Наприкінці червня 1798 року війська Наполеона Бонапарта почали висадку на узбережжі Єгипту, захопивши перше стратегічне місто — давню, дивовижну й контрастну Олександрію.
Перед тим, намагаючись схилити на свій бік непокірних єгиптян, які начебто «втомилися від османського гніту», французи звернулися до шляхетних олександрійців із листом. Обіцяючи свободу, Наполеон проголошував, що всі люди рівні перед Богом і, скинувши іноземний диктат, єгиптяни з радістю розділять із французами цінності свободи, рівності й братерства. Важко сказати, чи повірив хтось агіткам тих часів, адже місто таки довелося штурмувати. Але ось свідок подій — відомий єгипетський історик Абдуррахман аль-Джабарті (завдяки якому лист в арабському перекладі й зберігся) — згодом прокоментує ті заклики так: «Яка ж це брехня, невігластво й тупість! Як це всі можуть бути рівними перед Богом, якщо він віддав одним перевагу перед іншими, зробив одних бідними, а інших багатими? Усі на небесах і на землі засвідчили це!». Певно, якби аль-Джабарті дожив до другої половини ХІХ століття (він помер 1825 року, у ще «домодерному» Єгипті), а саме до часів прокладання Суецького каналу (1859–1869) та інших значущих перетворень, то він неабияк подивувався б. Передусім тому, що саме з Єгипту вийшли такі видатні просвітники мусульманського світу, як Ріфаа ат-Тахтаві (1871–1873), Мухаммад Абдо (1849–1905) та Абдуррахман аль-Кавакібі, автор «настільної книги» борців із колоніалізмом «Природа деспотизму». Так, покоління, яке прийшло після аль-Джабарті, оперуватиме термінами «свобода», «рівність», «справедливість», а згодом зусиллями Ахмеда Лутфі (1872–1963) до цього ряду буде доданий ще й термін «демократія» (який, араби, до речі, так і не переклали: дімукратійя). Настане час феміністок і феміністів, які писатимуть про «нову жінку» (як, наприклад, Касім Амін, 1863–1908), націоналістів, різних лефтистів і соціалістів, нарешті, ісламістів — у тому самому Єгипті в 1928 році зусиллями Хасана аль-Банни виник перший організований рух політичного ісламу («Брати-мусульмани»).
Перша половина й середина минулого століття — час антиколоніального романтизму. Здавалося б, настане період, коли західні колонізатори підуть, увесь мусульманський світ звільниться, запанують у своїй сторонці всі пригнічені й знедолені, відновиться колишня слава, оспівана як релігією, так і культурою. Утім, за вікном 2018 рік, класичних колоній практично не лишилося, а здобутки, за винятком деяких регіонів, дають чималий простір для мрій і сподівань. Наприклад, за даними Transparency International, 19 арабських країн із 21 є найкорумпованішими у світі (перша п’ятірка, за винятком південного Судану, узагалі з домінуючою мусульманською більшістю: Сомалі, Сирія, Афганістан, Ємен). В інших, спокійніших регіонах показники кращі. Наприклад, ОАЕ, Катар, Саудівська Аравія, Марокко й Туреччина входять до першої сотні з відносно прозорими державними апаратами. І хоча мудре слово Пророка недвозначно говорить, що «Аллаг прокляв того, хто дає хабар, і того, хто його бере», не всі в мусульманському світі аж так переймаються цією заповіддю. Та й хабарем, наприклад, родинні зв’язки (а вони подекуди вирішують просто-таки все) часто не вважаються. Прилаштувати навіть у державний сектор брата, сина, доньку чи якогось далекого родича — це, можна сказати, зробити вчинок, за який мало хто осудить. Особливо в монархіях, у кожній із яких кількість осіб королівської крові сягає вже багатьох тисяч.
Середній клас
Середньовічний учений Ібн Хальдун, якого колись називали «арабським Марксом», вивів досить цікавий закон, який стосувався традиційних близькосхідних суспільств. Приміром, коли одна династія починає розквітати, вона кількісно зростає, оскільки керівництва потребує весь простір держави. Цю силу родинних стосунків учений називав асабійя («зв’язок») і навіть означив як основне джерело прогресу. Проте коли «ротів», які хочуть годуватися з державного бюджету й жити в розкоші, стає занадто багато, то починаються підвищення податків, вигадування нових (!) і, головне, «віджим» майна в громадян. Це останнє стає «початком кінця», адже ніхто не вкладатиме в те, писав Ібн Хальдун, що завтра одним розчерком пера відбере в нього царська рука. Як наслідок — люди починають утікати до інших країн, де влада гарантує захист приватної власності. Згадана теорія, розвинута ще в XIV столітті, стала своєрідним замкненим колом для багатьох сучасних мусульманських суспільств, еліти яких усе ніяк не можуть його розірвати.
Чимало мусульманських руків прямо засуджує капіталізм як один із засобів неоколоніалізму, натомість фактично пропонуючи типовий економічний популізм соціалістичного типу.
