є дві основні техніки нанесення візерунка — тебрізька та ісфаханська, які і відрізняються одна від одної. Справа в тому, що в Тебрізі, щоб нанести малюнок на метал, майстер натискає на інструмент рукою. А ось в Ісфахані б’є по «галяму» спеціальним молотком.
Галямкарі. Хоча терміни «галямкарі» і «галямзані» схожі, самі ремесла повністю відрізняються. Галямкарі − це техніка нанесення малюнка на бавовняну тканину. При цьому спочатку фарби наносять на пластину з уже заготовленим малюнком, а потім перебивають на виріб. Такі штампи робляться з цінних порід дерева. Для того, щоб тканина не зношувалися роками і легко пралася, її обробляють спеціальним розчином, а щоб фарби якомога довше залишалися яскравими, готову роботу спочатку довго кип’ятять, а потім вимочують у крижаній воді.
Мистецтво галямкарі стало відомо в Ірані за часів монгольського нашестя. Саме тоді на іранських базарах вперше з’явилися монгольські і китайські розписні скатертини. Щоб не відставати від китайців, іранці самі почали виробляти галямкарі.
Розквіт виробництва припав на часи правління Сефевідів і продовжився аж до Каджарів. За Сефевідів з такої розписної тканини шили в основному одяг. за Каджарів більшою популярністю користувалися вироби для інтер’єру. Традиційні малюнки на галямкарі часів Сефевідів включають в себе арабески, квіткові орнаменти і всім відомі «огірки», в епоху Каджарів додалися й інші візерунки. У свою роботу майстри нерідко вплітали золоті та срібні нитки.
Фірузекуб. Перське слово «фірузе» означає «камінь щастя» і перекладається російською як «бірюза». З давніх-давен вважалося, що найкраща бірюза в світі видобувається в Ірані, а саме в провінції Хорасан на Нішапурському родовищі.
Згідно зі стародавніми перськими легендами, бірюза утворилася з кісток людей, які померли від кохання. Тому іранці завжди шанували цей камінь і підносили його в дар, як символ любові, ніжності і пристрасті. Бірюза в Ірані дуже дорога, проте, і найякісніша. Хоча видобуток цього дорогоцінного каменю налічує багатовікову історію, ремесло фірузекуб вважається відносно молодим, адже йому немає і сотні років. Але зате цей промисел вже встиг стати однією з візитівок Ірану. Тому якщо ви поїдете з країни, не купивши таку вазу, інкрустовану бірюзою, повірте, ви зробите велику помилку.
Батьківщиною цього ремесла вважається знову-таки Ісфахан. Тут інкрустують не тільки вази, а й прикраси, тарілки, склянки, підноси і навіть лійки. На жаль, майстрів, що займаються фірузекуб, в Ірані дуже мало, навіть в самому Ісфахані їх можна на пальцях перерахувати. Для створення посуду або прикрас, які потім будуть інкрустувати бірюзою, беруть мідь, нікель, срібло, бронзу або мельхіор. Спочатку одні майстри готують форму для майбутнього виробу, а потім ювеліри складають мозаїку з невеликих шматочків бірюзи і припаюють їх до металу.
Мінакарі. Під «мінакарі» мається на увазі унікальне мистецтво нанесення різнобарвної емалі на метал або кераміку. Традиції цього ремесла зародилися близько 5 тисяч років тому, а одним з найдавніших екземплярів мінакарі вважається золотий браслет часів правління Ахаменідів, який зараз виставляється в Лондоні в найбільшому музеї декоративно-прикладного мистецтва і дизайну в світі − музеї Вікторії та Альберта.
Найбільшу популярність це ремесло набуло за часів правління Каджарів. Виробництво мінакарі неймовірно складне і ділиться на кілька етапів, при цьому задіяні відразу кілька ремісників.
Для основи зазвичай беруть такі метали, як мідь, бронзу срібло і золото. Коли майстер надасть форму своєму виробу, він покриває його спеціальною глиною і випалює, температура може досягати 750 °С. Процес повторюється тричі.
Для фарбування зараз використовують різні оксиди металів. Так, для отримання червоних відтінків використовують оксид золота, а для бірюзового кольору беруть олово, свинцевий кришталь або мідь. Всі фарби, звичайно ж, вогнетривкі. Основними мотивами для розпису є різноманітні візерунки, квіти, птахи, а іноді й перські мініатюри. Після нанесення малюнка посудину знову відправляють в піч тепер вже для закріплення фарби.
Перевірити якість мінакарі дуже просто. Достатньо провести по виробу гострим ножем або пилкою. Деякі продавці таким чином хваляться своєю продукцією. Вам не варто переживати − на якісному виробі подряпин не залишиться.
Хатамкарі. Незвичайна перська інкрустація по дереву, звана «хатамкарі», виникла в Ірані в незапам’ятні часи, але свого найвищого розвитку досягла за часів правління Сефевідів. Інші країни Сходу, такі як Індія, Сирія, Ірак і Палестина, також мають свої центри виробництва інкрустованих виробів. Однак Іран все одно залишається провідною країною в цій галузі.
Іранці інкрустують все, що захочете. Стільці, столи, вікна, двері, шкатулки, підставки для Корану, письмове приладдя, рами для картин і багато іншого прикрашається шестигранними візерунками з маленьких рівносторонніх трикутників. Візерунки можуть бути і п’яти-, і восьми- і десятигранними, але найчастіше ви побачите саме шестигранні.
Для отримання коричневих трикутників використовують апельсинове і рожеве дерева, а для чорних − горіх та ебенове дерево. Білі трикутники роблять з верблюжих, слонових або коров’ячих кісток. Також ремісники використовують золоті, срібні та латунні нитки для заготівлі трикутників відповідних відтінків. Для майстра вкрай важливо, щоб весь матеріал, який використовується у виробництві, мав тригранну форму. Тому і дерев’яні тріски, і шматочки кісток, і металеві нитки пропускають через спеціальну машину. Тригранні палички складаються в шестигранні квіти, що нагадують зірки, а потім вже приклеюються один до одного дерев’яним клеєм згідно із задуманим малюнком.
Робота ця дуже довга і копітка. Для майстра необхідно, щоб в його роботі не було жодних проміжків, і самі «квіти» щільно прилягали один до одного. Дерев’яна основа − необов’язкова умова для хатамкарі. Такі пластини можна приклеювати і на мідні вироби.
