Видатний золотоординський полководець і державний діяч, беклярбек Ногай (1235/1240 — 1300 р.р.) наприкінці 13 століття заснував напівавтономне державне утворення на землях між Добруджею (нині провінція Румунії) і нижнім Дніпром.
На рубежі століть Ногай став настільки впевненим у своїх силах, що навіть наважився кинути виклик Золотій Орді.
В результаті двох військових кампаній Ногая було вбито (1300 р.), а Західний улус повернуто до складу золотоординської держави.
Після перемоги над Ногаєм хан Токта передав придунайські землі в управління своєму синові Ільбасару.
У 1313 році на престол Золотої Орди вступив хан Узбек (1313–1341 р.р.), який почав проводити політику ісламізації держави.
Якщо в період правління Ногая, який був мусульманином, ісламізація тюркського населення проводилася вкрай повільно, то Узбек-хан робив це енергійно, аж до застосування сили проти непокірних беїв. До кінця його правління іслам панував на всій території улусу Джучі, від Аральського моря до Дунаю.
Початок витіснення татар з території Західного улусу поклала подія, описана у давньоруському творі «Короткі оповіді про молдавського господаря», який входить до Воскресенського літопису.
Після смерті Узбека, у 1341 році, Західний улус був переданий його зятеві Атламішу.
Недовге правління Атламіша прийшлося на важкі для Золотої Орди роки. Стрімке поширення чуми призвело до значних втрат серед населення Золотої Орди. Цим скористалися трансильванські секеі (угорці), які на чолі з Андрашом Лацкфі напали на військо Атламіша і здобули перемогу у битві (1345 р.), під час якої Атламіш загинув.
В анонімному угорському джерелі «Житіє і діяння Людовика» наводяться деякі подробиці цієї битви: «Зійшовшись з ними на поле битви, перемогло їх разом з їх князем на ім’я Атламіш, і цей князь був обезголовлений… Після цього секеї стали часто нападати на татар (в оригіналі тартар) і з великою здобиччю повертатися додому. А ті татари, які вціліли, бігли до далеких приморських областей до інших татар».
Очевидно, «далекими приморськими областями» автор називав землі Північного Причорномор’я — Дунайсько-Дніпровське межиріччя.
Незабаром після перемоги Лацкфі, васальні від Угорщини волоські племена починають поступову міграцію на північ Бессарабії. Згідно з легендою, записаною в літописі, угорський король Владислав переміг місцевого татарського князя Неймета.
У складі угорського війська був загін волохів під командуванням їх вождя — Драгоша, який попросив короля дати йому землі переможених татар.
У межиріччі Прута і Дністра волохи, крім татар, знайшли галицьких русинів, які жили в цих місцях з 11–12 ст. Про це свідчать археологічні знахідки, зокрема кераміка галицького типу.
Навіть у великих містах Західного улусу, таких як Шехр аль-Джедід (Старий Орхей, Молдова), були великі громади галицьких ремісників.
Переселення волохів призвело до створення Молдавського князівства близько 1359 року. Судячи зі збережених свідчень матеріальної культури, етногенез молдаван відбувався в результаті змішування волохів з галицькими русинами і татарами, частина яких переходить у православ’я. Це підтверджують дослідження, опубліковані молдавським істориком Н.Руссевим.
Зокрема вивчення молдавських грамот 15 століття показує, що понад чверть імен, зафіксованих у цих грамотах, мають східнослов’янське походження. Зустрічається також чимало і тюркських імен: Албаш, Тула, Мамай та ін.
Засновником Молдавської держави вважається воєвода Богдан. Про Богдана відомо зовсім небагато. Судячи з імені, він міг бути вихідцем зі Східної Європи або Болгарії, можливо також, що він походив зі змішаної волосько-слов’янської родини.
