У квітні 1846 року Тарас Шевченко вступає до недавно створеного Кирило-Мефодіївського братства. Мабуть, уперше після виступу Мазепи створено організацію, що у її документах прямо було сказано про можливість державної незалежности України. Подія не на жарт налякала владущі стани Російської імперії. Про це писав, зазначаючи роль в організації Шевченка, у своїй доповіді очільник Третього відділу (політичної поліції) граф Олександр Орлов:
«Шевченко приобрел между друзьями своими славу значительного малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны. С любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времен гетманщины, о счастии возвратить эти времена и о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства».
Політичним маніфестом кирило-мефодіївців був релігійно-філософський трактат «Книга буття українського народу», що містила заклик до створення федеративної республіки слов’янських народів. Довгий час уважали, що автором «Книги» був український історик, член Кирило-Мефодіївського братства Микола Костомаров. А тепер деякі дослідники схиляються до думки, що трактат написав Михайло Чайковський (Садик-Паша), турецький генерал польсько-українського походження, творець османського козацтва.
Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства 1847 року Тараса Шевченка «віддали в солдати», за особистою вказівкою царя Миколи I. Сам Шевченко в листі до А. Лизогуба, так описував події, що привели його до країв, віддалених від України на багато тисяч верст:
«На другий день, як я од вас поїхав, мене арестовали в Києві, на десятий — посадили в каземат в Петерб[урзі], а через три місяці я опинився в Орской крепости в салдатській сірій шинелі, чи не диво, скажете! Отже воно так. І я тепер точнісінький як той москаль, що змальовав Кузьма Трохимович панові, що дуже кохався в огородах. От вам і кобзар! Позабирав грошики та й шморгнув за Урал до киргиза гуляти. Гуляю! Бодай нікому не довелося так гуляти».
Місцем служби Тараса Шевченка визначили Орську фортецю, що стояла на стику зони традиційного розселення двох мусульманських народів: башкирів і казахів. Фортеця збудована 1735 року на прохання казахського хана Абулхаїра російськими інженерами та мала стати північною резиденцією ханів Молодшого жуза — об’єднання західних казахських племен. Насправді вона стала центром колоніальної імперської адміністрації та найважливішим форпостом у справі просування Росії в Центральній Азії.
Територія південного Уралу ще у XVIII столітті входила до складу Казахського ханства — однієї з найбільших ісламських держав, що з’явилися після розпаду Золотої Орди. Санкт-Петербург повною мірою зумів скористатися важким становищем казахів, у якому вони опинилися після серії кривавих воєн з джунгарами. Одного разу потрапивши в залежність від Росії, Казахстан на понад два століття втратив свій суверенітет і свою державність.
Опинившись у казахських степах, Тарас Шевченко вперше щільно стикнувся з давньої ісламською цивілізацією, про яку перед тим йому доводилося тільки чути або читати в книгах. Багато років Шевченко прожив на землях, населених мусульманськими народами. Про те, як вплинуло ісламське оточення на українського поета, можна дізнатися з численних листів, що він надіслав своїм друзям і знайомим.
Ще перед засланням Тарас Григорович в своїй поетичній творчості звертався до теми боротьби мусульманських народів за право на свободу, незалежність, проти деспотії. Ідеться передусім про поему «Кавказ». У ній з їдким сарказмом він малює колонізаторську «місію» Росії, що прагне не тільки підкорити мусульманські народи Кавказу, а й накинути їм свою «цивілізацію»:
Чурек і сакля — все твоє,
Воно не прошене, не дане,
Ніхто й не возьме за своє,
Не поведе тебе в кайданах.
А в нас!.. На те письменні ми,
Читаєм Божії глаголи!..
І од глибокої тюрми
Та до високого престола —
Усі ми в золоті і голі.
До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас...
Симпатія до мусульманських народів яскраво виявилася й під час вимушеної служби в царській армії. У листі до княжни В. Рєпніної Шевченко пише:
«Теперь прозябаю в киргизской степи, в бедной Орской крепости… Прежние мои страдания, в сравнении с настоящими, были детские слезы: горько, невыносимо горько! И при всем этом горе мне строжайше запрещено рисовать что бы ни было и писать (окроме писем), а здесь так много нового, киргизы (так в XIX веке называли казахов. — Ред.) так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш, и я одуреваю, когда смотрю на них. Местоположение здесь грустное, однообразное, тощая речка Урал и Орь, обнаженные серые горы и бесконечная киргизская степь. Иногда степь оживляется бухарскими на верблюдах караванами, как волны моря зыблющими вдали, и жизнию своею удваивают тоску. Я иногда выхожу за крепость, к караван-сараю или меновому двору, где обыкновенно бухарцы разбивают свои разноцветные шатры. Какой стройный народ, какие прекрасные головы! И постоянная важность, без малейшей гордости».
У Казахстані Шевченко всупереч заборонам царського уряду не тільки писав вірші, а й створив серію чудових і проникливих художніх робіт, зобразивши на них місцевих мусульман, що опинилися в такому ж поневоленні, як і українці в середині XIX ст.
Під час експедиції на Аральське море Тарасові Шевченкові вдалося досить близько обізнатися з побутом місцевих казахів — це відбилося в серії його малюнків: «Казахи в юрті», «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Байгуші» і «Байгуші під вікном». Байгушами казахи й башкири називали найзнедоленішу частину суспільства — поденників, що не мали свого майна і перебували фактично на соціальному дні. Найяскравіше в Шевченка вийшли образи казахських дітей, чиї обличчя світяться навіть за майже два століття після того, як їх зобразив український художник.
Після Орської фортеці та експедиції на Арал Шевченка перевели до Новопетровського укріплення — ще дальшого й глухішого місця, де навіть казахів-кочовиків можна було зустрити нечасто.
«В этой широкой пустыне мне тесно — а я один, — повідомляє Тарас Григорович у черговому листі до А. Лизогуба. — До вас, я думаю, не дошло сведение, где именно это Новопетровское укрепление, то я вам расскажу. Это будет на северо-восточном берегу Каспийского моря, на полуострове Мангышлаке. Пустыня, совершенная пустыня, без всякой растительности, песок да камень, и самые нищие обитатели — это кочующие кой-где киргизы…»
І хоч Шевченко цілий час перебував поміж солдатів та офіцерів російської армії, він був у курсі того, чим живе мусульманська людність Новопетровського укріплення. В одному з листів поет ніби мимохідь зазначає: «У нас сьогодні байрам» — маючи на увазі свято Ураза-байрам, що знаменує закінчення посту в місяць Рамадан.
На жаль, Шевченко перебував далеко від центрів ісламської цивілізації, і через певні обставини йому не пощастило познайомитися з казахськими релігійними інтелектуалами, а то його погляд на історію та культуру цього давнього народу був би трохи інакший. Але перебування, хоч і вимушене, в Казахстані лишило глибокий слід на всій творчості великого українського поета й художника.
Як точно помітив історик Петро Кралюк,
«Україна довгий час перебувала на кордоні християнської та ісламської цивілізацій, а українці безпосередньо контактували з представниками мусульманських народів, передусім тюркомовними. Зазначена межовість України між християнською і мусульманською цивілізаціями не могла не відбитися у творчості Тараса Шевченка, поезія якого досить точно відбила світосприйняття, ментальність українців».
Олександр Степанченко
