«…В Узбекистані влада боїться „арабської весни“, в Киргизії процес ісламізації відбувається певною мірою під впливом радикальних течій ісламу, в Казахстані на цвинтарях попри ісламським звичаям аж надмірно шанують померлих, зводячи над похованнями пишні мавзолеї» — враження журналістки
Серед учасників IV Міжнародної ісламознавчої школи, що проводиться Українським центром ісламознавчих досліджень за сприяння Всеукраїнської Асоціації громадських організацій «Альраід», крім науковців (релігієзнавців, ісламознавців, соціологів, культурологів, етнографів тощо), були й політики, представники громадських організацій, студентської молоді й засобів масової інформації. Останні були присутніми не лише за професійним обов’язком, висвітлюючи перебіг роботи Школи, а й поповнювали скарбничку знань із зазначеної тематики (цього року програма школи розглядала сучасні тенденції в ісламському світі: пошук ідентичності, діалог, конфлікти, екстремізм) та брали участь в дискусіях, виступали з власними доповідями, презентували підсумки досліджень або, як журналістка зі Львова Оксана Лоїк, ділилися враженнями немусульманина від перебування у країнах, де панівною релігією є саме іслам.
23 липня львівська журналістка презентувала своєрідний звіт про своє бачення етнокультурних, звичаєвих особливостей країн Центральної Азії та Кавказу, якими вона мандрувала останнім часом, розповіла і про свої суб’єктивні враження, і навела багато фактів та прикладів взаємовідносин держави та громадян, держави та релігійних установ, релігійних установ та населення.
Оксана Лоїк, зокрема, розповідаючи про свою подорож Узбекистаном, зазначила, що в цій країні разом з політичною тематикою під «табу» в суспільстві й релігійна тематика:
— А якщо вже й зважуються на розмову, то на запитання кшталту — чи не заважають такі заборони певною мірою проявляти свою релігійність, зазвичай відповідають штампами на зразок того, що віру потрібно мати в душі, а її зовнішні вираження — це минуле століття», — розповідає журналістка й додає, — Втім, втершися за кілька днів у довіру, можна вивідати у місцевих, що після «арабської весни» з метою профілактики ймовірної революції влада запровадила ряд обмежень серед віруючих мусульман. Зокрема, заборонено відлучатись з роботи на денну молитву. Під особливим контролем у зацікавлених служб також знаходяться й підлітки, малолітні юнаки — оскільки вони, нібито, потрапивши під вплив радикально налаштованих людей, можуть становити найбільшу загрозу, — ділиться почутим від громадян Узбекистану журналістка.
Також Оксана Лоїк розповіла з посиланням на слова місцевих жителів, що в Узбекистані більшість культових закладів є не лише домом молитви для пересічних вірян, а й місцем роботи для переодягнених у цивільне «наглядачів».
— І, зрештою, не є секретом, що у місцях масового зібрання на молитву встановлені відеокамери та інші високотехнологічні засоби, які фіксують все, що згодом можна використати як досьє того чи іншого прихожанина. А будучи поміченим у «ісламській діяльності» раз — отримаєш «вовчого витка» на все життя, і з лав «чорного списку» громадянину Узбекистану неможливо вирватись навіть втечею за кордон — тактика неофіційних грошових заохочень співробітників іноземних силових структур є надійним стимулом для видачі Узбекистану розшукуваних осіб, — розповідає Оксана.
Разом з тим журналістка відзначає, що попри все їй здалося, що насправді рівень релігійності мешканців Узбекистану не такий вже й низький — у всякому разі, вони дотримуються деяких релігійних вимог, тримають піст. Потрапивши до цієї країни в Рамадан, який випав цього річ на чіллю (пік жаркої погоди, коли стовпчик термометра сягав позначки до 50 градусів за Цельсієм), вона переконалася, що для більшості громадян цей місяць — дійсно велике випробування.