В угорській хроніці короля Людовика I йдеться: «Богдан, воєвода волохів з Марамуреш, зібравши волохів того району, таємно перейшов на землю Молдавії, підпорядковану угорській короні, але через сусідство татар давно залишену жителями. І хоча йому неодноразово доводилося битися з військом самого короля, він узяв верх. Волохів, що населяють цю землю, стало багато, і вона перетворилася на королівство».
Ще в одному документі, угорській грамоті 1365 року, сказано, що Богдан разом зі своїми синами «таємно перейшов з королівства нашого в зазначену Землю нашу Молдавську, намагаючись її утримати на ганьбу нашої величності».
Цікаво, що мусульманські джерела тривалий час називали Молдавію Богданією.
Судячи з усього, становлення молдавської держави відбувалося за прямої або непрямої підтримки татарських емірів Північного Причорномор’я. Це може бути пов’язано з боротьбою за владу, що розгорнулася в той час у Золотій Орді.
Історик Ібн Арабшах повідомляє деякі подробиці взаємодії молдавських князів і частини золотоординської військово-політичної еліти.
За його словами, деяка частина прихильників хана Тохтамиша після його поразки у війні з Тимуром «пішла до румійців і руських (бесарабських русинів) і за своєю нещасливою і мінливою долею опинилася між християнами-безбожниками і мусульманами-бранцями… Ім’я цього загону — карабогдан».
У другій половині 14 ст. Молдавське князівство поступово просувається в бік Чорного моря. Приблизно у 1386 році молдавани беруть під контроль Аккерман (Білгород на Дністрі, Маврокастро), хоча ще у 1380 році на карті Солера місто було позначено під тюркською тамгою.
У цей період частина мусульманського населення йде на схід, при цьому значну частину території Буджака, аж до початку 15 ст., як і раніше займають татарські кочовища.
У 1359 році у результаті змови був убитий золотоординський хан Мухаммад Бердибек. Ця подія послужила початком серії міжусобних воєн, що призвели до дестабілізації улусу Джучи.
Близько 1362 року великий литовський князь Ольгерд провів успішну кампанію проти татар, кульмінацією якої став бій на Синіх Водах.
Вірогідно, Ольгердові протистояло зовсім невелике військо Західного улусу на чолі з еміром (нойоном) Деміром (Димитрієм) і тисячниками Хаджибеєм і Кутлубугоєм. Татарський загін був розбитий, а допомога від хана Мурада, який нещодавно вступив на престол, не прийшла.
Після походу Ольгерда вплив Золотої Орди в Бессарабії різко зменшився. Більше того, до сфери впливу Великого князівства Литовського поступово стало входити Дністровсько-Дніпровське межиріччя.
Згідно з дослідженнями сербського історика Олександра Узелаца, який вивчав архів да Понці, італійського нотаріуса в Кілії, у 1361 році Демір і Хаджибей (у документі да Понці іменований як Ходжа) активно займалися работоргівлею в регіоні. Також у документах да Понца згадується раніше невідоме місто, або великий населений пункт Джавара, який, вірогідно, знаходився під контролем «тисячника Ходжі».
Можна припустити, що мова йде про найпершу згадку про місто Хаджибея (Одесу), яке незабаром після битви на Синіх Водах, отримав ім’я свого сюзерена — тисячника Ходжі.
Ця історична постать неодноразово буде згадуватися в документах, аж до кінця 80-х років 14 ст.
Остаточно територія межиріччя Дністра і Дніпра перейде вод контроль Великого князівства Литовського в період правління князя Вітовта (1392–1430).
Історія Північного Причорномор’я, особливо період 13–14 століть, — мало вивчена. Лише її поступова, покрокова реконструкція дозволить зрозуміти хронологію подій і роль особистостей у подіях, які відбувалися в той період.
На жаль, доводиться знову констатувати, що при вивченні історії України, особливо в школі, за її рамками залишається все те, що стосується мусульманських держав Північного Причорномор’я. Насамперед мова йде про період раннього середньовіччя. Такий підхід укладачів шкільних підручників не є продуктивним.
Олександр Степанченко