Це, втім, не означає, що середній клас на Близькому Сході чи в мусульманському світі загалом — втрачена група, яка не впливає на перетворення. Після нульових, а особливо подій 2011 року, за якими, слід визнати, також стояли групи середнього достатку, які прагнули більше особистої, політичної та, звісно, економічної свободи, у мусульманському світі постав новий середній клас. На відміну від старого (ще 1960–1970 років), який, прагнучи до західних ідеалів, намагався дистанціюватися від, наприклад, релігійних рухів (відомо, що життя близькосхідних міст того періоду було набагато більш секуляризованим, ніж тепер), сьогоднішній середній клас поводиться інакше. Передусім тому, що ним стали вчорашні бідняки, які піднялися завдяки власному бізнесу, а саме переважно доступним програмам державного кредитування чи наявності родичів у багатих країнах Перської Затоки або ЄС. Якщо в нас із автобуса, який стоїть десь на польському кордоні, більша частина, принаймні чоловіків, заробивши своїх кілька тисяч «зелених», повернеться додому й чекатиме нових заробітків, то з тих, хто вперше сів на літак маршрутом Ісламабад — Дубай, таких буде обмаль. Ці люди роками живуть у нових країнах, які стануть батьківщиною для їхніх дітей, але, навіть не маючи реальних шансів набути громадянство, повернуться додому лише провідати родичів. Утім, зв’язки тримаються, і багато хто, маючи родича в успішніших країнах, чекає нагоди й собі долучитися до кращого в економічному сенсі світу. За рівнем економічної свободи (на відміну від політичної) показники деяких країн мусульманського світу досить непогані: за даними на 2018 рік, ОАЕ взагалі входять до світового топ-10.
І навіть такі держави, як Пакистан, Єгипет чи Ліван, випередили в цьому рейтингу, наприклад, Україну. Новий середній клас, сформований у 1990–2000-х, має набагато вищу релігійність, чимало вкладає в мусульманську інфраструктуру (мечеті, школи тощо), понад те, ставить собі за пріоритет виховання дітей в ісламському дусі. Доктор Аммара Максуд, антрополог із Манчестерського університету, нещодавно видала книжку про новий пакистанський середній клас, дійшовши цікавих висновків, які стосуються не тільки Пакистану, а й мусульманського світу загалом. Це люди, які відносно швидко заробили свій капітал, які намагаються стежити за трендами моди й дозвілля, але, будучи типовими носіями глобалізованої споживацької культури, залишаються вірними ісламському дрес-коду й регулярно відвідують п’ятничні богослужіння. Що, втім, не перетворює їх на потенційний електорат «класичних ісламістів», який, до речі, свого часу також став соціальним експрес-ліфтом для багатьох. Та й залишається досі, враховуючи величезні фінансові потоки, що супроводжують гібридні війни багатих у Сирії, Іраку, Ємені чи Лівії. Утім, це радше стосується не простих бійців, а тих, хто, скажімо, причетний до контрабанди нафти й газу, обігу зброї чи тих «неформальних» інвестицій, які щедро сиплються від усіх сторін конфлікту. Ризики, звісно, теж величезні, але охочих навряд чи меншатиме, оскільки в найбільш проблемних арабських країнах зростає покоління справжніх дітей війни.
Переосмислення милостині
Що нового для виходу з кризи пропонують самі мусульманські країни? Звісно, такі держави, як Індонезія чи країна з великим відсотком мусульман — Малайзія, тримаються ліберальних економічних і політичних моделей, спираючись на розвиток ринкової економіки. Певною мірою це щось подібне до сучасних підходів у Туреччині (хоча, зважаючи на тенденції падіння турецької ліри, поступ країни вперед почав помітно пробуксовувати, та й значна інфляція не додасть рейтингу владі). В Індії та Бангладеш, наприклад, кілька років тому на весь світ прогримів Мухаммад Юнус із його Grameen Bank, що відкрив програму мікрокредитування. За це, власне, сам Юнус у 2006 році отримав Нобелівську премію миру. Ідея була проста: видавати найнужденнішим невеликі кредити під розширення власного бізнесу або інші економічні ініціативи, а поручителями робити всіх кредиторів. За 30 років функціонування (а Юнус започаткував мікрокредитування в 1976-му) клієнтами більш ніж 3 тис. схожих на його банк спілок стало майже 100 млн осіб. Щоправда, останніми роками в самого Юнуса почалися проблеми з владою Бангладеш, а на адресу його банку лунають звинувачення то в ухилянні від сплати податків, то в прагненні наживи, прикритому «добрими справами».