— Традиційну досвітанкову трапезу (сахарлік) жителі Узбекистану зазвичай проводять дома, смакуючі так звані «райські» фрукти: горіхи, виноград, родзинки та хурму. Ще однією обов’язковою стравою є нішалло — солодкий крем зі збитих білків та відвару кореня гірської рослини бех. А от на іфтар — вживання їжі після заходу сонця — багато хто має звичку проводити в безалкогольних кафе. Щоправда, як вдалося вивідати у місцевих, таких закладів стало не так вже й багато — згідно з державною політикою протидії розвитку та поширенню радикально налаштованих мусульманських течій, власників кафе, які відмовляються включати в меню алкогольні напої, очікує сумна доля…
Нажахана «арабською весною» влада проводить політику активного протистояння проникненню на територію Узбекистану радикальних течій та поширення їх країною — і задля цього жінкам заборонено носити хіджаб, а чоловікам не можна відпускати бороду…
Наступна країна, куди поїхала мандрівниця — Киргизстан. Як вона зазначає, в Узбекистані місцеві жителі намагались її налаштувати проти киргизів. Як зазначає журналістка, узбеки самі розповідають, що вони живуть в оточені всюдисущих ворогів. Серед яких киргизи посідають не останнє місце:
— Узбеки не люблять казахів — за те, що вони нібито «чистять» узбекських заробітчан, коли ті повертаються з Росії; вони заздрять туркменам, які своєю землею «перекрили вихід до моря»; вони сердиті на таджиків за те, що ті шантажують їх водою. І вони просто ненавидять киргизів за нібито вкрадені землі Ферганської долини, за начебто занизьку ерудицію киргизького населення, за криваву міжетнічну кризу між киргизами та узбеками в Оші 2010 року тощо, — наводить журналістка приклади «деструктивної пропаганди», яка, як вона сама зізнається ще довгий час не дозволяла їй дивитись на речі об’єктивно, — Такі безглузді, а головне — неправдиві упередження супроводжували мене ще кілька днів, аж поки я не збагнула, що ж таке Киргизстан насправді.
Велику частку своєї розповіді про подорож Киргизією журналістка приділила природі етнічним та культурним особливостям країни. Торкнувшись і релігійної складової:
— Ісламські звичаї у традиційно кочових народів, які проживають на півночі Киргизстану, завжди були більш поверхові й ліберальні в порівнянні з традиційно осілими, які становлять більшість на півдні. Тому не дивно, що свого часу радянській антирелігійній політиці без зусиль вдалося знищити не лише іслам які канони, а й багатовікові народні традиції, стверджує журналістка.
Оксана Лоїк наводить дуже сумне спостереження: на її думку, така деісламізація не лише похитнула релігійні переконання мешканців Киргизстану, але й виховала в них комплекс меншовартості:
— Деісламізація… прищепила населенню півночі республіки почуття сорому за свою етнічність і культуру предків — тож вони почали масово її зрікатись. Навіть зараз, коли повним ходом йде повернення до своїх витоків. Складається враження, що північні киргизи швидше номінативні мусульмани, ніж практикуючі, — розповідає Оксана і зауважує, — Зокрема, перебуваючи в країні під час Рамадану, я не зустріла жодного, хто б його дотримувався. Більше того, в магазинах вільно продається алкоголь і типовою є картина розпивання спиртного на вулиці…
Натомість південні райони Киргизії, що входять у Ферганську долину, історично були більш тісно пов’язані з традиційною мусульманською культурою проживаючих там народів: таджиків, узбеків, уйгурів тощо. Відтак там багатовікові традиції і культуру сповідували навіть за радянських часів тож і етнічне і релігійне відродження киргизького народу в пострадянську добу почалося саме з півдня республіки.
— Цей регіон і зараз виглядає консервативнішим. До речі, у сільських місцевостях півдня і заходу російську мову майже не розуміють, — зауважує журналістка.
Як вона зазначає, духовним вакуумом, що виник у Киргизії, скористалися деякі зарубіжні ісламські країни:
— Свої релігійні мотиви і переконання за допомогою певних фінансових вливань впроваджують, зокрема, ОАЕ, Єгипет, Йорданія, Іран, Кувейт, Туреччина. Приміром, зараз у Бішкеку йде будівництво нової центральної мечеті з мінаретами заввишки 60 метрів, яка повинна стати найбільшою в республіці — і левову частку витрат на будівництво несе Туреччина.
Оксана Лоїк також вважає, що процес ісламізації (чи то ре ісламізації) Киргизії відбувається і під впливом радикальних течій ісламу:
— Особливо на півдні — в Ошській та Джалалабадській областях ділиться спостереженнями журналістка, — Ще в середині
В Киргизії, за офіційними даними, налічується близько 2000 мечетей, при цьому половина з них діє без офіційної регістрації. А загалом, на думку журналістки, проблема радикального ісламу зараз актуальна не лише для півдня Киргизстану — ситуація має тривожні тенденції по всій території країни.
Також Оксана розповіла й про свої враження від подорожі Казахстаном. Зокрема, вона зауважила, що незважаючи на тотальну бідність населення та попри те, що ісламський звичай забороняє влаштовувати надмірні почесті покійникам, практично кожна гробниця на цвинтарях Казахстану нагадує «Кремль в мініатюрі». В новій столиці — Астані — вразили своєю помпезністю дві мраморні мечеті…
