Першим халіфом, який зайнявся будівництвом арабського флоту, був праведний халіф Усман (644–656 роки). Уже в середині VII століття тільки в Єгипті мусульмани мали близько двох сотень бойових кораблів. Халіф Муавія ібн Абу Суф’ян продовжив справу Усмана. На його корабельнях в Сирії йшла безперервна робота з будівництва нових суден, які були б здатні кинути виклик візантійському флоту.
Араби називали їх «драмуни». Вони були точною копією основного бойового корабля Візантії — дромона. Під час будівництва використовувався ліс з Лівану, канати і парусина з Єгипту. У завойованих мусульманами країнах існувала стародавня культура мореплавання, завдяки чому араби змогли досить швидко створити свої військово-морські сили.
Служили в арабському флоті вихідці з Сирії, Лівану, Єгипту, а також перебіжчики з Візантії. Далеко не всі вони були мусульманами, частина моряків-християн наймалася за гроші. Згодом національний і релігійний склад флоту Арабського халіфату став більш однорідним — значна частина населення прийняла Іслам, а разом з ним засвоїла арабську культуру і мову.
Для того, щоб успішно боротися на морі з могутнім візантійським флотом, що використовував грецький вогонь, необхідно було покращувати бойові і морехідні якості арабських кораблів. З цією метою в VII столітті мусульмани почали будувати судна, які перевершували за розмірами візантійські дромони. Вони отримали назву гураби (араб. «ворон») — до речі, від слова «гураб» пішла назва «корабель». Араби встановлювали на них потужні каменеметальні машини, які раніше використовувалися для штурму фортець. Ці машини метали каміння на відстань до 1000 метрів. Гураби могли умістити на борту до 250 осіб, зокрема й веслярів.
У VIII столітті після завоювання мусульманами Північної Африки та Іспанії в цих регіонах також з’явилися великі корабельні. Це дозволило арабам взяти під контроль західне Середземномор’я. У Північній Африці в цей період найважливішим арабським портом став древній Карфаген (Кайруан), а в Іспанії — Альмерія і Сеута.
На початку Х століття основною проблемою флоту Візантії був острів Крит, який контролював вихід з Егейського моря. Критські араби перетворилися на справжніх корсарів, які здійснювали зухвалі набіги на приморські міста, знищували військові і торгові кораблі візантійців. У якийсь момент їх походи стали серйозно загрожувати самому існуванню Візантійської імперії.
Тому в 960 році Візантія зібрала проти них колосальний флот з більш ніж 3000 бойових і транспортних кораблів. Історик Лев Диякон писав: «Собрав по повелению государя все малоазийское войско, он посадил его на корабли и с весьма многими огненосными судами немедленно отправился и в короткое время пристал к острову Криту. Когда должно было сходить с кораблей, тогда он на самом деле показал свою опытность в делах воинских. Он привез с собою на судах лестницы, по коим высадил с кораблей всю пехоту и конницу на берег. Неприятели, пораженные сим новым и чрезвычайным случаем, оставались неподвижно на местах по отрядам и ожидали нападения римлян».
Війна з арабами тривала протягом року. Їх армія і флот були знищені. У полон до візантійців потрапив критський емір Абу ель-Ас зі своєю сім’єю. Через чотири роки імператор Никифор Фока завдав удару мусульманському Кіпру, підпорядкувавши острів своїй владі.
Причиною поразок арабів, що мали в той період значну перевагу в силах над Візантією, була їхня роздробленість і відсутність координації в період військових дій. Були випадки, коли військові сили одних мусульманських держав виступали в союзі з Константинополем проти інших.
Кінець Х століття був ознаменований контрнаступом Візантійської імперії як на морі, так і на суші. Відроджена армія змогла завдати серію поразок арабам, відвоювавши у мусульман Східну Анатолію. Якийсь час під загрозою захоплення перебував навіть Єрусалим. Успіхам візантійців поклало кінець вторгнення сельджуків. У битві поблизу Манцикерта (1071) імперська армія, що мала перевагу в організації та озброєнні, зазнала принизливої поразки від військ султана Алп-Арслана.
Х століття також було століттям декількох великих військових кампаній Київської Русі проти Візантії. У 967 році на прохання візантійського імператора князь Святослав здійснив похід на Болгарію. Ймовірно, болгарська земля справила на русича сильне враження своєю красою і багатством, оскільки трохи більше року опісля князь повернувся і завоював її більшу частину. Це призвело до конфлікту з Візантією, який переріс в повномасштабну війну.
Вона закінчилася не просто розгромом війська русів, але і привела до загибелі самого князя Святослава. Ось як про це писав візантійський історик Костянтин Манасія: «При этом царе Никифоре завоевали русы Болгарскую землю. Дважды за два года царь Никифор наводил Святослава на болгар… После взятия Преслава князь русский Святослав завоевал Болгарскую землю, подчинил себе и сел в Доростоле. Пришёл туда Цимисхий (византийский император) с большой ратью, победил его, а самого отпустил восвояси. Но Святослав дошёл до земель печенегов и там был убит вместе со своими воинами».
Ми нічого не знаємо про участь в поході Святослава військово-морських сил Русі. Ймовірно, бойові дії під час тієї війни велися винятково на суші.
Останній великий конфлікт між Київською Руссю і Візантією стався в ХI столітті, в період правління великого князя Ярослава Мудрого. Командував армією русів син Ярослава, намісник новгородський — Володимир.
Флот Русі нараховував кілька сотень кораблів. І знову свою роль зіграла технологічна перевага візантійців. Їх кораблі, озброєні грецьким вогнем, значно перевершували тури русичів. Ця поразка, що відбулася в 1043 році, стала останнім походом київських князів на Візантію.
Русь та Арабський халіфат, незважаючи на спільність інтересів, так і не змогли об’єднати свої сили для розгрому Візантійської імперії, яка проіснувала ще 400 років і здалася лише під ударами Османської імперії.
З іншими матеріалами з серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.
Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»