Можна, звісно, звинувачувати Мухаммада Юнуса чи інших новаторів у надмірному популізмі, але істотних альтернатив, за деякими винятками, в ісламському світі поки що немає. Якщо зазирнемо до хрестоматійної літератури, написаної знаними ісламістами ХХ століття й присвяченої темі економічної та соціальної справедливості в ісламі (наприклад, «Рісале-і Нур» Саїда Нурсі, «Соціальна рівність в ісламі» Сайїда Кутба чи «Економіка» Абдессаляма Яссіна), то побачимо, що тут основна увага зосереджена на критиці «лихварства» й пропаганді «милостині». Попри, здавалося б, досить ґрунтовне бачення економічних проблем у того самого Абдессаляма Яссіна (наприклад, він вважав демонополізацію і децентралізм основою сталого економічного розвитку), традиційне сприйняття «милостині» як найефективнішого вирішення проблем бідних, м’яко кажучи, потребує уточнення й переосмислення. А справді, невже роздача продуктових пайків на честь завершення Рамадану може врятувати суспільства, де велика частина населення живе за межею бідності? Невже працевлаштовані мають сприймати безробіття інших просто як життєвий факт, «відкуплюючись» милостинею, а не як суспільну проблему, що потребує активної участі?
Фактично за багатьма популістичними тезами ісламістів помітна якась суміш традиційного патріархалізму і, хоч як дивно, соціалізму. Чимало мусульманських рухів прямо засуджує капіталізм як один із засобів неоколоніалізму, натомість фактично пропонуючи типовий економічний популізм соціалістичного типу. Недаремно в окремих регіонах, де до влади приходили радикальні мусульманські рухи, частина місцевого населення швидко ставала на їхній бік — «гуманітарка» швидко робить своє. Чимось це нагадує відому українську «гречку», яка й досі лишається досить ефективною технологією, особливо на місцевому рівні. Наслідки цієї «халяви» відомі. Надто дорого доводиться потім за неї платити.
Арена для жінок
Не варто забувати, що теж важливо, про гендерний аспект соціальної рівності. І в жінок у мусульманському світі, особливо в країнах Північної Африки, шансів «вибитися в люди» набагато менше. Передусім навіть базовий соціальний ресурс, до якого належить елементарна грамотність, тут обмежений: у Єгипті, скажімо, понад третина жінок залишається неписьменною, в Алжирі — чверть, у Лівії — шоста частина. Зрозуміло, що передусім це старше покоління в периферійних регіонах, але письменних чоловіків у тих самих країнах на 15–20% більше. Цікаво, втім, що в країнах Перської затоки, де рівень освіченості практично не поступається європейському, жінки часто демонструють «вільнодумніші» погляди, ніж чоловіки. Наприклад, один професор Катарського університету, що викладає в Досі вже понад 10 років, поділився зі мною своїми спостереженнями: у жінок, за його словами, набагато більше вільного часу, вони менш відповідальні за долю родини, багато часу проводять за фільмами, книжками тощо (не відстають, звісно, і в шопінгу). Не жінки, а передусім чоловіки несуть на собі арабську племінну ідентичність. ОАЕ, наприклад, уже тривалий час мають спеціальні програми для розвитку жіночого бізнесу, діє Дубайська жіноча бізнес-рада та інші проекти. У рейтингу за 2017 рік («100 найуспішніших жінок Арабського світу») 18 позицій посіли саме вихідці з ОАЕ. Утім, і тут варто полічити, скільки саме успішних арабських жінок зробило себе з нуля, а скільки отримало непоганий карт-бланш у вигляді родинних зв’язків (перше місце посідає Лубна аль-Касимі, племінниця правителя Емірату Шарджа). І поки в одній частині Арабського світу жінки з дітьми на руках пробиваються морським шляхом у ЄС, в інших відсвічуюють якимись новими здобутками з купівлі предметів розкоші й таким чином, зрозуміло, дають величезний ґрунт «захисникам пригнічених», які в підсумку можуть самі виявитися новими гнобителями. Відомо, наприклад, що мусульманське право забороняє «вихід зі зброєю в руках» проти правителя, але чи існує нині в Арабському світі хоч один уряд, який не прийшов би до влади внаслідок якогось перевороту, повстання чи самоутвердження, — питання риторичне. Виходить, цим можна було, а всім іншим зась?
Перспективи майбутнього, на жаль, сьогодні туманніші, ніж колись. Мабуть, кричуща несправедливість (і політична, і релігійна, і економічна несвобода) буде не меншим рушієм міграційного потоку, ніж війна. Навіть відносна стабілізація ситуації в Сирії дає мало підстав для оптимізму. Чимало «силових ліній» готові вирватися в пустелях Північної Африки. Не меншає напруження в Іраку та Ірані. На тлі того, що більшість людей не бачить, куди йдуть мільярдні прибутки від нафти, триває перманентний бунт, та й чинник шиїтсько-сунітського протистояння з кожним роком лише набирає обертів. Влада країн, які ще більш-менш спокійні, намагається цементувати зачатки громадянського суспільства, релігійну інфраструктуру та політичну систему в єдине ціле. Зрештою, абсолютну більшість мусульманських країн, передусім арабських, від краху стримує лише авторитаризм, жорсткий він чи м’який, але все одно авторитаризм. Здається, це розуміють і на Заході, оскільки в «демократизацію» Близького Сходу вже мало хто вірить. Та чи довго протягне авторитарна модель і чи не захоче змін новий середній клас? На це запитання, здається, сьогодні не відповість ніхто.
Джерело: Тиждень
№ 42 (570) від 18 жовтня
