Розколоти єдність національного руху кримських татар намагалися постійно, — історик Гульнара Бекірова

Відомий ще з давньоримських часів принцип «Divide et impera» («Розділяй і володарюй»), який використовується владою, щоб розпалювати ворожнечу між частинами держави, народу та успішно ними маніпулювати і керувати, неодноразово застосовувався і щодо кримськотатарського народу. Так що нинішні спроби розколоти кримських татар, роздробити їх єдність — аж ніяк не ноу-хау…

Про життя кримських татар в Узбецькій РСР після депортації і про спроби влади придушити кримськотатарський національний рух розповідає кримський історик, член Українського ПЕН-клубу Гульнара Бекірова.

У березні 1968 року багато кримських татар у своїх поштових скриньках знаходили запечатані конверти без зворотної адреси, в яких були видрукувані на машинці звернення.

Ось як починалося одне з них: «Наші дорогі співвітчизники! Чверть століття наш народ проживає на благодатній землі Узбекистану. За цей час ми міцно долучилися до економічного та культурного життя Узбецької республіки, зав’язали міцні узи з узбецьким народом та іншими національностями, які населяють цей квітучий край. Нерідко наші стосунки з представниками цих національностей переростають з дружніх у родинні не тільки у переносному, а й у буквальному сенсі. Можна навести безліч прикладів, коли узбек одружується з кримською татаркою, а узбечка виходить заміж за татарина. Дуже багато спільного в народних традиціях, звичаях узбеків і кримських татар».

І далі в тому ж дусі на декількох сторінках перераховувалися успіхи кримських татар у місцях заслання. Але не це було їхньою головною метою. Основна ціль — активісти кримськотатарського національного руху, які закликали кримських татар не припиняти боротьбу за повернення на батьківщину і прикладати для цього чимало зусиль. У цих зверненнях їх всіляко дискредитували, називали «націоналістами», «автономістами», «кримінальниками», і всі вони безумовно були «антирадянщиками» — оскільки наважилися виступити проти рішень рідної Комуністичної партії і радянського уряду щодо «кримськотатарського питання».

Так влада здійснювали політику «коренізації» та закріплення кримських татар в місцях вигнання. Найчастіше ці звернення, підготовлені в надрах КДБ, були анонімними або підписувалася невизначено — як звернення, яке ми цитували вище: «радянські патріоти, сини і дочки кримськотатарського народу», але були й такі, під якими стояли підписи.

Найвідоміше серед кримських татар так зване «звернення сімнадцятьох», однак і сьогодні залишається нез’ясованим до кінця питання — були отримані ці підписи добровільно чи під примусом або — є й така версія — підписантів просто обдурили.

Як би там не було, ця петиція викликала гнівний протест співвітчизників, відразу ж після її оприлюднення у вищі органи влади було направлено звернення «Одповідь 17 націонал-зрадникам», яке підписали 6947 кримських татар.

Надалі розколоти єдність національного руху, а кримських татар поділити на «своїх» і «чужих» намагалися постійно. До перших входили ті, хто був угодний владі й трудився над виконанням її рішень у місцях вигнання, до других — хто прагнув повернутися до Криму і боровся за це.

Пройшли десятиліття, інший час, нові проблеми, а інструментарій методів боротьби — той самий…

До чергової річниці депортації активістами національного руху було вирішено провести 17 травня 1968 року масову демонстрацію кримських татар в Москві, щоб остаточно прояснити позицію влади щодо кримськотатарської проблеми. 16 травня в телеграмі в ЦК КПРС і Верховної Ради СРСР було сказано: «Цього разу народ не просить прийому, жодних обіцянок. Він вимагає… фактичного невідкладного організованого повернення до Криму». Для участі в демонстрації в столицю прибуло близько восьмисот представників кримських татар з усіх регіонів.

Але… більшість учасників, зокрема жінки і люди похилого ветерани війни, були схоплені і побиті міліціонерами і співробітниками КДБ, доставлені у відділення міліції, витверезники, а звідти під конвоєм закинуті у поїзди і відправлені додому. Незважаючи на скоєну владою розправу, 18 травня у всіх місцях проживання кримських татар пройшли жалобні процесії і мітинги.

Події весни-літа 1968 року багато в чому визначили нове ставлення кримських татар до влади, розвіявши останні ілюзії щодо швидкого і мирного вирішення національної проблеми. Момент перелому в національній свідомості точно визначив генерал-правозахисник Петро Григоренко: «Влада зазнала тут поразки. Народ, нехай і нечисленний, але увесь… відійшов від влади, перейшов у опозицію».

Дехто з кримських татар, що погоджувалися співпрацювати з владою, піддавався моральному осуду більшості співвітчизників, а організована органами держбезпеки кампанія контрпетицій, у яких перераховувалися «успіхи» кримських татар за роки життя в Середній Азії і засуджувалася діяльність активістів національного руху, фактично провалилася через небажання більшості кримських татар підписувати подібні звернення.

«Урожайними» на суди видалися і наступні 1969 і 1970 роки, коли у відповідь на активність руху, яка не знижувалася, пройшли процеси над тими, хто відкрито і різко критикував Указ 1967 року і дії влади під час чирчикських і московських акцій, виступав проти гонінь в Криму і фальсифікації кримськотатарської історії. Учасники цих судилищ були засуджені на різні терміни за «поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад» (стаття 190–1 КК РРФСР) і за «порушення національного і расового рівноправ’я» (стаття 74 КК РРФСР). Репресіям піддалися і правозахисники, котрі допомагали і морально підтримували кримськотатарський рух (Петро Григоренко, Ілля Габай).

Для боротьби ж з активістами національного руху посилено вербувалися сексоти з середовища кримських татар. Деякі з них і сьогодні «вірою і правдою» служать тій самій справі, що і багато десятиліть тому…

Джерело: Крим. Реалії